Цивільне права директорії

Відносини у цивільно-правовій сфері регулювалися дореволюційним законодавством (Х том Зводу Законів Російської імперії). Директорією вносились зміни щодо права власності. згідно з "наказом № 1 Директорії селянам" створювалися описи контрибуцій, взятих поміщиками з селян для повернення їх покривдженим. Законом від 8 січня 1919 р. "Про землю в УНР" було скасовано право приватної власності на землю. Постановою від 9 грудня 1918 р. Директорія скасувала всі закони і постанови гетьманського уряду в сфері трудового права. Поновлювався 8 год робочий день, відновлювалося право на укладання колективних договорів, проведення страйків, надавалася "уся повнота прав" робітничим фабричним комітетам. Базовим нормативно-правовим актом, що регламентував землекористування в УНР доби Директорії був "Основний земельний закон для всіх земель УНР" (8 січня 1919 р.). У ньому містилися норми, що визначали принципи, суб'єкти, форми, процедуру встановлення терміну землекористування, компетенцію державних органів, права та обов'язки землекористувачів. Визначалися нижня і верхня норми землекористування (від 5 до 15 десятин землі). На неродючих ґрунтах норма землекористування могла перевищувати 15 десятин. Землі с/г призначення перебували у підпорядкуванні народного міністерства земельних справ та підпорядкованих йому місцевих земельних установ - сільських, волосних, повітових та губернських земельних управ, створених відповідно до розпорядження Директорії (15 грудня 1918 р.) і затвердженого Директорією Статуту земельних управ (18 січня 1919 p.). Закон про землю зобов'язував земельні установи створити запасний земельний фонд держави шляхом безкоштовного вилучення земель крупних землевласників, а також дрібних господарів понад максимальну трудову норму - 15 десятин - для наділення землею безземельних і малоземельних селян. У запасний земельний фонд держави надійшла і частина заорендованих земель. Землекористування дозволялося у двох формах: загально-громадській та приватнотрудовій. Суб'єктами користування земель с/г призначення визнавалися держава (в особі земельних установ), сільська громада, окрема особа, сім'я та спіш товариство. Правом землекористування наділялися усі громадяни і УНР незалежно від статі, віри та національності, однак передусім ті громадяни, які обробляли землю власною працею. Користувач землі міг передати своє право на землекористування наділом у спадок, повідомивши про це у повітову земельну управу. Але без письмової згоди усіх дорослих членів сім'ї, поданої до повітової земельної управи, власник господарства не мав права залишити земельну ділянку або передати її іншій особі. Самовільні захоплення землі заборонялися і каралися. Селяни, що брали землю у користування під посів 1919 р., мали віддати державі третину вирощеного врожаю ярового хліба, а також, зважаючи на важке становище державної скарбниці, внести частину податків за землю одразу, а решту - до 1 липня поточного р тощо. Слід також додати, що аграрний Закон Директорії від 8 січня 1919 р. не вичерпував усі заходи в галузі аграрних перетворень. Було прийнято згаданий вище Закон "Про додаткове наділення землею козаків народної республіканської армії" (18 січня 1919 р.), за яким усі військові, що служили у військах Директорії, негайно отримували у користування ділянку землі та урядову позику. На початку 1919 р. Міністерство праці Директорії розробило проект закону про фабрично-заводські комітети і план першочергової допомоги безробітним, розглянуло питання про конфлікти, що виникли в результаті закриття низки промислових підприємств. Готувалися деякі законодавчі акти для поліпшення охорони праці й дотримання 8-годинного робочого дня на промислових підприємствах України. Однак втілити ці задуми не вдалося через стрімке просування більшовицьких військ углиб України.