65. Поняття опіки та піклування в українському праві другої половини 17-18 ст.

Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття) передусім мали право мати-вдова та бабця сиріт. Коли матері вже не було на світі або вона не здатна була здійснювати опіку, опікунські обов'язки переходили до старшого брата або до одного з дядьків із батькового роду. За відсутності таких родичів обов'язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з роду матері. Коли жодних родичів не було, опікуна призначала влада. Основні вимоги до опікунів: чесні особи, заможні та ощадливі господарі.

Опікунів над божевільними, марнотратниками (до часу їх одужання або виправлення), а також відсутніми особами призначали та звільняли місцеві уряди. Разом із призначенням опіки суд виносив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо відчуження маєтку підопічного.

Передусім, опікун був зобов'язаний у присутності родичів, сусідів чи інших свідків скласти опис майна підопічного і записати його до урядових книг. Опікун мусив: віддати сиріт до школи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму поводженню в суспільстві; добре господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного не продавати й не заставляти без крайньої необхідності; виступати за підопічного в суді, захищаючи його від можливих цивільних позовів і скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повною звітністю. Опікун ніс цивільну відповідальність за всі невиправдані витрати і втрати чогось із підопічного майна. Він також ніс і кримінальну відповідальність за допущені ним кримінальні діяння щодо підопічних.

66. Поняття злочину в українському кримінальному праві другої половини 17-18 ст.

Злочин називали “ проступком карним” , “ кримінальним ділом”.

Суб’єктом злочину вважалася фізична особа ,яка була деліктоздатною ( тобто могла відповідати за свої вчинки). Суб’єктом злочину не могли бути душевнохворі, неповнолітні. Обмежена деліктоздатність була у людей з фізичними вадами та у вагітних. У Литовському статуті зазначено , що інколи за неправомірні дії могла відповідати і громада ( наприклад, якщо не видавала злочинця). При чому відповідальність накладалася не на цілу громаду, а на 3-5 чоловік. Якщо покаранням був штраф, то його сплата накладалася на найбагатших жителів громади.

Розрізняли співучасть у злочині : підмовник, організатор, помічники, виконавці. До кримінальної відповідальності могли притягнути і свідка, якщо давав неправдиві свідчення.

67. Види злочинів українському кримінальному праві другої половини 17-18 ст.

Злочини поділялися на 2 категорії:

● злочини проти публічного добра

● злочини проти приватного добра

Злочини проти публічного добра.

1. злочини проти маєстату ( замість короля і великого князя литовського, під маестат підпадали гетьман і російський цар).

2. злочини проти держави

а) службові злочини

б) військові злочини

3. злочини проти суспільства

а) злочини проти порядку управління ( фальшування монет)

б) релігійні злочини ( відступлення від віри, чародійство)

в) злочини проти моралі ( звідництво, гвалтівництво)

г) злочини проти родини ( подружня зрада, свідоме багатожонство,

вбивство позашлюбної дитини тощо).

Злочини проти приватного добра.

1. злочини проти життя людини ( розрізняли навмисне та ненавмисне вбивство , вбивство з необережності , вбивство під час необхідної оборони)

Злочини проти життя поділяли на тяжкі та легкі. На тяжкість злочину впливало станове положення об’єкта злочину відносно суб’єкта злочину, особливий зв’язок ( родинний або службовий) , рід вжитого знаряддя вбивства , пора скоєння вбивства. Рецидив загострював покарання. Від роду вбивства залежав вибір роду покарань. За ненавмисне вбивство карали, по змозі, м’яко - “ відрубуванням голови”.

2. злочини проти тіла ( каліцтво, побиття , отруєння, неналежне лікування)

3. злочини проти честі і свободи

4. злочини проти майна ( крадіжка, грабіж , пошкодження речей , порушення земельних меж).

68. Мета покарань в українському кримінальному праві другої половини 17-18 століть.

На першому місці в меті покарання 1). Всіляке запобігання майбутніх злочинів(застрашення),

на 2 – відшкодування збитків (моральних, матеріальних, фізичних – на тілі)

на 3 – підтримання суспільного порядку

Кара відігравала роль ліквідації рецидивістів або їх залякування й попередження повторного вчинення злочину, тобто мав місце принцип загальної превенції. Це попередження стосувалось також всього населення, і цим система кар виконувала виховну функцію. На Запоріжжі не тільки карали злодіїв, але й тих, хто переховував або купував крадені речі. Мета покарання включала також відшкодування збитків окремому козакові чи Війську Запорізькому.

69. Система покарань в українському кримінальному праві другої половини 17-18 ст.

Даний період характерний різноманітністю і накопиченням покарань. Покарання поділялися на приватні ( виконувалися без втручання держави) та публічні ( виносились офіційними судовими органами). Розрізняли також головні і додаткові покарання.

Публічні покарання.

1. смертна кара. Висувалась на 1 місце серед публічних покарань. Її застосовували вже не лише за злочини проти держави і суспільства , а й при великому числі злочинів проти приватних інтересів.

До звичайної форми смертної кари належало відрубування голови

До кваліфікованої форми : смерть через четвертування , спалення, закопування живцем, заливання в горло розпечену олію.

Найстрашнішою смертною карою вважалася та, що залишалася на розсуд суду. Вона комбінувала різні тортури. До особливої смертної кари належала кара з ганьбливими діями після смерті злочинця.

2. кари на тілі. Поділялися на : побиття ( здійснювали на стовпі) та

каліцтво , яке поєднувалось із зганьбливими діями.

3. позбавлення свободи.Ув’язнення поділялось на : кару в’язницею та

кару арештом. Кара в’язницею поділялась на важку і легку.

До козацтва і шляхетства частіше застосовували кару арештом -

військове відбування ув’язнення в армійському арешті.

4. позбавлення честі прав. Покарання накладалося не тільки господарем держави , а й звичайними судами.

Приватні покарання мали основним завданням задовольнити вкривдженого, покарати злочинця.

1. Грошові виплати , з яких одна частина йшла скривдженому, а інша - державі.

2. Головщина - за голову вбитого назначався штраф.

3. Плата за образу , виходячи із станового положення осіб, статі, віку.

Додаткові покарання:

1) Вигнання із громади.Не позбавляло суб’єкта громадських прав у державі. Воно як правило вживалося з головною карою – побиттям.

2) Церковна покута. Була засобом виправдання злочинця. Накладали за тяжкі злочини проти родини і суспільства.

3) Відкликання образи. 4)Публічне прохання, 5) Церковне каяття

70. Судовий процес в українському праві другої пол. 17-18 ст.

В українській державі цивільні справи розглядалися в межах змагального процесу . Позовна скарга складалась в усній формі а з прийняттям Інструкції судам 1730 року в письмовому вигляді. Усі мешанці визнавались дієздатними за виключенням неповнолітніх, глухонімих, за яких діяли представники, які називалися повіреними або адвокатами, що працювали навіть у найнижчих судах. суб'єктами судового процесу у Гетьманщині були чоловіки з 18-ти років та жінки з 14-річного віку. Сторонами не мали виступати також невільники, позбавлені честі, піддані церковній анафемі. Від імені одружених жінок у суді виступали їхні чоловіки, неодружених — батьки. Лише вдови могли представляти в суді свої інтереси та інтереси власних дітей.

Судовий процес у Гетьманщині розпочинався з подання письмової або усної заяви про злочин чи позову з цивільної справи. У поданні необхідно було вказати причини спору, прізвища свідків, а також, по можливості, подати докази у справі. Своєю чергою, суд мав з'ясувати відповідність поданої заяви процесуальним нормам і лише після цього направляв обом сторонам виклики на судове засідання. У разі, якщо відповідач двічі не з'являвся на судове засідання, вирок виносився без його участі. Якщо ж не з'являвся позовник, то він програвав справу вже на першому засіданні.

В Українській гетьманській державі існував інститут попереднього слідства, яке проводили у кримінальних справах судові органи чи адміністрація. їм дозволялося утримувати під вартою підозрюваного, а також накладати арешт на його майно.

Процес мав змагальний характер. Обидві сторони в словесному двобої намагалися довести свою правоту, підкріплюючи свої слова відповідними доказами. Після перевірки наданої сукупності доказів суд мав винести вирок.

Рішення і вироки суду називались “ декретами”. Не мали правової сили декрети , створені та оголошені в святковий день або в день, коли суд не засідав. Судові декрети могли бути оскаржені в судах вищої інстанції. Останньою апеляційною інстанцією був гетьман.

Виконання судових постанов здійснювалось органами влади .

Види доказів.

● особисте зізнання однієї з сторін. Не приймалось за доказ зізнання , висловлене з примусу, під афектом, неповнолітньою особою чи божевільним)

● письмові документи

● свідчення сторін. Свідок мав бути не менше 14 років, але і не більше 70 років.

● Присяга, яку складали сторони і свідки. Сторона, яка відмовилась складати присягу, програвала спір. Свідків іноді могли звільнити від присяги самі сторони процесу. Присягу давали добровільно. Акт присяги відбувався в церкві, в присутності священика , відрядженого члена суду, судового писаря. В окремих випадках присягу складали в суді.

● З середини 18 ст. під впливом російського законодавства в українських судах застосовувались тортури. Від тортур звільнялися “ знатні чесні люди”, божевільні, особи старші 70 років, вагітні жінки.

Рішення суду можна було оскаржити в апеляційному та касаційному порядку. Касаційна інстанція могла направити справу до нового розгляду. Коли ж справа розглядалася в апеляційному порядку, суд мав право розглядати справу і виносити рішення зовсім по-іншому.