56. Нормативні акти церковного права XVII-XVIII століть

Київська православна митрополія ,яка знаходилася під верховенством Вселенського Константинопольського патріархату , від 15 грудня 1686 року почала підпорядковуватися московському патріархату . Причому підпорядкування було примусовим ,по відношенню до інших метрополій , українська користувалася широкою автономією.

В грамоті про приєднання було сказано « а патріарху в ті їх суди українські не вступати і чолобитні не приймати , дотримуючи ту персональну метрополію в такому вступати змісті , як це було під благословенням вселенського константинопольського патріарха».

До 1786 року церковні суди користувалися законодавством попередньої литовсько-польської доби , а не московської держави .

Джерела литовського права розрізнялися за своїм походженням,формою та змістом, тому їх не легко класифікувати , але найдоцільніше лоділити на 2 rpynи :

I. Правові норми , які реулювали загальне становище церкви в суспільстві і державі

1 Духовний регламент

2. Монастирський регламент

3 . Статут про чинонаступництво

4. укази імператорської влади

5. Постанови урядового сенату

6.Постанови Святійшого синоду

7.Постанови Російського Патріарха

8 . Постанови візантійських імператорів

ІІ. Правові норми , в яких закріплювалися догми християнської православної віри

1. Номоканон

2. права , прийняті вселенськими соборами

3. Правила , прийняті соборами російської православної церкви

4. Правила святих апостолів

5. Нова заповідь Юстиніана

6. Книги святого письма .

Джерела , які входили до 2ої групи були зібрані і перекладені з грецької мови , містилися в спеціальних збірниках , які називалися «Кормчими книгами» Крім названих джерел церковні суди керувалися світськими джерелами права, тому взаємовідносини світських і церковних судів , світського і церковного права до середини 19 ст . , реулювалося ще Литовськими статутами та царським законодавством.

57.Джерела та основні риси права Запорозької Січі

1) правові звичаї (“давні вольності” і т.п.), що були запозичені від різних народів, представниками яких і утворювався поліетнічний склад Січі (це підтверджують теорії походження козаків – черкаська, чорноклобуцька, татарська та ін.);

2) деякі види соціальних норм, зокрема, норми канонічного права та моральні норми, котрі визначалися своєрідним “кодексом честі” козаків14;

3) рішення козацької ради;

4) акти волевиявлення козаків шляхом прямої демократії (тобто вибори деяких представників старшини, своєрідний “референдум” в разі розгляду важливих питань і т.д.);

5) міжнародні договори, тобто правочини, котрі визначали взаємини Січі з іншими державами, участь козаків у війнах і т.д.;

6) право “метрополій”, котре мало як безпосередній вплив на Запорізьку Січ (у т.ч. на козацький реєстр), так й опосередкований вплив (своєрідна рецепція козаками деяких правових норм);

7) нормативно-правові акти, що видавалися гетьманом або військовою адміністрацією, хоча власне на Січі вони не мали широкого застосування, оскільки козаки ставилися насторожено до писаних документів, бо вважали, що вони зможуть обмежити їхні права та вольності.

Правова система Запорізької Січі мала релігійно-традиційний характер. Тим не менше, широке вживання такого джерела права як нормативно-правовий акт (переважно із середини ХVII ст.) дає підстави стверджувати, що мало місце зародження романо-германської правової системи в Україні, котра остаточно витіснила систему релігійно-традиційного права у XVIII – XIX ст., опісля кодифікації українського права. Слід також відзначити, що консерватизм джерел права Запорізької Січі, безперечно, відіграв важливу роль у збереженні національної правової традиції.

58.Поняття володіння в українському праві др.пол. XVII-XVIII століть

Цивільне право Гетьманщини в поняття володіння вкладало двояке значення:

а) самостійний правовий інститут, незалежний від права власності;

б) одне з повноважень власника.

Володіння визначалося як фактичне панування особи над річчю, поєднане з наміром ставитися до неї, як до своєї!!!

Розрізнялося декілька видів володіння, і в основу поділу був покладений спосіб його набуття. За способом набуття володіння розрізняли

• законне;

• незаконне.

На основі аналізу цивільно-правових норм Кодексу 1743 року і судових справ, обгрунтовано підстави виникнення та припинення володіння. Вони були такими ж як і для права власності.

Право володіння набувалось такими ж способами як і право власності.

Первинний вид набуття володіння

1). Самостійне виготовлення речей, виготовлення урожаю

2) займанщина – захоплення необроблених земель на півдні України

3). Природне набуття нерухомості – при зміні русла течії річкою

4). Знаходження скарбу, втраченої речі тощо.

Похідний вид набуття володіння :

1). Внаслідок пожалувань королівських та царських

2). Внаслідок заключення договорів

3). Внаслідок судових рішень

А). про встановлення спадкового майна

Б). внаслідок конфіскації майна – переходило в державну казну

Припинялось:

1). Внаслідок фізичної загибелі речі – не можна володіти річчю якої не існує.

2). Юридична загибель речі, коли вона вилучалась з цивільного обігу і переставала бути об’єктом володіння

Наприклад: за урядовим наказом про заборону купівлі-продажу в військовий час, вся зброя вилучалась з цивільного обігу під загрозою смертної кари.

59.Поняття власності в українському праві др.пол. XVII-XVIII століть

Право власності, за Кодексом, було основним речовим правом і розумілося як право володіти, використовувати, передавати, дарувати, відписувати, міняти й заставляти майно за власною волею та потребою!

Інститут права власності, за Кодексом, для свого часу досягнув високого рівня, врегульовуючи відносини у питаннях володіння, користування, розпорядження особами, що належали до різних станів, майном, зокрема землею.

В другій половині XVII-XVIII ст. були два головні різновиди власності на землю:

• вотчина або “зуполне володіння” (являла собою володіння на правах повної власності. Ця земельна власність могла бути об’єктом купівлі, продажу, спадкування, міни тощо)

• тимчасове володіння (надавали особам на строк державної або військової служби).

Всі способи набуття права власності цивільне право Гетьманщини за Кодексом поділяло на:

• первинні (заволодіння, або займанщина, природний приріст, знайдення загублених речей);

• похідні або вивідні (державні акти (царські жалувані грамоти, гетьманські універсали, листи полковника), судові рішення (декрети), договори).

Підстави припинення права власності:

• відмова власника від речі;

• передання права іншим суб’єктам за договором;

• вилучення речі (конфіскація);

• знищення речі незалежно від того, чи сталося це внаслідок її загибелі, споживання чи інших причин, або за давністю.

У Гетьманщині були наявні три форми власності:

1) Загальнодержавна, або загальновійськова;

2) Індивідуальна (приватна);

3) Общинна (колективна, або спільна).

Названі форми власності не суперечили одна одній, а навпаки, мирно співіснували.

60.Українське зобов’язальне право др.пол. XVII-XVIII століть.

Поняття спричинення шкоди та система договорів зберігається за Литовськими статутами, навіть після того як ліквідується автономна влада.

Зобов'язальне право було найбільш розвиненим з усіх інституті цивільного права Гетьманщини. Зобов'язання як правовий інститут у тогочасній Україні розумілись як право на майно особи, яка не виконала договору чи заподіяла якусь шкоду. Тому розрізняли зобов'язання, що випливали з договорів, і зобов'язання із заподіяння шкоди.

Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Інакше кажучи, зобов'язання - це такі правові відносини, згідно з якими одна особа мала право вимагати від іншої особи вчинення певних дій або утримання від них.

Сторона, що мала право вимагати, називалася кредитором або вірителем, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, - боржником. Зміст вимоги кредитора був його правом на певну поведінку боржника, яка проявлялася в позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди була дія, що мала певне юридичне значення і певні правові наслідки. "Права" передбачали правовий захист порушених зобов'язальних прав.

Види договорів:обміну, купівлі-продажу,застави , позички, найму, облігаційні договори – дарування, перевезення.

Зобов’язання поділялися на:

• односторонні (зобов’язувалась одна сторона);

• двосторонні (зобов’язувались дві сторони - договір купівлі-продажу, за яким продавець мав право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний був передати покупцеві продану річ);

• багатосторонні (зобов’язання покладалися на більше двох сторін).

Способи припинення зобов’язання:

• його виконання;

• наставання випадкової неспроможності його виконання.

Зобов'язання захищалася Гетьманською державою наступними правовими засобами: завдаток, застава, порука.

Основною підставою виникнення зобов’язань були договори.

Договором вважалася згода осіб під час здійснення будь-якої правової дії або утримання від її здійснення.

Договір набирав юридичної сили за певних умов:

• якщо сторони виявили волю, спрямовану на його укладення;

• якщо визнана законність договору і він оформлений відповідно до встановлених вимог;

• за умови подання та реєстрації до урядових (судових) книг письмових договорів;

• за наявності мети договору і спроможності його виконання.

Зобов’язальне право Гетьманщини було ефективним засобом регулювання інтенсивно зростаючих товарно-грошових відносин у першій половині XVIII ст. Передбачені у Кодексі договори забезпечували надійну правову основу для подальшого розвитку ділових відносин. Багато договорів були вдосконалені у наступні періоди розвитку цивільного права України і, пристосовані до нових умов, збереглися в сучасному цивільному праві.

61. Зміни у змісті договорів в українському праві другої половини 17-18 ст.

Поняття спричинення шкоди та система договорів зберігається за литовськими

статутами навіть ПІСЛЯ того як ліквідується автономна влада, відмінності по відношенню до російського законодавства стосувалися:

1. давності володіння

2. строком подачі позову.

1. Кредитор мав право вимагати повернення боргу, протягом Зох років, після

цього нерухома річ, могла перейти в його розпорядження.

2. Всі позови про шкоди і збитки нерухомого майна, підлягали 3 річній давнині,

згідно 52 артикулу ХІ розділу статуту.

В Росії аналогічні позови, мали 10 річний строк. Дочка померлого могла вимагати )

братів посаг, протягом 10 років з моменту Виходу заміж.

Це саме стосувалося і розділу майна, яке залишалося в спадок після смерті

батьків, тільки протягом 10 років. Такий розподіл був можливий після отримання

повноліття дітьми.

Фактично населення колишньої Гетьманщини в складі Росії, жило своїм давнім

юридичним побутом на підставі норм звичаєвого права.

Побутові, спірні питання в судах, як лівобережної такі правобережної України в

судах майже не розглядалися, а вирішувалися в приватному порядку. Це саме стосувалося дрібних злочинів.