іу4

5

1.Кінець XIX – початок XX ст. характеризується новим політичним пожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.

Поштовхом для розвитку українського національного руху стали події 1905-1907 рр. у Росії. У цей період було дозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурні товариства, установи.

З'явилися українські видавництва, культурно-просвітницькі товариства ("Просвіта"), музичні й театральні колективи. Все це допомагало піднесенню освітнього рівня українського населення.

Після революції у Росії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний до західноєвропейського парламенту - Державна дума, де сформувалась українська фракція депутатів: 1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. - 47, які домагалися національної автономії України. Однак після поразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національного руху.

Важливою подією в історії України стала перша світова війна. Але на війні питання вирішено не було. Знесилені народи, втомлені від лютості і жорстокості почали революцію, що найгостріше проявилася у царській Росії. в лютому 1917 р у Петрограді було повалено самодержавство. Почала відроджуватися національна свідомість, потяг до свободи. Національно-свідомі елементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади Росії, створити свою державність або хоча б національну автономію Втомлені антагоністи – Росія і Німеччина -  дали можливість скористатися цим шансом.

У Києві 4 березня 1917 р. після відповідної підготовчої роботи зібралися представники українських політичних партій, професійних, культурних, студентських організацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган для організації, репрезентації й координації національно-політичного життя України. Цим органом стала Центральна Рада. Її головою обрали видатного українського вченого М.Грушевського, який у березні повернувся з московського заслання.

Важливою подією стало скликання Центральною Радою Всеукраїнського конгресу в Києві 17-24 квітня за участю понад 900 делегатів. “Характерно, що на конгресі не висувалося питання про незалежність України”. Конгрес вимагав у Росії автономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворення Центральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів її перевибори.

Головною метою діяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу, відродження національної державності – соборності України шляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка б могла її підтримати, Центральна Рада не мала.

Розуміючи, що таким шляхом автономії України не домогтися, Центральна Рада 10 червня видала Перший універсал , у якому закликала населення до самостійного будівництва національної української державності.

Наприкінці червня 1917 р. згідно з першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономної України. Головою став В.Винниченко, секретарем – П.Христюк. До складу уряду входили такі генеральні секретарства: внутрішніх справ (В.Винниченко); військових справ (С.Петлюра); земельних справ (В.Садовський); фінансових справ (Х.Барановський).

Центральні органи державної влади й управління розгорнули активну діяльність.

В Україні на той час діяли три різні системи управління. Верховну владу формально здійснював тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників. Друга система – це Ради, очолені більшовиками, меншовиками, есерами. Третя – Центральна Рада з її місцевими органами – радами, управами, спілками.

У липні делегація Тимчасового уряду на чолі з О.Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати Центральну Раду і Генеральний секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши, однак, українську територію тільки до п’яти губерній (з попередніх дев’яти), а інститут окремої національної влади – нанівець.

У зв’язку з жовтневими подіями Центральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал , яким проголошувала утворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією.

У постанові 10 листопада Центральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути до угоди з “крайовими республіками”, які виникли на території Росії, з метою створення нового загальноросійського політичного центру.

Оскільки ради в Україні, очолені більшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно не визнали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу.

Проте відчувши реальну загрозу втратити Україну, В.Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 17 грудня 1917 р. видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради” . Цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагали також допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянських полків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, влади Центральної Ради.

У відповідь на цей ультиматум Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту , в якій зазначав, що не можна визнавати право народу, на самовизначення і грубо порушувати це право, нав’язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації не змінила. Раднарком вирішив припинити “всякі словесні загравання” і приступив до активних дій. У Харкові 11-12 грудня 1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який, визнаючи Україну федеративною частиною Російської республіки, оголосив Центральну Раду поза законом, передавши всю повноту влади тільки Всеукраїнському з'їздові Рад, а на місцях - Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Україна оголошувалася Республікою Рад. У період між з'їздами влада належала ЦВК України, обраному на з'їзді у кількості 41 особи (35 більшовиків) на чолі з Ю. Медведєвим. Було обрано також радянський уряд України - Народний Секретаріат, поширено на територію України діяльність декретів та інших законодавчих актів Росії. Народний Секретаріат складався з 13 секретарств, очолених народними секретарями.

У ці тривожні дні Центральна Рада 22 січня 1918 р. приймає Четвертий універсал. В ньому зазначалося, що Україна не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території. Оскільки у складі Росії України не могла мати справжньої волі, то “однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою”.

Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами, але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликання парламенту – Установчих зборів – влада тимчасово буде здійснюватися Центральною Радою та її виконавчим органом – Радою Народних Міністрів. Раді Народних Міністрів тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир з державами Центрального блоку і домагатися укладнення справедливого миру.

В універсалі йшлося також про необхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріального забезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто постраждав від війни.

Проголошувалася націоналізація “найважливіших галузей торгівлі”, весь дохід від якої “піде на користь народові”. З цього часу кредити банків повинні були надаватися “головним чином на підтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні”.

У січні російські війська під командуванням колишнього полковника царської армії М.Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналися донецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.

Об’єднані російсько-українські радянські війська 8 лютого 1918 р. після завзятих боїв і багатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ.

У Брест-Литовську, де проходили мирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради від імені УНР, яку визнали країни Центрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною) мирну угоду.

Щоб утримати владу, Центральна Рада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу, оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорські війська 18 лютого почали окупацію України.

Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет, а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання. Тут, окрім інших законів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української Народної Республіки – Основний закон держави.

У розділі “Загальні постанови” підкреслювалося, що Українська Народна Республіка – держава “суверенна, самостійна і ні від кого не залежна”, а носієм державного суверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на її території.

Також, безумовно, розвитку державності сприяло і перебування у влади гетьмана П. Скоропадського.  Війна, якій не змогла покласти край Українська Народна Республіка, спричинила обурення й протести. 29 квітня 1918 р. Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив Українську Державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Прийшовши до влади, П.Скоропадський розпочав проводити правову, адміністративну, судову та аграрну реформи. його внутрішня політика відзначалася посиленням антиробітничих і антиселянських тенденцій. І хоч його гетьманування тривало лише сім з половиною місяців, проте  час він встиг зробити багато корисного для розвитку України, особливо в царині культури і освіти. За його розпорядженням перейшли на українську мову викладання початкові школи. За гетьмана Павла Скоропадського було відкрито два державні українські університети - у Києві та Кам'янці-Подільському, а третій, приватний, - у Полтаві; засновано Український національний архів; відкрито Український історичний музей та Укр. національну бібліотеку, створено Українську академію наук.

Отже, початок 20 ст – це суперечливий і складний період нашої історії, і навіть історії всього світу. Події стали  серйозною підвалиною для подальшого розвитку і відродження. Хоч діяльність Центральної Ради тривала трохи більше року, вона збагатила державотворчий досвід українського народу. Відбувся розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову. Найвища – Всенародні збори. Виконавча – Рада народних міністрів. Судова – Генеральний суд. Закони приймали тільки парламентом. Навіть конституція, хоч і тимчасова, була доброю основою держави, для всього іншого законодавства. Багато було зроблено для становлення освіти, врегулювання національних відносин, розвитку культури.

2. 15 червня 1917р. був створений перший український уряд — Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком, до якого входили генеральні секретарства, кількість яких у різні періоди коливалась від 8 до 14. Так розпочався процес розмежування законодавчої й виконавчої влади. Відповідно до IV Універсалу уряд отримав нову назву — Рада Народних Міністрів. Компетенція й порядок діяльності Генерального Секретаріату визначалися Статутом вищого управління України (затверджено Малою Радою 16 липня 1917 р). Однак дію Статуту було припинено Інструкцією Тимчасового уряду від 4 серпня, яка звузила повноваження Генерального Секретаріату до рівня крайового (на 5 губерній) органу. Свій урядовий статус Генеральний Секретаріат поновив з прийняттям 12 жовтня Декларації, що розширила його повноваження. На засіданнях Генерального Секретаріату розглядалися питання внутрішньої та зовнішньої політики, оподаткування, судоустрою, військового будівництва тощо. Рішення приймалися у формі постанов, декларацій, інструкцій.

Перший Універсал зберігав існуючу систему органів місцевої влади, приписуючи переобирати їх там, де "влада зосталась в руках людей, ворожих до українства". Через те, крім губернських і повітових комісарів Центральної Ради, волосних, повітових і губернських земельних комітетів, Рад селянських депутатів, на місцях діяло здебільшого старе проросійське або створене більшовиками місцеве управління (Ради робітничих і солдатських депутатів, Червона гвардія). В містах створювалися домові комітети, які мали залучати громадян до постачання продуктів і палива, належного утримання будинків тощо. Від часу поширення в містах злочинності (з кінця 1917 р. і до приходу до влади гетьмана П. Скоропадського у квітні 1918 р.) головним у діяльності домових комітетів стала охорона майна й особистої безпеки мешканців будинків. У Києві рішенням українського коменданта їм дозволялося мати зброю, яку можна було застосовувати у разі відкритого нападу на будинок.

Ще до утворення УНР Центральна Рада здійснила значну роботу по українізації військових формувань як на території України, так і на фронті, хоча її лідери і стояли на позиціях створення не регулярної армії, а народної міліції. З цього питання в Україні йшла гостра політична боротьба.

Незабаром після утворення УНР для керівництва військовим будівництвом було створено Генеральне секретарство військових справ. Також закладалися правові основи військового будівництва. Так, 23 грудня 1917 з'явився закон "Про відстрочення призова на військову службу і відкомандирування з неї громадян Української Республіки", потім — закон "Про утворення Комітету по демобілізації армії" і, нарешті, 16 січня — тимчасовий закон про утворення українського народного війська, який остаточно закріпив перемогу тих, хто виступав за загальне озброєння народу. Відповідно до цього закону тодішню армію належало демобілізувати й замінити народною міліцією для оборони від зовнішнього ворога, причому до прийняття остаточного закону мав розпочатися набір інструкторів, які після відповідної підготовки приступили б до організації наро­дної міліції. Реальні події показали всю ілюзорність подібних планів, коли під час муравйовського наступу на Київ виявилося, що Центральній Раді не вистачає регулярної армії.

27 листопада Мала Рада затвердила запропонований Ген. Секретаріатом законопроект, відповідно до якого "суд на Українітвориться іменем УНР". 12 грудня Секретарство судових справ внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду, і через три дні він був ухвалений ЦР. Цікаво, що на практиці вибори суддів проходили в обстановці конкурентної боротьби. Як свідчать протоколи засідання ЦР від 2 квітня 1918 р., на ньому було обрано п'ятеро Генеральних суддів, причому для голосування пропонувалося 17 кандидатур. Так само для обрання членами Київського апеляційного суду пропонувався 41 кандидат, за списком для голосування було внесено ЗО кандидатів, а обрано лише 10. Наприкінці квітня 1918 p. ЦР знову мала розглянути питання про Генеральний суд. Так, 18 квітня Генеральне писарство винесло на її розгляд проект закону "Про зміну Артикулу І Закону про Генеральний Суд", яким, зокрема, йому пропонувалося надати й функції Головного Військового Суду щодо справ, вирішуваних на території України.

3. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся хліборобський з'їзд, який висловив недовіру Центральній Раді та її уряду. Більшість делегатів виступили за встановлення сильної влади у формі гетьманату, і того ж дня гетьманом обрано П. Скоропадського. У Софійському соборі відбулася урочиста процедура його посвячення на цю відповідальну і почесну посаду.У ніч проти 30 квітня прибічники нової влади без особливих перешкод захопили всі державні установи. На захист Центральної Ради не виступив ніхто, крім полку Січових стрільців.

З моменту приходу до влади Скоропадського, розпочинається новий період в історії української державності. Спільної думки щодо форми правління вітчизняні дослідники донині не мають. Існуючі позиції.

1). Перехідною моделлю від парламентської до президентської республіки.

2). Конституційна монархія, де актом конституційного характеру стали «Закони про Тимчасовий державний устрій України».

3). Не монархія, а класична президентська республіка, з твердою, майже, диктаторською владою гетьмана на початку її існування, перехідний період для наведення в державі порядку.

Гетьман, основні повноваження:

- найвищий носій влади; - законодавчі, виконавчі, військові, судові та адміністративні повноваження; - всі внутрішні та зовнішні справи; - головнокомандувач армією і флотом; - призначення голови та складу Уряду, Сенату, місцевого керівництва;

- затвердження всіх законів; - на випадок смерті, недуги чи трудової відсутності гетьмана, країною мала правити колегія з трьох чоловік.

Уряд Української Держави. Рада Міністрів, або гетьманський уряд, здійснювала координацію і організацію діяльності центральних органів управління. її очолював Отаман-Міністр, якого через деякий час перейменували в Голову Ради Міністрів. При Раді Міністрів було створено Генеральну канцелярію на чолі з Генеральним секретарем. До Ради Міністрів входили такі міністерства: внутрішніх справ, народної освіти, фінансів, торгівлі й промисловості, харчових справ, земельних справ, судових справ, закордонних та військових справ. Згодом було створене міністерство народного здоров’я і міністерство сповідань, яке займалося релігійними проблемами. При уряді існувала посада генерального контролера. Міністерства поділялися на департаменти і управління.

Державна символіка.Символом гетьманської влади став старовинний козацький герб “козак з мушкетом”.Також було затверджено новий опис прапора Української держави. Ним стало полотнище з синьої та жовтої горизонтальних смуг.

Місцеве управління. По встановленю нового режиму місцеві органи, сформовані Центральною радою були розпущені, натомість, поновлювалися колишні назви. Було поновлено, існуючий ще за царизму, адміністративно-територіальний поділ на губернії, повіти, волості. Місцеві адміністрації очолили старости, яким належала вся повнота влади на місцях. Законом про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. відновлюється діяльність земських установ.

Виборче право. Восени 1918 р. було прийнято закон про правила проведення виборів до національних земств і міських дум. Активне виборче право надавалося особам усіх національностей і віросповідань, але лише з 25 років, якщо вони на 1 липня 1918 р. проживали в повіті не менше 1 року, мають постійну оселю або володіють будь-яким майном. Обмеження встановлювалися лише для жінок. До виборів Допускалися лише ті, хто володів протягом року майном, що обкладалося земським збором.

Судова влада. Улипні 1918 р. Рада Міністрів ухвалила закон про судові палати та апеляційні суди. Згідно з законопроектом в Українській державі діяло три судові палати: Київська, Одеська, Харківська. Було проведено реформування Генерального суду. Замість нього утворено Державний сенат, який складався з адміністративного генерального суду, цивільного і генерального суду та Загального зібрання сенату. Його президентом призначено М.Василенка. Діяли також військові суди. Вони розглядали справи тих, хто звинувачувався у збройному опорі владі, у нападі на військовослужбовців під час виконання ними своїх службових обов′язків.

У Сенаті і в кожному Генеральному суді запроваджувалися посади прокурорів і товаришів (заступників) прокурора. Прокуратура підпорядковувалася міністру юстиції, який одночасно займав посаду Генпрокурора.

Нотаріат. Головні нотаріуси діяли при судових палатах у Києві, Харкові та Одесі, їх призначав міністр юстиції. Нотаріальні контори діяли у губернських та повітових центрах.

Поліція. У травні 1918 р. - міліцію реформовано в державну варту (поліцію), що підпорядковувалася старостам. За законом, на 400 осіб населення мав припадати один вартовий. Державна варта вела охорону громадського порядку, дізнання, слідство, оперативну роботу.

Внутрішня політика.У своїй внутрішній політиці Скоропадський відмовився від соціалістичних ідей Центральної Ради. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, встановлювався 12-годиний робочий день (замість 8-годинного), були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, анархістів. Під жорстку цезуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Збройні сили Української Держави. Значні зусилля Гетьман спрямував на формування війська. Планувалося створити 8 військових корпусів і 5 кінних дивізій. Загальна чисельність армії в мирний час мала становити 310 тис. осіб. Перший набір новобранців планувався на листопад 1918 р., але за наполяганням німецького командування був перенесений на березень 1919р.

В Українській Державі крім Військового міністерства, в якому діяли Головне артилерійське, Головне інтендантське і Головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб. Створювалися спеціальні школи для підготовки військових спеціалістів: Військова Академія, 4 кадетські школи: 2 військових школи старшин для піхоти та по одній для кінноти, артилерії і технічної служби. Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. Тоді ж, у жовтні, Гетьман своїм Універсалом відновив козацтво як окремий стан, але створити козацькі формування не встиг. Загальна чисельність національних військових сил не перевищувала 65 тис. багнетів і шабель.

4.18 грудня 1918 р. війська Директорії вступили в м. Київ і відновили Українську Народну Республіку.

Центральна державна влада (законодавча, виконавча, судова та військова) зосереджувалися в руках Директорії (склад: В. Винниченко, С. Петлюра, П. Андріївський, Ф. Швець, А. Макаренко).

Слід зазначити, що жодного документа, який би визначав її правовий статус, так і не було прийнято. За сучасними критеріями (думки в історико - правовій науці розходяться) Директорію можна назвати революційним органом з диктаторськими повноваженнями.

Директорія призначала виконавчо - розпорядчу владу - Раду Народних Міністрів у складі 18 осіб: а) покладалися законодавчі повноваження; б) чіткого розмежування повноважень між Радою Міністрів і Директорією не було.

Вирішити проблему уконституювання даної форми української державності, Директорія прагнула створенням постійно діючого парламенту. Першою спробою став Конгрес трудового народу: а)обраний за принципом державного представництва і скликаний 22 - 28.07.1919 р.; б) ухвалив «Акт злуки» УНР і ЗУНР; Закон «Про форму української влади» (не був розвинений у конституційний акт), за яким вся влада передавалася Директорії; Директорія отримала право приймати закони; у міжсесійний період мала працювати Президія Конгресу, функції якої взагалі не було окреслено). Інший документ - «Універсал Трудового конгресу» передбачав створення при Директорії низки депутатських комісій, кожна з яких мала контролювати діяльність одного або кількох міністрів. Законами 1920 р. передбачалося створення президентсько - парламентської республіки:

а) Президент (Голова Держави); б) Державна Народна Рада; в) Сейм (парламент).

Проте, бути реалізованими на практиці їм не судилося.

Місцеве управління: влада на місцях належала органам місцевого самоврядування — Трудовим радам. Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії.

1) влада передавалася волосним, повітовим, губернським комісарам і отаманам, яких призначала Директорія;

2) Директорії відновила вповні дореволюційні земські (зібрання та управи) і міські (думи і управи) органи самоврядування;

3) майже скрізь діяли революційні ради робітничих і селянських депутатів;

4) важливим і впливовим фактором на місцях залишалася отаманщина (влада місцевих авторитетів: Махно, Зелений та інші.).

5) 24 червня 1919 р. - затверджено Інструкцію про тимчасову організацію влади на місцях, за якою губернський комісар призначав на посаду повітового комісара і затверджувався МВС; повітовий комісар призначав волосного. До їх повноважень входили:

- нагляд за виконанням розпоряджень центральної влади; - організація мобілізаційних робіт; - керівництво міліцією; - право видавати обов’язкові постанови щодо охорони громадського порядку; - здійснювати керівництво органами місцевого самоврядування.

Окремим законом було ліквідовано Державний Сенат і відновлено діяльність Генерального суду під назвою "Найвищий суд Української Народної Республіки" (2 січня 1919 p.). Він складався з трьох департаментів: цивільного, кримінального й адміністративного і виконував свої функції щодо здійснення судочинства, згідно із законом Центральної Ради від 2 грудня 1917 p. Були також затверджені штати Найвищого суду, у тому числі й прокураторії. Штат прокураторії складався зі старшого прокуратора, семи прокураторів та одного секретаря-прокуратора. Наприкінці січня були поновлені й запроваджені Центральною Радою апеляційні суди.

Крім того, Директорія зберегла судові інституції російсько-імперського періоду - мирові суди, які не були скасовані попередньою українською владою. Закон "Про вибори та призначення мирових суддів" (19 лютого 1919 р.) зобов'язував органи місцевого самоврядування обирати потрібну кількість мирових суддів на підставі Закону російського Тимчасового уряду від 4 травня 1917 року.

Особливістю судової влади за часів Директорії було те, що поряд із цивільними судовими устроями, які залишилися в спадщину від імперії та Гетьманату, запроваджувалися військово-польові суди. Військово-польовим судам були підсудні справи щодо військових і цивільних осіб у випадках убивства, розбою, грабежу, підпалу, зґвалтування, збройного нападу на військових, варту і цивільних урядовців, озброєного опору владі, незаконних обшуків, арештів і реквізицій.

Як покарання військово-польові суди застосовували смертну кару (що слід розглядати як порушення законності, оскільки цей вид покарання було скасовано Центральною Радою УНР, спадкоємицею якої вважала себе Директорія УНР), строкову і безстрокову каторгу, ув'язнення строком від 6 місяців до 2 років та грошові штрафи. Звичайно, з огляду на те, в яких умовах перебувала держава, не доводиться говорити про дотримання військово-польовими судами вимог законодавства. Судові органи виносили вироки за найвищою шкалою покарань, хоча смертні вироки у таких судах мав затверджувати комендант окремої частини, при якій було утворено суд. При винесенні вироків не завжди дотримувалися процедурних норм. І зважаючи на те, що таких справ було дуже багато, детальний розгляд і з'ясування всіх обставин справи не проводили, тому, як вважають дослідники (О. Рубльов, О. Реєнт), чимала кількість рішень військово-польових судів була невиправдано жорстокою.

На початку 1919 року у зв'язку зі складною військово-політичною ситуацією Директорія на підставі відповідного Закону (24 січня 1919 р.) запроваджує на всій підконтрольній їй території воєнний стан. А кількома днями пізніше фактично на виконання цього Закону замість військово-польових судів створювалися надзвичайні військові суди (26 січня 1919 p.), які мали діяти на територіях, що перебували в стані облоги, воєнному стані, а також у районах бойових дій.

5. 1 листопада 1918 р. - випередивши поляків, завдяки рішучим діям УВО, УНР проголосила створення Української держави. 9 листопада 1918 р. - УНР проголосила створення ЗУНР у складі Східної Галичини, Північної Буковини, українських повітів Закарпаття. У цей же день був сформований уряд -- Державний Секретаріат (або Рада Державних Секретарів) на чолі з Костем Левицьким. У складі Державного Секретаріату було 14 міністерств: