36. Спадкування за законом (звичаєм) та заповітом в литовсько-руському праві.

Держава ретельно охороняла майнові права спадкоємців, створюючи законодавчі перешкоди для несумлінних спадкодавців. Відтак процедура складання заповіту була досить складною. Вона розпочиналася із дозволу шляхетської чи копної ради на внесення до заповіту саме того переліку майна, яким мав право вільно розпоряджатися власник. Заповіт складався в усній чи письмовій формах у присутності одного члена пани-ради та не менше двох шляхтичів. Але заповіт був вільний , бо можна обирати спадкоємця, не тільки серед законних родичів. Волю заповідач міг змінювати декілька разів, але залишаючись при добрій пам’ті та розуму.

За законом у Литовсько-Руській державі спадкоємцями вважалися діти, брати, сестри, батьки та інші кровні родичі. Не мали право на спадок наступні категорії осіб із числа спадкоємців за законом:

• донька, яка вийшла заміж без дозволу батьків чи опікунів; вдова шляхетського роду, що без батьківської згоди вийшла заміж за простолюдина;

• незаконнонароджені діти (бенкарти);

• діти державних злочинців.

Закон встановлював коло осіб, які не мали права заповідати. До них відносилися:

• неповнолітні діти (повнолітні сини, не відокремленні від батьків, могли заповідати тільки особисто набуте майно),

• особи, що втратили волю відповідно до рішення суду,

• ченці, черниці;

• полонені, челядь дворова, психічно хворі (вони могли заповідати своє майно у випадку одужання),

• вигнанці і позбавлені честі; не відділенні від батька сини.

Складати заповіт могла лише особа не обмежена в правах.

Законодавець розрізняв батьківське і материнське майно. Батьківське передавалося у спадок лише синам, а дочкам надавалося придане із четвертої частини усього майна. У свою чергу материнське майно розподілялося порівну між усіма дітьми.

Феодально-залежні люди ( похожі селяни та подвірна земельна шляхта) могли заповідати стороннім особам тільки третину свого рухомого майна, а дві третини зобов'язані були залишити дітям. За відсутності дітей ці дві частки надходили в розпорядження пана.

Спадкодавець-шляхтич мав право заповідати стороннім особам не більше третини батьківських і материнських маєтків, а решта майна повинно було перейти до дітей чи інших законних спадкоємців. Виняток із цього правила було зроблено тільки щодо заповіту майна Великому князеві Литовському.

Позбавлення спадку: 1)фізичне знущання над батьками, 2)засудження батьків без просьби про помилування, 3) свідчення проти батьків, 4) вигнання батьків під час голодомору, 5)діти зрадили Вітчизну

Майно віддавалося по несхідній лінії. Якщо родичів не було, то по горизонтальній лінії ( брати).Якщо не було братів, то переходило батькам ( рідним та хрещеним). Якщо нікого не було, то майно називається «Відчуженим» та переходить госоподарю чи царю. Якщо майно батька, то частина віддавалася на посаг дочці. Якщо майно матері, то діти не мали переваг за статтю.

37.Права та обов’язки опікунів в литовсько-руському праві

Під впливом магдебурзького права досить широко розвинувся й інститут опіки. Опікунське право було нерозривно пов'язане з сімейним і цивільним.

Опіка призначалася над неповнолітніми юнаками до 18 років і дівчатами - до 13 років (за Статутом 1566 р. - до 15 років). Однак, якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася. Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно із заповітом батьків або за рішенням церковного або світського суду.

Повинен: утримувати, виховувати, надати спеціальність, яку сам має опікун, зберегти майно до повноліття.

Права: не розпоряджатися майном, а користуватися.

Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний. Він мав нести усі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, ніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Суд призначав опікуном уродженця Великого князівства Литовського, який мав доглянутий власний маєток і своє особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, за винятком випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті.

Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебувають у нього під опікою. Справи за позовами до неповнолітнього про відчуження майна, припинялися до настання повноліття.

Приводилися до кримінальної відповідльності, якщо не навчили власному ремеслу; та діти могли оскаржити опікунство.