31. Види зобов’язань в литовсько-руському праві

Закон передбачав неоднакову правоздатність суб'єктів у зобов'язаннях. Більш широкою вона була для шляхти, обмеженою - для залежних і напіввільних людей. Наприклад, залежна людина не мала права без згоди свого пана укладати угоди про землю, бути поручителем у зобов'язаннях, що перевищували 4 копи грошей (одна копа = 60 грошей). У випадку невиконання зобов'язання просту вільну людину могли видати кредитору для відпрацювання боргу. Крім того, закабалення простої вільної людини феодалом допускалося й по заздалегідь укладеному у письмовій формі зобов'язанню.

Зобов’язання виникали в цивільному праві в 2 випадках:

1) з порушення договорів ( купівля-продаж, позика, найм, поклажа, дарування, порука, застава).Гарантією виконання були присяга, застава, порука.

2) із причиненням шкоди при скоєнні злочинів. В основі таких зобов’язань лежала і матеріальна шкода, і втрата. Нав’язними називаються судові витрати+ матеріальна шкода+втрата прибуку = сума відшкодування.

Окрім того, зобов'язання могли виникнути для феодально-залежних людей згідно волі їхнього пана. Останній міг зобов'язати залежну від себе людину виконати певну роботу або ж передати якесь майно на користь третьої особи. Зобов'язання могли виникнути й у силу судового рішення.

Як правило, усі угоди, відбувалися за присутності свідків і з дотриманням визначених символічних дій (рукобиття, могорич тощо). Угоди про землю укладалися тільки у письмовій формі. Письмова форма передбачалася і для договорів позики на суму понад 10 коп грошей.

Припинення зобов'язання наступало у випадку його виконання чи закінчення терміну дії (позовної давності), внаслідок смерті зобов'язаної особи (було досить обмеженим, оскільки борг зобов'язані були відпрацювати діти боржника), а також при неможливості його виконання.

Аналіз зобов’язальних норм права, їхнє місце в системі литовсько-руського цивільного права схиляють до висновку, що для свого часу цей інститут був добре розвинутий, і на достатньому рівні забезпечував потреби тодішнього суспільства. Закон встановлював форму і порядок укладення договорів, терміни позовної давності, черговість стягнень та інші норми зобов'язального права. Докладно було урегульовано договори

дарування, обміну і купівлі-продажу маєтків. Чимало положень зобов'язального права регулювалися нормами звичаєвого права або грамотами, що видавалися мешканцям окремих міст чи областей.

32. Види договорів в литовсько-руському праві

Договори у Великому Литовському князівстві укладалися здебільшого письмово у присутності свідків з дотриманням визначених символічних дій (рукобиття, могорич тощо).

33. Поняття сервітуту та його види в литовсько-руському праві.

Сервітут - це право обмеженого користування чужими речами (майном) з певною метою і у встановлених межах.

Розвинулося сервітутне право – право користування чужими речами –лісом, сінокосом, місцями для полювання, прогону худоби тощо. Воно забороняло землеволодільцеві будувати греблі, мости, млини, змінювати течію річок, якщо це завдавало шкоди сусідам. Статути регулювали також відносини в разі знахідки коня чи худоби. Знахідка породжувала право володіння, але не була засобом набуття права власності. Так, за Першим статутом, якщо приблудиться кінь або якась інша свійська тварина, господар двору має повідомити про це владу. Якщо він протримає тварину, що приблудилася, більше трьох днів, то вважатиметься злодієм

Сервітути як унормоване право користування чужими речами були добре відомі цивільно-правовому регулюванню того часу. Мешканці українських сіл і міст користувалися правом входу в чужі ліси за дровами і будівельним матеріалом для власного будівництва, випасу худоби, утримання бдожолиних пасік (бортей), збору грибів і ягід в чужих лісах. Сервітути передбачали також право проходу і проїзду через чужі землі. Найчастіше сервітутні права забезпечувалися нормами звичаєвого права, однак в ряді випадків вони закріплювалися також законом. Сервітутні права підлягали судовому захисту.

Сервітути поділялися на:

1. речові

2. особисті

До них належало право користуватися :

-лісом ( збирати матеріал для будівництва , ягоди , приби )

-чужими лугами , після запотовки сіна

-право прогону худоби через чужу територію

питною водою

Заборонялося :

-змінювати течії річок будувати

-rpеблі без дозволу держава чи феодала .

Далеко більшу роль , ніж у попередню , відігравав інститут «давності» в 2 його формах :

1. позовної давнини - це строк подачі заяви до суду

2. давності володіння - це , коли людина володіє довгий строк річчю , а потім вона переходить у її власність.

Джерела магдебурзького права чітко визначають строки давності . В литовських статутах вони окреслені не виразно .

Цей інститут виконував функції регулятора та стабілізатора у взаєминах між суб’єктами в цивільно - правовому житті .

До нерухомого майна належали : земля , маєтки , бортні ліси , боброві гони , пересіччя ( міста , де проходила осіння міграція птахів).

До рухомого майна: все інше, включаючи холопів.

Не могли бути суб’єктами цивільних правовідносин : невільні,челядь, полонені та недієздатні.

Найчастіше сервітутні права забезпечувалися нормами звичаєвого права, однак в ряді випадків вони закріплювалися також законом. Сервітутні права підлягали судовому захисту

34. Поняття родинного права в литовсько-руську добу

Це галузь приватного права. Окремого кодексу не існувало, вся інформація була в різних документах. Мало декілька інститутів:

1) сімейно-шлюбне, 2)опікунське, 3)спадкове

Сімейно-шлюбне право:

Регулювали: а) особисті відносини між подружжям; б) майнові відносини; в) відносини між батьками й дітьми на час проживання разом як звичаєвим правом так і законодавством.

Значення: 1)договір про спільне життя для продовженння роду;2)божественне таїнство, що виходило за людське розуміння.

 Церква та мораль виступали за моногамний шлюб, але полігамія, поліандрія була.

 Підвищується для чоловічої статі шлюний вік – 18 років, щоб у нього сформувалася відповідальність та матеріальна основа для утримання сім’ї.

 Для жінок – з 13, але були спроби зробитии з 15. Вільне волевиявлення сторін було обов’язковим. Для жінок згода батьків була вирішальною. Недотримання цього мало тяжкі наслідки: одружені втрачали право на посаг і на спадок.

 Шлюби не допускалися між родичами до 4 коліна, такий шлюб вважався незаконним, діти від такого шлюбу були незаконні, частина майна переходила державі ( регулювалося Литовським статутом).

 Перешкодою для вступу в шлюб могло бути різне віросповідання. Так, жінкам-християнкам заборонялося одружуватися з мусульманами й іудеями. Заборонялось також одружуватись особам, що уже раніше перебували у трьох шлюбах.

 Справи про розлучення переходили до кмпетенції духовних судів.

 Вінчання стає більш важливим елементом шлюбу, хоча й не завжди довершеним.

 Поняття незаконних дітях пошрювалося на позашлюбних та від рабинь.

 Вдова, що виходила не за шляхтича, втрача всі шляхетські, батьківські маєтки.

В шлюбі чоловік мав перевагу над своєю дружиною і дітьми. Особиста влада чоловіка спиралася на його домінуюче становище в родині. Він був власником будинку, а , значить, і всіх осіб, які проживали у ньому.

За литовсько-руським правом майно належало всій родині. Дружина вступала до шлюбу з приданим. Для забезпечення її майнових інтересів чоловік вносив і свою частку, як заставу до спільного майна. Недоторканість приданого дружини гарантувалося "віном" чоловіка, тобто актовим записом. Чоловік міг віддати дружину, а батько — дітей у тимчасове рабство, передати їх під заставу, в найми, словом, використати замість себе як засіб повернення боргу. Влада батька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в заставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.

35. Умови укладення та підстави розірвання розірвання шлюбу в литовсько-руському праві

За звичаєвим правом на українських землях, що потрапили під вплив Литовського князівства, шлюб міг укладатися без вінчання в церкві.

Шлюб набував законної сили при виконанні кількох умов:

1)наречені мали отримати згоду батьків

2) вимагалася публічність укладання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля

3) подружжя мало сплатити владі грошовий податок.

Укладання шлюбу здійснювалося у декілька етапів: сватання,Оглядини,Заручини,

Вінчання ,Весілля

Сватання і оглядини як підготовча дія не мали ніяких правових наслідків. Правові наслідки наступали тільки після заручин. Сторона, яка відмовилась одружитися після укладання угоди про шлюб (заручин), зобов'язана була виплатити обумовлену угодою неустойку як відшкодування витрат з підготовки до шлюбу.

Заручини могли відбутися ще у дитячому віці майбутнього подружжя. Якщо в сім'ї було кілька дівчат, то обов'язково слід було раніше видати заміж старшу, а потім наступну по ній за віком. Після сватання і заручин представники нареченої і нареченого укладали шлюбний договір. Порядок оформлення шлюбних договорів і наслідки їх невиконання досить докладно розглянуті в Статутах. Головною частиною такого договору були майнові відносини. У ньому визначалися придане нареченої і вено (віно), що записувалося нареченим своїй майбутній дружині в порядку забезпечення її приданого.

При заручинах шлюб мав бути укладений в обумовлений термін. У разі неявки однієї із сторін на вінчання передбачалися різноманітні штрафи. Розлучення відбувалося за згодою обох сторін. Особи, які уклали шлюб за звичаєвим правом, за розлученням зверталися до світського суду, вінчані — до церковного.

Для законного розірвання шлюбу досить було чоловікам заявити перед світським або духовним судом чи посадовою особою місцевої адміністрації про те, що вони розривають свій шлюб, і вільні вступити у новий шлюб. Міщани запис про розірвання шлюбу робили в міському магістраті. Оформлення розлучення серед селян могло здійснюватися церквою, посадовими особами місцевої адміністрації або самим феодалом.

Дозвіл на розірвання шлюбу повинен був надаватися тільки за наявності вагомих причин ( існувало 7, але відмова від шлюбу не була однією з них): а) нездатність чоловіка до подружнього життя; б) наявність певного ступеня кровної спорідненості; в) вчинення тяжкого злочину одним із подружжя; г) перелюбство дружини; д) важка хвороба тощо.

Шлюб припинявся також при оголошенні особи вигнанцем, при відході одного із подружжя у монастир. У цих випадках той, хто залишився мав право одружитися вдруге.

Церква охороняла шлюб і сім'ю значно ширшим арсеналом засобів. Щоб запобігти сімейним драмам, церковне законодавство визначило лише два приводи для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя. Православ’я дозволяло розлучення, а католицизм — ні.