19)Види злочинів «Руська правда» визнавала такі види злочинів:

-злочини проти життя. Найтяжчим серед них вважалося вбивство. Навмисне вбивство(вбивця-розбійник) – вбивство з наміром, називалося «душогубством». Ненавмисні(вбивця-головник) – вбивства без наміру(в бійці). За здійснення вбивства в розбої передбачалося найсуворіше покарання — потік і пограбування (вигнання з общини та конфіскація майна). Вирізнялося вбивство, здійснене у «сваді» чи на «піру», тобто під час сварки чи на банкеті.

Безкарні вбивства: вбивство нічного злодія, вбивство внаслідок провокації, реторсії (перевищення необхідної оборони).

-злочини проти тіла – каліцтва, пошкодження здоров’я. Згодом важке каліцтво розумілось як вбивство За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні.

-злочини проти честі – побиття людини оголеним мечем (3 гривні штрафу), мечем з піхвою (12 гривень), тому що в останньому випадку вважалося що винний не визнає тебе за людину і не поважає гідність. Такі ж стягнення очікували на того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотнім боком меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса.Карались тяжче ніж злочини проти тіла.

-злочини проти особистої свободи відомі «Руській правді» у двох видах: продаж напівзалежної людини в рабство і позбавлення волі за надуманими обвинуваченнями. Застосовувалося покарання як за образу честі: «А якщо зв'яжуть мужа без вини, то 12 гривень за сором»;

-злочини проти майна –крадіжка, розбій (відкрите пограбування), привласнення загублених грошей, безправне користування чужими речами, зловмисне пошкодження чужої речі, порушення земельної межі, підпалення, шахрайство.

-злочини проти громадських інтересів (проти суспільства) 1.проти релігії (чаклування) 2. пограбування предметів культу 3. пограбування трупів -злочини проти родини 1.загальні (вбивство, крадіжка) 2. спеціальні (двоєженство, двоємужжя,кровозмішення, зрада) -злочини проти моралі: зґвалтування, скотолозтво - злочини проти держави -В КР окремої групи таких злочинів не було, тому що в них ще сформувалось поняття держава. В нашому розумінні існувало поняття «зрада своїй Вітчизні»: перехід на сторону ворога.

22. Судовий процес називався тяжба. Суд був 3 стороною у спорі, наглядав за судовими діями та встановлював вирок після змагань. Судовий процес у кр мав яскраво виражений змагальний

характер: він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно, в присутності суддів та свідків велася розправа. Сторонами виступали як юридичні (церква, верв), так і фізичні особи. Не могли бути свідками жінки й закупи.

При тяжких злочинах неявка або запізнення до суду могла призвести до винесення заочного вироку, не на користь тієї сторони, яка запізнилася або не з’явилася.

«Руська Правда» передбачала детальну процедуру розшуку злочинця (досудовий процес).

Форми досудового процесу: •“заклич”, •“звід” •“гоніння сліду”. 3 стадіїї судового процесу:1.Заява скривдженого 2.Судове слідство ( розправа) 3.Вирок Звід та гоніння відбувалися з застосуванням різних обрядів, урочистих дій, символів. Коли знаходилося вкрадене, починалася судова розправа, суд виступав арбітром, вислуховував сторони, розглядав докази.

Вироки постановлялися усно. По цивільним виконувалися самим позивачем, по кримінальним – за домомогою держави, державних органів.

Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні-переможцю допомагала держава. Потерпілий міг задовольнити свої інтереси за рахунок майна засудженого, або змусити його відпрацювати заподіяну шкоду(повернути в холопство), коли майна не вистачало. Ніяких вказівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони ”Руська Правда” не містить.

24. Види доказів На судовому процесі сторони (розправі) доводили свою правоту з допомогою судових доказів. У Київській Русі судовими доказами були: 1) власне визнання; 2) покази свідків (”видоки”- прямі свідки і ”послухи”- непрямі свідки), якими могли бути тільки вільні люди; 3) присяга (складали сторони і свідки)- язичницька рота (присяга перед богами) з приходом християнства – хресне цілування.

4) ордалії (так звані Суди божі).

5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, майно).

Невід”ємною частиною судочинства в Києво-руській державі був інститут свідків.

Видок в “Руській правді” - учасник судової процедури - свідок протиправних дій (тілесних ушкоджень), який проводиться потерпілою стороною до суду, або той, хто може стати свідком в майнових позовах (про належність челяді).

Послухи, які також зафіксовані у “Руській правді”, свідчили не про факт злочину, а про добру репутацію (”добру славу”) тої чи іншої сторони процесу. Від необгрунтованого звинувачення можна було ”очиститися”, виставивши сім свідків - послухів, які б підтвердили добре ім'я підозрюваного.

При кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків.

При звинуваченнях у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).

При відсутності доказів факту злочину винний (або невинний) визначався за допомогою випробувань так званих ордалій (судів Божих) - водою, залізом або “полем” тощо.

Найбільш поширеною з ордалій у Київській Русі був судовий поєдинок -”поле”. Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривен випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і по характеру ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів, як правило, не було.

Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилося або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним.

Клятва-присяга існувала ще до прийняття християнства. Про неї йдеться у пам'ятках, що датуються початком X ст. Зокрема, у договорі Олега з Візантією (911 рік), розповідається, що русичі, присягаючи знімали з себе щити і клялись богом Перуном. Тоді присяга називалася “ротою”. З прийняттям християнства присяга також носила усний характер і супроводжувалась цілуванням хреста.