1).Предметом науки ІУП є історія виникнення, становлення, розвитку різноманітних типів і форм держави і права, а також державно-правових інститутів і суспільно-політичних систем, що функціонували на території України, в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності. Історія українського права є важливою складовою історії нашого народу, яка загальними і специфічними науковими методами виявляє закономірності розвитку державотворчих процесів і правових систем. Саме тому історія українського права, маючи чітко визначений предмет дослідження, належить до юридичних, державно-правових дисциплін. Вона охоплює розвиток усіх аспектів еволюції держави на території України — її державного механізму, форм державної єдності, права.

Історія українського права вивчає історію державного права та основних галузей права:цивільного, кримінального, процесуального, в їх історичному розвитку, а також правовий статус населення тієї чи іншої епохи і окремо пам’ятки та джерела права України. Основу методології становлять наступні методи:- філософсько-світоглядні:це в першу чергу діалектичний метод дослідж ІУП і її розвитку( використаний з метою показати зв'язки між певними суспільними явищами, що мають вплив на становлення та розвиток українського права). - дослідж -загальнонаукові:використовуються у всіх або в більшості науках(структурні,функціональні методи). - групові - спеціальні(тлумачення юридичних норм) – конкретно історичні, порівняльно історичні, системаційні, ретроспективні методи. Застосовуючи ці методи, необхідно дотримуватися правового плюралізмуВивч ІУП має як теоретичне,так і політичне значення: 1. Як наука та навчальна дисципліна вона розглядається як вступ до до галузевих та прикладних дисциплін. 2. Існує безпосередня залежність між точністю державних традицій і рівнем національної свідомості. Чим міцніший зв'язок з минулим,його засвоєння суспільством,тим вищий рівень свідомості народу.

політичне вивч і засвоєння свідомості. Чим вище вчення історичного минулого – тим вище рівень свідомості народу. Об’єкти дослідж:1.Історія джерела2.Історія становлення розвитку окремих галузей (у хронологічному порядку, за періодами)3.Історія судоустрою та судочинства.

Як і кожна наука, історія українського права виконує певні завдання. 1. пізнання та пояснення історії правового розвитку в Україні;

2. визначення закономірностей розвитку історико-правових явищ; 3. формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського народу та віри в його майбутнє. Історико- правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, сприяє уникненню повторення помилок. Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому.

2)періодизацію ІУП: 1 . Рабовласницьке право на теренах України (середина VII ст. до н.е.– V ст. н.е.). Він був закладений появою найдавніших рабовласницьких державницьких утворень у Пн Причорномор‘ї та Приазов‘ї. Цей період характеризується грецькими й римськими політичними та правовими інститутами,що впливали на розвиток ранньослов‘янського населення Середнього Подніпров‘я.

2. Феодальне право на території України:1 Раннє феодальне право (Київська Русь) (VІ –середина ХІVст.) - формування, розвиток і занепад КР. Саме тоді виникла давньоруська правова система, було створено видатну пам‘ятку права Руси-України – Руську правду. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство. 2Право литовсько-польської доби (середина ХІV – перша пол ХVІІ.). Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським –яке в переважній більшості складалося з українців та білорусів. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам‘ятками якого, а також білоруського й литовського права, є Литовські статути.

3Доба козацького права (др пол 17ст – перша пол 18) 4Право іперського періоду (кінець 18 ст поч XX ст) Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право. Серед осн джерел права були гетьманські статті –конституції Гетьманської держави. Проте дедалі більше царський уряд обмежував дію гетьманського законодавства. Правове становище укр. земель визначалося їхнім входженням до складу Російської й Австро-Угорської імперій і поширенням на них дії російського та австрійського права.

1.період відродження укр. нац. права (1917-1921 рр.) 2.Правова система України Радянської доби (1917- і пол 1991) дія загальносоюзного законодавства3.Становлення права сучасної України (др пол 1991-1996 рр.) Цей період розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня. 1991 р. та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. Вивч історії укр. Права має теоретичне та політичне значення . Існує залежність між точністю державних традицій та рівнем національної свідомості, міцні зв’язки з минулим – вищий рівень свідомості народу. Чим глибше знаєш історію, тим краще розбираєшся у сучасних подіях, можеш прогнозувати майбутнєю

3)Істографія ІУП українська історико-юридична наука пройшла тривалий шлях становлення та розвитку: від виокремлення у самостійну галузь інтелектуальної творчості до визнання вченим світом та оформлення в окремий навчально-універсальний курс. Донині відсутній єдиний академічний нарис історії самої науки історії держави і права України. Є лише окремі статті та розвідки, які належать М. Василенку, Л. Окиншевичу, Б. Бабію, I. Усенку, є праці, присвячені конкретним персоналіям, історикам права - М. Владимирському-Буданову, М. Грушевському, М. Слабченку, М. Василенку. Окреслимо основні етапи та головні здобутки національної науки українського права. Доцільно виділити сім основних етапів у розвитку історії держави і права України: Перший етап - від КР до кінця 18 ст., - можна охарактеризувати як літописний період, коли історичні та юридичні знання не виокремилися у самостійні науки і перебували на рівні переказів та збору документів. Вперше проблему походження

державності України-Руси порушено на початку XII ст. автором літопису "Повість минулих літ". Пізніше з'явилися так звані козацькі літописи, авторами яких стали вихованці Києво-Могилянської академії – Самовидець, Г. Граб'янка, С. Величко. Другий етап охоплює першу половину та середину 19 ст., коли виник інтерес до історії розвитку права кожної нації. Але оскільки український народ не мав у 19 ст. власної державності, його правове минуле вивчалося лише як матеріал, що був складовою юридичного розвитку інших націй, насамперед, Литви, Польщі, Росії. Вклад зробили вчені К. Неволін, Б. Чичерін, I. Данилович, М. Іванішев, М. Владимирський-Буданов.

пачну роботу проводили й історико-філологічні та юридичні факультети університетів у Києві, Харкові, Одесі, Москві, Петербурзі. Тоді ж створюються спеціальні установи для вивчення історії Малоросії, наукові товариства, комісії, що ввели до наукового обігу значну кількість документальних матеріалів, пам'яток права.

Третій етап пов'язаний з діяльністю у Києві так званої "школи історії західно-руського права" (кінець 19 - початок 20 ст.), яку створили учні М. Іванішева М. Владимирський-Буданов та Ф. Леонтович. Заслуга цих вчених: вони вперше порушили питання про існування окремого, західноруського, тобто українського і білоруського права, зі своїми специфічними особливостями. Це вже був крок до виокремлення історії держави і права України в окрему науку. Четвертий етап (1904-1920 pp.) став реальним початком окремої науки історії держави і права України. М. Грушевський висловив свою науково обґрунтовану тезу про окремий від великоросійського хід історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів, яка відкрила для дослідників можливість окремого вивчення ІУП. Цими дослідженнями зайнялися видатні українські історики і правники, справжні

засновники історії держави і права України - Д. Міллер, М. Василенко та М. Слабченко.

П'ятий етап (1920-1939 pp.). Справжній розквіт історія держави і права України як наука пережила у 1920-ті pp., коли у складі Всеукраїнської академії наук (ВУАН) діяло дві історико-правові установи - Комісія з вивчення звичаєвого права та Комісія з вивчення історії західноруського і українського права. Після 1920 р. та після Другої світової війни певний внесок до історії держави і права України зробили історики та правники, які жили в Галичині та в Празі (еміграційний центр української науки): Р. Лащенко, М. Чубатий, Л. Окиншевич , С. Дністрянський, I. Крип'якевич. Шостий етап (1945-1990 pp.) розпочався з відродження університетів, створення в їхньому складі кафедр історії держави і права, заснування та розвитку Сектору держави і права АН УРСР, який згодом реорганізовано в Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Академії наук України, з його відділом історико-юридичних досліджень. Були здійснені високопрофесійні дослідження - це праці В. Мєсяця, В. Корецького, Б. Бабія, В. Дядиченка, I. Софронової, А. Рогожина, А. Ткача про державний устрій, судівництво та джерела права 14-20 ст.

Сьомий етап (1991-2005 pp.). В сучасних умовах в Україні діє відділ історико-правових досліджень Інституту держави і права ім. В. М. Корецького Національної Академії наук, плідно працюють вчені кафедр історії держави і права юридичних факультетів університетів, академій. Відомі дослідники - О. Ярмиш, М. Страхов, В. Гончаренко (Харків), Б. Тиідик, М. Настюк, В. Кульчицький (Львів), О. Шевченко, В. Чехович, О.

Копиленко (Київ), I. Грозовський (Запоріжжя), які роблять кожен свій внесок у дослідження ІУП, розвиток державно-правових інститутів, вивчення національних державно-правових традицій. Серед них є й історики, і юристи за освітою.

4) Основні риси античного правау

Перші давньогрецькі міста-колоніі виникли на узбережжі чорного моря 7 ст . до н.е. Вони мали досить широку автономію. Були засновані вихідцями з міста Мілет, Галіпарнас та інших міст Іоніки і тому , державно - правові інститути влади , управління, суду були запозичені з цих міст. Починаючи з 5-7 ст . до н.е. , вони відокремлюються від метрополії - стають самостійними і незалежними .

Підґрунтям права міст-держав Північного Причорномор‘я була правова система Афінської полісної демократії, а його особливістю – вплив звичаю місцевого або сусіднього з ним населення. Основними джерелами вважалися закони народних зборів, декрети ради міста, постанови колегій посадових осіб, які приймалися з урахуванням звичаїв і традицій, а також місцеві звичаї. Розвинутій правовій регламентації підлягали відносини власності. Право регулювало майнові відносини, захищало приватну власність на житло, рухоме майно, худобу, особисті речі. Земля і раби могли бути як у приватній, так і в державній власності. Жвава зовнішня і внутрішня торгівля зумовили розвиток зобов’язального права. Укладалися договори купівлі-продажу, позики, дарування, поклажі та ін. Важливі угоди здійснювалися у державних установах при свідках, у присутності чиновників. Регламентувалося право оренди землі, найманої праці. Для регуляції особистих стосунків між громадянами і в родинах широко застосовувалось звичаєве право. У кримінальному праві найтяжчими вважалися злочини проти держави (змова, спроби повалення демократичного ладу, державна зрада, розголошення державної таємниці). Серед видів покарань застосовувались смертна кара, штрафи, конфіскація майна.

5. Риси давньосхідного скіфського права

Скіфія була державою рабовласницького типу. За формою правління–один із різновидів рабовласницької монархії. Основними джерелами права у Скіфії були: звичай та правила, встановлені царською владою. Певний вплив на право справляла релігія. Цивільно-правові норми захищали державну владу, життя, майно та привілеї царської сім‘ї. Верховна власність на землю належала цареві. Скіфське право захищало приватну власність на рухоме майно, худобу, домашні речі, рабів, особисті речі, зброю, знаряддя виробництва. Було розвинене зобов’язальне право,яке регулювало відносини купівлі-продажу, дарування, міни. Зазвичай договори скріплювалися клятвою. Відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій,які супроводжувались пограбуванням майна, худоби,захопленням полонених (рабів). Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Відлік

родоводу провадився за чоловічою лінією. Практикувалося багатоженство. Жінки не мали жодних прав на власність і спадщину. Якщо вдову після смерті чоловіка не було вбито й поховано разом із ним, то вона, як і майно померлого, переходила у спадщину до його старших родичів. Майно після смерті батька успадковував молодший син, а старші сини наділялися частинами рухомого майна при одруженні. Кримінальне право перебувало у початковому стані. Зазвичай існувала кровна помста. Найнебезпечнішими вважалися злочини проти царя, замах на життя можновладця, непокора царському наказові, що каралися скіфами на смерть. Жорстоко переслідувалося нехтування законами,порушення звичаїв та боговідступництво. Чітко визначеної системи покарань не існувало. Суддя сам визначав покарання за злочини, серед яких, окрім смертної кари, були калічення, вигнання за межі держави.