Джерела права директорія

За доби Директорії УНР в Україні діяли різноманітні джерела права, що належали до правових систем Російської імперії, Тимчасового уряду, ЦР, Гетьманату, радянської влади. Джерелами права для другої УНР були закони російських урядів, ЦР, УНР, міжнародно-правові договори, звичаєве право (як звичайне, так і революційне, закони гетьмана і навіть радянської влади. Одні закони діяли у повному обсязі, інші - з доповненнями, змінами, частковим або повним скасуванням окремих статей та положень. в основі джерел кримінального права Директорії УНР лежали норми дореволюційного кримінального законодавства.Законодавчий процес регламентувався Законом "Про порядок внесення і затвердження законів в УНР" від 14 лютого 1919 р. Законопроект мав проходити такі інстанції: міністерство - голова уряду - Рада Народних Міністрів - Державна канцелярія - Директорія. Проте до кінця існування УНР в державі так і не визначено конкретних суб'єктів законодавчої ініціативи. Серед правових джерел також виділялися: Закон „Про землю в УНР' від 8 січня 1919р скасовував приватну власність на землю; відновлений 24 січня 1919 р Закон ЦР про національно-персональну автономію. Однак він не був втілений в життя через прихід більшовиків до влади. Існуючий механізм мав значні вади. Не були визначені чіткі критерії, яким мали відповідати різноманітні категорії нормативно-правових актів. Із запровадженням цього закону проблема, на жаль, не була розв'язана; Закон "Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР" від 12 листопада 1920 р продовжив пошуки оптимальної моделі законотворчості. Однак і в даному випадку Директорія не змогла розмежувати свої повноваження з урядовими в законодавчому процесі; Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР" від 28 лютого 1919 р, за яким громадянин УНР підлягав переслідуванню і позбавленню волі "лише за передбачені належними законами злочинства і тільки чином, зазначеним в законі"; Закони "Про державну мову" від 3 жовтня 1918 р, Закон "Про форму влади на Україні" від 28 січня 1919 р, "Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР" від 14 лютого 1920 р відносяться до актів конституційного характеру, якими врегульовувалися наріжні питання державного будівництва.

Кримінальне право директорії унр

У складних умовах відбувався процес формування кримінально-правових відносин Директорії. З метою залучення на свій бік селянських і робітничих мас Директорія УНР широко застосовувала інститут амністії. 9.01.1919р було видано 2 акти амністії, у яких прийнято постанову, спрямовану на припинення протиправної діяльності осіб, які загрожували республіканському устрою УНР. Підозрюваних у цьому злочині дозволялося затримувати на визначений державою термін. У разі необхідності термін міг бути продовжений. Прийнято постанову "Про тимчасові правила щодо засобів боротьби з діяльністю окремих осіб, яка загрожує республіканському ладу, спокою і внутрішньому порядку УНР" (15 серпня 1919 p.), яка передбачала арешт осіб, запідозрених у діяльності, що загрожує республіканському ладу і внутрішньому порядку. Строк арешту могли продовжити, якщо його не вистачало для докладного з'ясування справи, а після арешту рішенням позасудового органу - Особливої наради - винного могли вислати у певну місцевість на строк до одного р. Правовою основою боротьби зі шпигунством і ворожою агітацією серед населення щодо зміни конституційного ладу став Наказ Головного Командувача Військ УНР Симона Петлюри, який зобов'язував представників військової і цивільної влади в районі розташування армії вживати рішучих заходів щодо викриття злочинних елементів, ворожих Республіці та її владі. затриманих слід було негайно заарештовувати, порушувати кримінальні справи, після розгляду яких винних не гаючи часу віддавати під надзвичайний суд. Усі вироки на засуджених мали одразу виконуватися. Злочинами проти держави Директорія трактувала дії, що перешкоджали розвитку національної культури, ображали національну честь і гідність тощо. в Законі "Про карну відповідальність за вчинки проти національного розвитку українського народу» зазначалося, що національний розвиток українського народу мав надзвичайно велике значення у справі державного будівництва УНР. Чинення перешкод такому розвитку тягне за собою кримінальну відповідальність Закон "Про карну відповідальність за образу національної честі і достоїнства", який передбачав тюремне ув'язнення за образу словом або вчинком як громадянина УНР, так і особи будь-якої народності УНР. На захист прав людини було Закон "Про відновлення гарантій недоторканності особи на території УНР". Особлива увага законодавця приділялася захисту державної власності. на охорону державної власності був спрямований Закон "Про підвищення кари 30 недбайливу охорону, присвоєння, розтрату або знищення скарбовою майна" (1920 р.). На боротьбу з шахрайством був націлений "Закон про шахрайство" (18 липня 1919 р.), який базувався на витягах зі Статуту про покарання, що накладалися мировими суддями, та Уложення про покарання. розрізнялося шахрайство, що не перевищувало суми у 300 крб., і таке, що сягало за 300 крб. Міра покарання за вчинення шахрайства підвищувалася відповідно до кількості скоєних неправомірних дій, а також у разі обтяжуючих обставин, які визначалися у законі. Щоб поліпшити економічну ситуацію й бодай частково вирішити продовольче питання в країні, Директорія прийняла Закон "Про спекуляцію" (26 січня 1919 р.), який уперше з-поміж подібних нормативних актів подав законодавче визначення самого поняття "спекуляція" та визначив принципи покарання за такого роду протиправні діяння. Згідно із законом, покарання за спекуляцію призначалося відповідно до розміру незаконно отриманої вигоди. Крім того, передбачалася відповідальність за спекуляцію як професійну сферу діяльності. (Для тих, хто не мав документа на право торгівельної діяльності, покарання збільшувалося вдвічі). В усіх випадках, крім основного покарання, могли бути призначені ще й додаткові. Також міністр внутрішніх справ за домовленістю з міністрами торгу й промисловості та юстиції мав право додати до призначеного покарання ще й заборону перебувати в деяких місцевостях України. Також закон передбачав відповідальність за приготування та замах на спекуляцію, а також за співучасть у ній. Справи про спекуляцію мали провадитися у порядку публічного обвинувачення та, передаватися до суду і розглядатися у позачерговому порядку.

З метою припинення пияцтва було прийнято Закон "Про карну відповідальність за продаж або відпуск спиртних напоїв військовими" (31 липня 1919 р.), який значно посилював кримінальну відповідальність громадян за вчинення таких протиправних дій. Законодавча діяльність Директорії у сфері військових злочиннах була спрямована на нормативне забезпечення діяльності надзвичайних військових судів, які у своїй діяльності керувалися існуючим на території УНР загальним та військовим кримінальним законодавством. Надзвичайні військові суди, згідно з тяжкістю передбачених законом суспільно небезпечних діянь, накладали декілька видів покарання: 1) смертну кару та 2) строкову (безстрокову) каторгу, арештантські відділи або строкову в'язницю і грошову кару. Отже, серед охоплених кримінально-правовим регулюванням злочинів найважливішими у період Директорії УНР були: злочини проти державні проти власності, господарські, службові та військові злочини. Таке спрямування кримінального законодавства Директорії в його Особливій частині зумовлювалася необхідністю захисту державного і суспільного ладу, власності громадян від злочинних посягань та орієнтацією на виховання громадян у дусі додержання правопорядку і самодисципліни.