30.Поняття речового права литовсько-руської доби

Пам’ятки законодавства чіткіше окреслюють суб’єкт права власності (або речове право).

Право власності на майно могло бути індивідуальним і колективним. Серед об'єктів права власності головне значення надавалося праву власності на маєтки й землі, що оброблялися феодально-залежними людьми. Суб’єктами права власності були феодали, держава,церкви,монастирі. Також з’являлося поняття 3 особи: слуга, піданний, рядович, які маютб право подати позов по завданню шкоди від імені свого господаря.

У XIV – XV ст. на українських землях Великого князівства Литовського право на землю мало також вільне селянство. Право власності вільних селян на землю забезпечувалося звичаєвим правом і визнавалося як феодалами, так і посадовими особами державного апарату.

Обcяг правоздатності власника рухомого майна, як правило, не мав обмежень. Що стосується нерухомого майна, то повноваження власника були неоднаковими для різних суб'єктів, і залежали від двох обставин :

а) способу набуття прав на майно

б) правового режиму, в якому перебувало майно у попереднього власника.

Спосіб набуття майнових прав міг бути первинним (заволодіння вільною землею, захоплення і присвоєння селянської землі шляхтичами, встановлення залежності дрібних землевласників від великих феодалів, узаконення в зв'язку із давністю володіння тощо) та похідним (перехід майнових прав від однієї особи до іншої). У першому випадку обсяг правоздатності не мав жодних обмежень. У другому - зумовлювався обсягом прав попереднього власника, або обмежувався умовами надання (привілею чи угоди).

На землях ВКЛ існували різні форми землеволодіння:

1. Шляхетське землеволодіння

1.1. Вотчини. Великі землевласники ( магнати ) князівських рядів , володіли землею на праві вотчини ( спадкової родинної землі ). Вони мали повне право розпоряджатися цею землею. Навіть,коли магнат , родовитий князь переходив на службу до іншого господаря ( наприклад московського царя , лівонського магістрату ) , то разом з ним , переходила до цього господаря його родова земля . Наприклад , князі Острозькі на Волині , мали 60 міст і містечок , 240 сіл і частину всієї орної землі . Всього таких було біля 300. Вони контролювали біля 65 % відсотків земель .

1.2. Помістя - тимчасові землеволодіння , які надавалися шляхтичам , за військову або державну службу. Цю землю надавали або великий князь або магнати . По закінченні служби мали право забрати її назад або залишити за особою до смерті , або передати в спадок , ято служив син.

2.Селянські землеволодіння теж було неоднаковим за своїм правовим статусом.

Селяни поділялися на 2 групи :

1. похожі, у володінні яких була їх родова землі та вони мали права нею. Мали право переходу від одного осподаря до іншого.

2. непохожі, які проживали на феодальних землях без права переходу і без права розпоряджатися. Це були перші закріпачені селяни на феодальних землях (нащадки закупів, рядовичів), а на державних землях , після проведення волочної реформи.

Литовські статути , крім магнатської , шляхетської землевласності , знають ще державну земле власність , церковну та міщанську (в середині міської межі ).

Сервітути.

Врегульованими були сервітути - право користування чужими речами.

Сервітути поділялися на:

1. речові

2. особисті

До них належало право користуватися :

-лісом ( збирати матеріал для будівництва , ягоди , приби )

-чужими лугами , після заготовки сіна

-право прогону худоби через чужу територію

питною водою

Заборонялося :

-змінювати течії річок будувати

-rpеблі без дозволу держава чи феодала .

Далеко більшу роль , ніж у попередню , відігравав інститут «давності» в 2 його формах

1. позовної давнини - це строк подачі заяви до суду

2. давності володіння - це , коли людина володіє довгий строк річчю , а потім вона переходить у її власність. Джерела магдебурзького права чітко визначають строки давності . В литовських статутах вони окреслені не виразно .

Цей інститут виконував функції регулятора та стабілізатора у взаєминах між суб’єктами в цивільно - правовому житті .

До нерухомого майна належали : земля , маєтки , бортні ліси , боброві гони , пересіччя ( міста , де проходила осіння міграція птахів).

До рухомого майна: все інше, включаючи холопів.

Не могли бути суб’єктами цивільних правовідносин : невільні,челядь, полонені та недієздатні.

Найчастіше сервітутні права забезпечувалися нормами звичаєвого права, однак в ряді випадків вони закріплювалися також законом. Сервітутні права підлягали судовому захисту.

Володіння

Правовий статус володіння, для позначення якого вживався термін ”держання”, суттєво відрізнявся від власності. Під володінням розумілося фактичне володіння річчю, але з обмеженим правом розпоряджатися нею. За певних умов держання могло перетворитися у власність. Наприклад, при володінні нерухомим майном більш як десять років. Володілець землі, що протягом трьох років жив з цієї землі, міг пред'явити позов навіть проти власника, якщо той без судового рішення, самовільно зібрав урожай чи завдав інших збитків. Захисту права володіння служили встановлені терміни позовної давності: для рухомого майна - три роки, для нерухомого - десять років.

Застава нерухомого майна здійснювалася у двох формах. Перша – передача закладеного маєтку разом із залежними людьми кредитору. Останній міг переуступати свої права іншим особам. Друга - іпотека, тобто застава у формі запису боргів по маєтку в судових книгах, без передачі його кредитору. Рухомі речі могли передаватися в заставу без письмового засвідчення посадових осіб.