1. Походження та періодизація франкської держави і права. Характерні риси феодальної держави і права

Держава франків була першою феодальною політичною структурою на території Західної Європи. Виникла вона внаслідок завоювання великих чужих територій, для панування над якими родовий лад не мав жодних перспектив.

Франки не залишали насиджених місць, а стали розширювати свої володіння – як на захід, на територію Галії, так і на схід, у глиб Німеччини. Початком їхнім завойовницьким поклав король салічних франків Хлодвіг 1, що згуртував франків у єдине королівство і розширив кордони своєї держави до Піренеїв, знищивши залишки Римської імперії в Галії і відтіснивши бургундів і вестготів. Завоювання Галлії та інших земель було для франків досить легкою справою, оскільки вони не відбирали землю в місцевих власників, а тому останні їх підтримували. Окрім цього франки уклали союз із римською церквою, що завершився прийняттям Хлодвігом та його оточенням християнства. Розширення території франків супроводжувалося об’єднанням франкських племен: Хлодвіг знищив інших франкських королів і став єдиним державним правителем.

Вони розселилися на новій території сільськими общинами — марками. Марка вважалася власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луки, орні землі. Останні ділилися на ділянки — аллоди, котрі досить швидко перейшли в спадкове користування окремих сімей. Родоплемінний лад починав поступатися місцем новій організації на чолі з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішували найважливіші питання життя країни, хоча ще зберігалися народні збори й деякі інші інститути старого ладу франків. Почала формуватися нова «публічна влада», що вже не збігалася безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки з озброєних людей, які належали до рядових вільних, але й всякого роду примусових установ, чого не було за часів існування родоплемінного ладу. Посилення нової привселюдної влади пов’язано з введенням територіального поділу населення. Землі, заселені франками, стали ділитися на «пагі» (округи), що складалися з більш дрібних одиниць — «сотен». Управління населенням, яке мешкало в пагах і сотнях, доручалося особливо довіреним особам короля. Виникнення ранньофеодальної держави у франків йшло порівняно швидко, протягом життя одного покоління, і пов’язано воно з ім’ям одного з військових вождів — Хлодвига (486—511 рр.) із роду Меровінгів. Тому перший із двох основних періодів у розвитку франкської держави одержав назву Меровингський (VI—VII ст.), а другий — Каролінгський (VIII — перша пол. IX ст.). Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій, коли на зміну Меровінгам прийшли Каролінги. Він став початком нового етапу глибокої соціально-економічної й політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава.

1 період. У першій половині 6 ст Франкське королівство являє собою велике політичне об’єднання. Франкський король здійснював управління у центрі та на місцях через своїх слуг. Основну масу населення становили вільні франки і галло-римляни. Нижче на суспільній драбині стояли літи, вільновідпущеники та раби. Родової знаті не було, але дуже швидко виділилася служлива знать із числа королівських дружинників і довірених слуг, яких за вірну службу наділили великими землеволодіннями.

Коли К. Мартелл прийшов до влади і став майордомом Франкського королівства (715 - 741 рр.), яке знаходилось на межі розпаду, воно втратило владу в зарейнських землях, йо-му загрожувало кінне військо арабів, які у 711 р. ввірвались із Африки в Іспанію і захопили більшу частину Піренейського півострова. Війни з арабами довели перевагу кінноти над пішим ополченням, яке складало основну масу франкського війська. Залізне спорядження вершника коштувало дуже дорого – 45 солідів, і воїн мав сам його купувати. З метою створення кінноти, а також зміцнення своєї со-ціальної бази К. Мартелл передав багато церковних і монастирських земель представникам франкської знаті, які, у свою чергу, роздавали ці землі у вигляді бенефіції особам, які повинні були відбувати військову кінну службу. Завдяки цим заходам у 732 р. у битві при Пуатьє араби були розбиті, а їх рух на схід було зупинено.

Син К. Мартелла, ПІліп Короткий остаточно вигнав арабів з Галії. Він завершив підкорення Тюрингії, діючи за прикладом батька у тісному союзі з церквою. За підтримкою папи він ув’язнив останнього короля з династії Меровингів і в 751 р. сам зайняв трон. Від нього пішла нова династія – Каролінгів.

Свого найвищого розквіту франкська монархія досягла за часів правління Карла Великого (768—814 рр.). В результаті великих завойовницьких походів до її складу увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель. Показником зростання міці держави було проголошення в 800 р. Карла імператором, в руках якого зосередилася значна влада. Проте, все це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинний був фактично поділяти свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалося жодного важливого рішення. Найбільші світські й духовні феодали входили до складу постійної ради, яка діяла при імператорі. Майже щорічно скликалися з’їзди усієї знаті (т. зв. «Велике поле»).

Єдність імперії Карла була умовною й виступала здебільшого тільки в загальнополітичному змісті. Реально ж вона розпадалася на різноманітні області, кожна з яких зберігала в більшій або меншій мірі свої адміністративні і політичні традиції. Зміцнілим великим феодальним магнатам вже не потрібна була сильна єдина державність. І тільки церква найбільш послідовно відстоювала зберігання єдності імперії. Проте, після смерті Карла Великого навіть вона не змогла зупинити процес розпаду однієї із наймогутніших європейських імперій. Розпад держави франків. Після декількох років політичних суперечок сини Карла уклали в 843 році Верденський договір. Кожний із братів одержав приблизно по рівній частині колишньої території Франкської держави: Карлові дісталися землі майбутньої Франції; Людовику — частини Німеччини й Австрії, Лотарю, що зберіг за собою титул імператора, — частини Німеччини, Італії й Провансу. Останнім каролінгським королем був Людовик V, зі смертю якого в 987 р. каролінгська династія закінчилася.

Характ риси феод держави і права

Типовою формою правління в феодальній державі була монархія. Феодальна республіка була характерна для порівняно небагатьох середньовічних міст Північної Італії, Німеччини, Росії. Що стосується самого феодального держави, то за час свого розвитку воно пройшло ряд етапів:

• 1. Раннефеодальная монархія (V-IX ст.) Характерна для періоду становлення феодальної власності, коли формується клас феодалів гуртується навколо політично зміцнилася влади короля. У цей період складаються перші відносно великі феодальні держави.

• 2. Васально-сеніоріальная монархія (X-XIII ст.). У цей період спостерігався розквіт феодального способу виробництва і панування натурального господарства, що спричинило за собою феодальну роздробленість, супроводжувалася переходом влади від короля до окремих феодалів і організацією державної влади на основі васальних зв'язків.

• 3. Станово-представницька монархія (XIV-XV ст.). Для даного періоду характерний процес централізації держави та зміцнення королівської влади. Це час розпочато функціонування представницьких органів: Генеральних штатів у Франції, Рейхстагу в Німеччині, Кортесів в Іспанії, парламенту в Англії і т.д.

• 4. Абсолютна монархія (XVI-XVIII ст.) Характеризувалася зосередженням всієї повноти державної влади, в тому числі законодавчих, судових і фіскальних функцій, в руках короля; створенням великої професійної армії і бюрократичного чиновницького апарату, що забезпечувало монарху можливість прямого управління і контролю за країною.