Глава 2

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ СІМЕЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ

Сімейне законодавство Російської імперії не було єдиним для всіх її підданих і ґрунтувалось на релігійних правилах. Особи різних віросповідань і конфесій підпадали під дію різних законів залежно від приписів тієї або іншої релігії. Мусульманам дозволялось укладати полігамні шлюби. Шлюб між католика­ми не міг бути розірваний, дозволялась лише сепарація, тобто судове розлучення подружжя. Причому вступити у новий шлюб особи, які одержали рішення про сепарацію, не могли. Шлюб між особами православного віросповідання визнавався законним лише у тому разі, якщо він був укладений у церкві (статті 25 і 31 т. X ч. 1 Зводу законів Російської імперії). Стаття 12 т. X ч. 1 Зводу законів передбачала необхідність взаємної згоди осіб, які бажали одружитися. Водночас незалежно від віку нарече­ного і нареченої вони мали отримати згоду батьків на укладення шлюбу (ст. 6 т. X ч. 1 Зводу законів). Особам, які перебували на цивільній і військовій службі, заборонялось вступати у шлюб без дозволу начальства, засвідченого письмовим свідоцтвом (ст. 9 т. X ч. 1 Зводу законів).

Підстави і порядок розлучення визначались залежно від спо­відуваної подружжям релігії. Так, згідно з правилами православ­ної церкви шлюб міг бути розірваний лише формальним духов­ним судом на прохання одного з подружжя: 1) якщо доведено вчинення перелюбу другим з подружжя або його нездатність до шлюбного співжиття; 2) коли один з подружжя засуджений до покарання, пов'язаного з позбавленням усіх громадянських прав, або засланий на проживання до Сибіру з позбавленням усіх прав і привілеїв; 3) у разі безвісної відсутності другого з подружжя (ст. 45 т. X ч. 1 Зводу законів). Не дозволялося розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя без судового рішення (ст. 46 т. X ч. 1 Зводу законів).

Нерівність подружжя була закріплена у статтях, що регу­лювали особисті відносини між дружиною і чоловіком. Так, у ст. 107 т. X ч. 1 Зводу законів було підкреслено, що дружина має коритися своєму чоловікові як главі сім'ї, ставитись до нього з любов'ю, пошаною й покірністю, всіляко догоджати чоловіку і виявляти прихильність до нього як господиня дому. Водночас ст. 106 т. X ч. 1 Зводу законів зобов'язувала чоловіка поважати і захищати свою дружину, вибачати її недоліки, жити

32

з нею у злагоді, забезпечувати дружину їжею й утримувати її у міру його можливостей.

Статті 107 і 108 широко застосовувались у судовій практиці. Більше того, у рішеннях Сенату чоловік визнавався "началь­ником сім'ї" і закріплювалось підлегле становище дружини¹.

Із принципу панування чоловіка у сімейних відносинах випливав обов'язок його дружини супроводжувати чоловіка у разі зміни ним місця свого проживання (ст. 103 т. X ч. 1 Зводу законів). Якщо ж дружина насмілювалася полишити свого чо­ловіка, вона на його вимогу могла бути повернена до нього з допомогою поліції². Внаслідок панівного становища чоловіка в особистих взаємовідносинах між ним та його дружиною, еконо­мічної залежності останньої від нього чоловік панував у майно­вих відносинах незалежно від встановленого правового режиму майна подружжя.

У царській Росії основним був режим роздільності майна подружжя. Так, згідно зі ст. 109 т. X ч. 1 Зводу законів шлюб не наділяв дружину і чоловіка правом спільного володіння їх майном. Вони могли мати свою власність і розпоряджатися нею незалежно одне від одного (ст. 114 т. X ч. 1 Зводу зако­нів). Проте ця самостійність дружини була паралізована як особистою владою її чоловіка, так й її економічною залежністю від нього.

Наслідком особистої влади чоловіка, законодавчого визнання його годувальником сім'ї (ст. 106 т. X ч. 1 Зводу законів) ставало, як правило, зосередження у руках останнього усіх прав, пов'язаних з управлінням майном його дружини. Якщо ж дружи­на й вчиняла правочини, то лише такі, що відповідали інте­ресам її чоловіка.

Відповідно до законодавства (ст. 115 т. X ч. 1 Зводу законів) дружина і чоловік мали право видавати одне одному доручен­ня на управління належним кожному з них майном. Проте до передачі чоловікові права управління своїм майном його дру­жину, крім зазначеного вище, спонукала й та обставина, що вона була менш досвідченою у справах, ніж її чоловік.

У тих же випадках, коли дружина намагалася розпоряд­жатися "своїм" майном самостійно, на заваді цьому ставали норми законів, що регулювали майнові відносини між под­ружжям.

¹ Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204, 213.

² Див.: Там само. — С. 205.

33

Так, дружина не могла давати на себе векселів і передавати їх з поверненням на себе без дозволу її чоловіка¹. Це, власне, давало останньому можливість паралізувати комерційну діяль­ність його дружини. Дружина фактично не могла набувати майно, оскільки вона не мала права найматися на роботу без дозволу її чоловіка (ст. 2202 т. X ч. 1 Зводу законів).

Таким чином, режим роздільності майна подружжя, характерний для сімейного законодавства царської Росії, не чинив перепон пануванню чоловіка у майнових відносинах між подружжям.

Треба зазначити, що загальні правила т. X Зводу законів застосовувалися не до усіх осіб, які проживали на території Російської імперії. Так, у Чернігівській і Полтавській губерніях діяли правила Литовського статуту, а у Бессарабії — закони візантійського юриста К. Арменопула й О. Доніча. На цих територіях також було встановлено режим роздільності майна. Однак його правові норми ущемлювали права дружини ще більше, ніж норми Зводу законів. Так, згідно з цими нормами посаг знаходився у спільному володінні та користуванні под­ружжя, а по суті в управлінні чоловіка, оскільки без дозволу останнього його дружина не могла робити жодних розпоряд­жень, які порушували б або обмежували права чоловіка на спільне з нею користування її посагом (ст. 111 т. X ч. 1 Зводу законів).

Владні повноваження чоловіка у майнових відносинах були закріплені також у законах, що діяли на території Великого князівства Фінляндського. Так, відповідно до уложення з цього питання після повінчання чоловік ставав законним піклуваль­ником своєї дружини і міг виступати позивачем і відповідачем замість неї, а також розпоряджатися сімейним майном"². Таким чином, цивільна дієздатність дружини була обмежена.

У тій частині Росії, яка офіційно іменувалась Царством Поль­ським, особисті та майнові відносини між подружжям регулю­валися Французьким цивільним кодексом (ФЦК), який також забезпечував панівну роль у них чоловіка. Відповідно до цього Кодексу доходи від майна дружини мали надаватись її чоловіку для покриття витрат, пов'язаних зі шлюбом (ст. 1530 ФЦК). Чоловік був наділений правом управляти майном своєї дружини (ст. 1531 ФЦК). Дружині не дозволялось відчужувати належне їй нерухоме майно без згоди її чоловіка (ст. 1535 ФЦК).

¹ Див.: Синайский В.И. Личное и имущественное положение замужней женщины в гражданском праве. — Юрьев, 1910. — С. 204.

² Див.: Там само. — С. 246.

34

Ще більша влада чоловіка у майнових відносинах між под­ружжям була закріплена у законодавстві, що діяло у прибал­тійських губерніях Російської імперії. Згідно з ним чоловік вважався опікуном своєї дружини, внаслідок чого він володів і управляв усім її майном, у тому числі й тим, що було набуте нею за час шлюбу. Без згоди чоловіка його дружина не мала права розпоряджатися своїм майном. Угоди, укладені дружи­ною щодо належного їй майна, повинні були бути підписані чоловіком.

Майнові відносини між членами селянської сім'ї у дорево­люційній Росії регулювались нормами звичаєвого права. Від­повідно до них усе майно селянського двору, у тому числі й привнесене дружиною, вважалось власністю глави сім'ї.

Дореволюційне законодавство також передбачало відмінність між правовим становищем дітей, народжених у законному шлю­бі, та позашлюбних дітей. Перші вважались законними навіть тоді, коли вони народились: 1) у природному порядку надто рано від часу укладення шлюбу, за умови, що батько не запере­чував законності їх народження; 2) після припинення шлюбу, якщо між днем народження дітей і днем смерті їх батька або днем припинення шлюбу пройшло не більше 306 днів (ст. 119 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюбними визнавались діти, народжені незаміжньою жінкою внаслідок перелюбу, а також ті, які були народжені після більш ніж 306 днів від дня смерті чоловіка їх матері, розірвання шлюбу або визнання його не­дійсним (ст. 132 т. X ч. 1 Зводу законів).

Батьківська влада щодо позашлюбної дитини належала матері (ст. 132-1 т. X ч. 1 Зводу законів). Така дитина, якій не було присвоєне по батькові при вчиненні метричного запису про її народження, іменувалась по батькові згідно з іменем її хре­щеного батька (ст. 132-2 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюб­ній дитині присвоювалось прізвище, яке відповідало її по батькові. Однак за згодою матері дитини та її батька, якщо він був живий, вона могла іменуватися дівочим прізвищем матері (ст. 132-3 т. X ч. 1 Зводу законів). Батько позашлюбної дитини був зобов'язаний відповідно до його майнових можливостей та суспільного становища її матері нести витрати з її утримання, якщо вона потребувала цього, до досягнення нею повноліття. Це ж стосувалося матері позашлюбної дитини (ст. 132-4 т. X ч. 1 Зводу законів). Позашлюбні діти могли спадкувати лише набуте майно матері. Права на спадкування родового майна матері, а також майна батька та його родичів після їх смерті вони не мали (ст. 132-12 т. X ч. 1 Зводу законів).

35

Після Жовтневої революції 1917 р. радянська влада розпочала створення нового законодавства, у тому числі сімейного. Велику роль у скасуванні сімейного законодавства дореволюційної Росії відіграв Декрет РНК РСФРР від 24 листопада 1917 р. № 1 "Про суд", яким було проголошено створення на основі прямих вибо­рів нових місцевих судів, до складу яких мали обиратися один постійний суддя і два тимчасові засідателі. Згідно зі ст. 5 цього Декрету і приміткою до неї зазначені суди у своїх рішеннях і вироках повинні були керуватися законами скинутих урядів лише остільки, оскільки вони не скасовані революцією і не суперечать революційній совісті та революційній правосвідомості.

Скасованими визнавались усі закони, що суперечили декретам ЦВК Рад, а також програмі-мінімум РСДРП¹.

Відповідно до зазначеного Декрету було скасовано усі норми царського законодавства, що закріплювали нерівність жінки в особистих і майнових відносинах з чоловіком, як такі, що супе­речили програмі-мінімум РСДРП, яка передбачала знищення станів і повну рівноправність усіх громадян незалежно від статі та національності. У зв'язку з цим треба вважати, що реформу­вання царського сімейного законодавства в основному було розпочате не Декретом ВЦВК і РНК РСФРР від 18 грудня 1917 р. "Про цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану" і Декретом ВЦВК та РНК РСФРР від 19 грудня 1917 р. "Про розірвання шлюбу", а Декретом РНК РСФРР "Про суд". Декрети від 18 і 19 грудня 1917 р. завершили скасування цього законодавства і визначили основоположні принципи радянського сімейного права.

Зазначені декрети в основному регулювали особисті від­носини між подружжям на засадах рівноправності дружини і чоловіка й такі ж відносини між батьками та дітьми. Необхід­ність цього була обумовлена тим, що регулювання цих відносин у дореволюційній Росії, як було показано вище, закріплювало нерівність прав дружини і чоловіка, а також правового стано­вища дітей, народжених у законному шлюбі та поза ним. Декрет від 18 грудня 1917 р. урівняв у правах і обов'язках позашлюб­них дітей з дітьми, народженими у зареєстрованому шлюбі. Була передбачена можливість судового встановлення батьків­ства. Декрет визнав юридично чинним лише шлюб, зареєстро­ваний у відділі ЗАГСу. Церковний шлюб було позбавлено будь-якого юридичного значення.

Першими актами, що передбачали реформу сімейного зако­нодавства на території України, були декрети РНК УСРР від

С У РСФСР. - 1917. - № 4. - Ст. 50.

20 лютого 1919 р. "Про організацію відділів записів актів гро­мадянського стану", "Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану", "Про розлучення". Вони закріпили положення, аналогічні положенням декретів РСФРР від 18 і 19 грудня 1917 р. Так, згідно з Декретом "Про цивіль­ний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану" визнавався лише цивільний шлюб. Церковний шлюб проголо­шувався особистою справою осіб, які бажали одружитися, і міг укладатися лише після державної реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу. Водночас Декрет визнавав чинність релігійних шлюбів, укладених до 20 лютого 1919 р. Цей документ закріпив прин­цип свободи і добровільності при укладенні шлюбу і скасував релігійні обмеження цієї процедури.

Декрет "Про розлучення" проголосив свободу розлучень й анулював церковну процедуру вчинення останніх. Шлюб міг бути розірваний на прохання обох або хоча б одного з подружжя. Заяви про розлучення мали подаватися до місцевих органів ЗАГСу. Однак оскільки у перші роки радянської влади вони були організовані не скрізь, такі заяви могли подаватися до народних судів¹. Зазначені декрети регулювали переважно особисті відносини між подружжям. Однак Декрет "Про роз­лучення" (ст. 6) передбачав можливість регулювання і майнових відносин між подружжям.

Декрет РНК УСРР "Про цивільний шлюб та про ведення книг актів громадянського стану" на відміну від Декрету ВЦВК і РНК РСФРР "Про цивільний шлюб, дітей і про ведення книг актів громадянського стану" не містив вказівки про зрів­няння дітей, народжених у законному шлюбі, з позашлюбними дітьми в цих правах. Однак, на погляд Г. Матвеева, судова й адміністративна практика України тих часів виходила з визнання рівності їх прав та обов'язків незалежно від того, перебували батьки у шлюбі чи ні, кровне споріднення останніх з їх дітьми вважалось визначальним чинником відносин між ними².

Першим радянським сімейним кодексом був Кодекс законів про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР, прийнятий ВЦВК 16 вересня 1918 р. і 22 жовтня був надрукован. Він, як зазначав тодішній народний комісар юстиції РСФРР Д. Курський, цілком грунтувався виключно на грудневих декретах 1917 рА

¹ Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Ук­ раинской ССР. - К., 1960. - С. 11.

² Див.: Там само. — С. 9.

³ Див.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М, 1948. — С. 143.

37

Кодекс законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку УСРР було затверджено РНК УСРР у липні 1919 рА Він складався з трьох книг: І. "Про акти громадянського стану" (статті 1—55); II. "Про шлюб і сім'ю" (статті 56—114); III. "Про опіку" (статті 115—146). У першій книзі було закріплене положення про те, що громадянський стан осіб має засвідчува­тися встановленими актами (ст. 1). Відповідно до ст. 2 цього Кодексу ведення записів актів громадянського стану поклада­лось на органи ЗАГСу. Актами громадянського стану визнава­лись народження, смерть, безвісна відсутність, шлюб, розлу­чення, зміна прізвища (ст. 7). Реєстрація кожного з цих актів мала фіксуватись в окремій книзі. У разі неможливості доку­ментального підтвердження народження, смерті та інших актів громадянського стану вони могли бути встановлені заінтересо­ваними особами у судовому порядку з використанням усіх ви­дів доказів, у тому числі показань свідків (ст. 55).

У першій главі першого розділу другої книги "Про шлюб і сім'ю" зазначалось, що лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, породжує права та обов'язки подружжя (ч. 1 ст. 56). Примітка до цієї статті ставила додержання релігійної форми укладення шлюбу у залежність від волевиявлення осіб, які виявили бажання одружитися. Згідно з ч. 2 цієї статті перед вчиненням релігійного обряду священнослужитель повинен був оголосити особам, які мали намір вступити у шлюб, текст зазна­ченої статті і відібрати від них відповідну підписку.

Друга глава передбачала умови укладення шлюбу. Однією з таких умов відповідно до ст. 62 було досягнення шлюбного віку (16 років для жінок та 18 — для чоловіків). Не могли одружуватись особи, які не усвідомлювали значення своїх дій або не мали можливості для вільного волевиявлення (ст. 63). Це ж стосувалося осіб, які перебували у зареєстрованому шлюбі або такому, що мав силу зареєстрованого. Не могли укладати шлюб між собою родичі прямої лінії споріднення, повнорідні й неповнорідні брати і сестри (статті 64 і 65).

Третя глава регулювала питання, пов'язані з визнанням шлюбу недійсним. Зокрема, згідно зі ст. 68 шлюб міг бути визнаний недійсним лише судом у випадках, передбачених за­коном. Одним з таких випадків визнавалось порушення умов укладення шлюбу (статті 70, 71 і 72).

¹ Сборник декретов, положений, инструкций и циркуляров Рабоче-Крестьянского правительства УССР в систематизированном виде и неофициальное издание. — Вып. 1921. — С. 45.

38

Четверта глава регулювала питання, пов'язані з припиненням шлюбу. У ній в основному були відтворені положення Декрету РНК УСРР "Про розлучення". Так, відповідно до ст. 77 шлюб вважався припиненим у разі смерті одного з подружжя або оголошення його судом померлим. Згідно зі ст. 79 підставою для розлучення могло бути бажання як обох з подружжя, так і одного з них. Однак на відміну від Декрету РНК УСРР у Кодексі нічого не говорилося про можливість судової процедури розлучення. Був передбачений лише реєстраційний порядок вчи­нення останнього (статті 47 і 48).

Друга книга регулювала також особисті та майнові права і обов'язки подружжя. Було передбачено рівність дружини і чоло­віка у виборі прізвища (статті 81—83), право кожного з подружжя на обрання місця проживання (ст. 84). Стаття 85 закріплювала принцип роздільності майна подружжя, а ст. 86 — право дру­жини і чоловіка вступати між собою в усі дозволені законом договірні відносини, за винятком укладення угод про надання утримання. Були детально врегульовані аліментні права і обов'язки подружжя. Стаття 87 передбачала право того з под­ружжя, хто був непрацездатним і потребував матеріальної до­помоги, на одержання утримання від другого з подружжя у разі наявності у нього матеріальної можливості робити це.

Стаття 91 наділяла того з подружжя, хто потребував мате­ріальної допомоги, правом на одержання утримання від другого з подружжя у разі припинення шлюбу внаслідок його розір­вання, за винятком випадків, коли той з подружжя, кому було пред'явлено вимогу щодо утримання, міг довести, що розлу­чення сталося не з його вини. Зазначене право мало припиня­тися внаслідок укладення другим з подружжя нового шлюбу, а також після спливу двох років від дня розлучення.

Перша глава другого розділу другої книги Кодексу, що мав назву "Про сім'ю", встановлювала рівність прав і обов'язків дітей, народжених у шлюбі і поза ним. Так, ст. 93 забезпечува­ла право на встановлення справжнього походження дитини не­залежно від її народження у шлюбі чи поза ним. Зокрема, матері позашлюбної дитини ще в період вагітності надавалось право подати заяву до органу ЗАГСу про батька дитини. Про заяву орган ЗАГСу мав сповістити особу, названу у ній батьком дитини. Цій особі надавалося право у двотижневий строк від дня одержання повідомлення опротестувати заяву матері майбут­ньої дитини. Відсутність протесту розцінювалася як визнання зазначеною особою свого батьківства. За наявності протесту з боку ймовірного батька дитини її матері надавалося право вста­новити справжнього батька через суд (статті 97—99).

39

У другій і третій главах було врегульовано особисті та майнові права і обов'язки батьків і дітей. Статті, які регулювали ці відносини, передбачали рівні права матері й батька дитини щодо вибору її прізвища (статті 102 і 103), громадянства (ст. 104), а також вирішення усіх спорів між батьками з урахуванням інтере­сів дітей. Передбачалась також можливість позбавлення батьків опікунських прав за постановою відділу соціального забезпе­чення (ст. 132).

Згідно з Кодексом майнові права батьків і дітей мали грунту­ватися на принципі роздільності їх майна. У ст. 105 було зазначе­но, що батьки мають здійснювати права на належне кожному з них майно самостійно і незалежно одне від одного. Кодекс також визначав аліментні права та обов'язки батьків і дітей. Батьки були зобов'язані надавати своїм дітям, які потребували матеріаль­ної допомоги, утримання до досягнення ними 16 років (ст. 106). Після досягнення зазначеного віку право на одержання утриман­ня від батьків мали повністю або частково непрацездатні діти, які потребували матеріальної допомоги, за умови, що батьки або один з них мали можливість надавати таку допомогу (ст. 87).

У Кодексі було закріплено обов'язок працездатних дітей і тих, які володіли майном, надавати утримання своїм непрацез­датним батькам, які потребували матеріальної допомоги. Непра­цездатними вважалися батько, який досяг 55 років, і мати старше 50 років (ст. 109 і примітка до неї).

Окремий розділ регулював питання, пов'язані з усиновлен­ням. Так, відповідно до ст. 113 усиновлені особи і усиновлю-вачі, якщо усиновлення мало місце до видання цього Кодексу, прирівнювались до родичів за походженням. Усиновлення ж, яке здійснене після набрання чинності зазначеним Кодексом, не повинно було породжувати жодних цивільних обов'язків і прав для усиновлювачів і усиновлених (ст. 114).

Третя книга регулювала відносини, пов'язані з опікою, яка встановлювалась над недієздатними особами і неповнолітніми віком до 16 років (статті 115, 124). Опіка над неповнолітніми могла бути продовжена до досягнення ними 18-річного віку, якщо відповідний орган соціального забезпечення визнавав це за необхідне (ст. 116). Відали опікою Народний комісаріат со­ціального забезпечення і підвідомчі йому органи.

У цій книзі було врегульовано питання, пов'язані з призна­ченням опікунів і звільненням останніх від виконання їх обов'язків. Згідно зі ст. 128 не могли бути опікунами особи, над якими було встановлено опіку; особи, чиї права було обмежено судовим рі­шенням, протягом терміну дії цього обмеження; особи, інтереси

40

яких суперечили інтересам тієї особи, над якою мала бути встанов­лена опіка. Було визначено права та обов'язки опікунів і відпові­дальність органів опіки. Опікунові надавалося право здійснювати в інтересах підопічного оплатне відчуження його майна.

На відчуження опікуном домашньої обстановки і господар­ського інвентарю підопічного необхідний був дозвіл місцевого відділу соціального забезпечення (ст. 139). Опікуни не могли укладати з підопічними будь-які угоди, а також здійснювати безоплатне відчуження їх майна (ст. 138). Опікун ніс від­повідальність перед підопічним за заподіяння йому недбалим або несумлінним виконанням своїх обов'язків майнової шкоди (ст. 145). Опікуни могли бути звільнені від їх обов'язків як за власним бажанням (статті 129 і 130), так і за ініціативою відділів соціального забезпечення (у разі неналежного виконання покла­дених на них обов'язків) (ст. 132). За ухилення без достатніх підстав від виконання опікунських обов'язків або їх недбале виконання передбачалась кримінальна відповідальність (ст. 146).

Умови громадянської війни не дозволили ввести Кодекс за­конів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку УСРР у дію. Проте він увійшов в історію як перша спроба здійснення кодифікації сімейного законодавства в Україні.

Закінчення громадянської війни і запровадження непу зумо­вили необхідність проведення значної законотворчої і кодифіка­ційної роботи. Водночас перехід до непу породив низку проблем, пов'язаних з регулюванням сімейно-шлюбних відносин.

Найбільше спорів виникало при застосуванні на практиці ст. 52 Кодексу про акти громадянського стану, шлюбне, сімейне та опікунське право РСФРР, яка передбачала, що лише цивіль­ний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, породжує права та обов'язки подружжя, і ст. 105 того ж Кодексу, відповідно до якої шлюб не утворював спільності майна (у Кодексі законів про акти громадянського стану, про сім'ю та опіку УСРР ці положення були передбачені відповідно статтями 56 і 85).

У нових умовах положення про роздільність майна подружжя перестало відповідати характеру майнових відносин, що склада­лися у радянській сім'ї. Тому Д. Курський у пояснювальній записці до проекту нового сімейного кодексу РСФРР, підготов­леного у 1925 p., підкреслював, що з урахуванням зазначеної обставини проект передбачає закріплення спільної власності под­ружжя на майно, набуте за час шлюбу, не прагнучи до вирішен­ня такого безнадійного і принципово неправильного завдання, як врахування внеску кожного з подружжя у спільну справу¹.

Д ив.: Курский Д.И. Избранные статьи и речи. — М., 1948. — С. 147.

41

Треба зазначити також, що принцип роздільності майна, закріплений у ст. 105 сімейного кодексу РСФРР 1918 р. і ст. 85 сімейного кодексу УСРР 1919 р., не дозволяв виокремлювати при визначенні прав на майно працю дружини по веденню домашнього господарства і догляду за дітьми. А ця суспільно необхідна праця давала чоловікові можливість уникати зайвих витрат, ефективніше працювати, а отже, і більше заробляти. Однак згідно з зазначеними статтями кошти, набуті, по суті, в результаті спільної праці подружжя, формально належали чоло­віку. Йому ж належало і придбане на ці кошти майно. За визначенням Народного комісаріату юстиції УСРР в окремих випадках це могло призвести до перетворення шлюбу у джерело нетрудового збагачення одного з подружжя за рахунок другого¹.

Наслідком недосконалості положень ст. 105 сімейного ко­дексу РСФРР 1918 р. стало те, що з 1922 р. на практиці їх стали тлумачити обмежено, визнаючи спільність майна под­ружжя міської сім'ї у тих випадках, коли це майно було набуте спільною працею дружини і чоловіка за час шлюбу. Так, в ухвалі Вищого судового контролю Народного комісаріату юсти­ції РСФРР у справі Абакумових, було підкреслено, що зазна­чену статтю треба розуміти лише у тому сенсі, що один із подружжя не має права зазіхати на майно, яке знаходиться у власності другого з подружжя. Проте спільне життя неминуче створює таке становище, коли окремі предмети набуваються спільною працею подружжя, причому чоловік працює на сто­роні, здобуваючи кошти для існування сім'ї, а дружина виконує роботу по обслуговуванню чоловіка, дітей тощо. І ця праця має вважатися продуктивною, такою, що породжує право дру­жини на участь у її результатах. Тому при розірванні шлюбу суд, розглядаючи вимоги дружини про виділення їй та її дітям частини домашнього майна, повинен встановлювати, наскіль­ки значною була праця, вкладена нею за час шлюбу в спільне господарство².

З 1922 р. точка зору, відповідно до якої з метою захисту інтересів жінки майно, набуте подружжям за час шлюбу, по­винне розглядатись як спільне майно дружини і чоловіка, стала панівною у судовій практиці РСФРР.

В Україні принцип спільності майна подружжя почав визна­ватися трохи пізніше. Так, в ухвалі Найвищого суду УСРР від 23 жовтня 1923 р. зазначалось, що згідно з радянським зако-

¹ Див.: Сборник материалов к проектам семейных кодексов УССР и РСФСР. - Харьков, 1926. - С. 169.

² Див.: Еженедельник советской юстиции. — 1922. — № 11. — С. 12.

42

нодавством шлюб не створює спільності майна дружини і чо­ловіка. При цьому не уточнювалося, стосувалося це положен­ня майна, набутого до шлюбу, чи будь-якого майна¹. Проте у тому ж 1923 р. в іншій ухвалі цього органу було підкреслено, що майно, набуте дружиною і чоловіком протягом сімейного життя, має визнаватися їх спільною власністю².

Розробка проекту нового сімейного кодексу УСРР розпоча­лась у другій половині 1923 р. Проект було внесено на обгово­рення другої сесії ВУЦВК IX скликання, яка ухвалила його 23 жовтня 1925 р. як тимчасовий. 31 травня 1926 р. на третій сесії ВУЦВК IX скликання на основі проекту було прийнято Кодекс законів про сім'ю, опіку, шлюб і акти громадянського стану (КЗпСОШ) УСРР, який набрав чинності з 1 вересня 1926 р. Треба зазначити, що новий сімейний кодекс РСФРР було прий­нято пізніше — 19 листопада 1926 р. (набрав чинності з 1 січня 1927 p.).

Під час розробки проекту сімейного кодексу УСРР 1926 р. найгостріша дискусія точилася навколо проблем, пов'язаних з правовим значенням державної реєстрації шлюбу і правовим захистом фактичних шлюбних відносин³. Розгляд питання про надання цій реєстрації факультативного характеру й про поширення правового захисту на підтверджені доказами фактичні шлюби було ініційовано відділом законодавчих пропозицій і кодифікації Народного комісаріату юстиції УСРР ще у другій половині 1923 р. У травні 1924 р. на розширеному засіданні колегії Наркомюсту за підсумками обговорення осново­положних принципів проекту нового сімейного кодексу більшіс­тю голосів (десять проти восьми) було схвалено пропозицію про закріплення у ньому необов'язковості державної реєстрації шлюбу зі збереженням обов'язкової реєстрації останнього лише для осіб, які бажають укласти шлюб за релігійним обрядом⁴.

Перший проект сімейного кодексу УСРР, опублікований у червні 1924 p., передбачав факультативність державної реєстрації шлюбу. Це положення було збережене і у проекті, внесеному

¹ Див.: Вестник советской юстиции. — 1923. — № 9. — С. 240.

² Див.: Сборник определений Верховного Суда УССР. — 1923. — № 39.

³ Докладніше про це див.: Сливицкий В.И. Основные вопросы брачно­ го и семейного права УССР: Сборник памяти академика, профессора В.М. Гордона. — Харьков, 1927. - С. 229—238; Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. — К., 1960. — С.

20-29.

⁴ Докладніше про це див.: Там само. — С. 230—239; Гордон М.В. Из истории советского семейного права Украинской ССР // Ученые записки Харьковского юридического института. — Т. XI. — Вып. II. — Харьков, 1958. - С. 82-87.

43

на обговорення другої сесії ВУЦВК IX скликання і прийнятому як тимчасовий.

Остаточна редакція КЗпСОШ УСРР зазнала деяких змін. У ньому було закріплене положення про те, що в УСРР визна­ється лише цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу (статті 104 і 105). Вилучено статтю, яка допускала судове виз­нання фактичного шлюбу, що тривав не менше двох років або супроводжувався вагітністю жінки чи народженням дитини. Водночас збереглися статті, які закріплювали можливість одно­сторонньої реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які пере­бували у близьких стосунках (статті 133—139) і захист у певних випадках майнових прав фактичного подружжя (ст. 140).

Структура кодексу відповідала його назві. Він включав п'ять відділів: І. "Про сім'ю"; II. "Про опіку та піклуван­ня"; III. "Про шлюб"; IV. "Про зміну громадянами своїх прізвищ та імен"; V. "Визнання особи безвісно відсутньою або померлою".

Структура аналогічного Кодексу РСФРР, як зазначається в юридичній літературі¹, була більш вдалою. У ньому спочатку були розміщені норми про шлюб, а потім ті, що регулюють відносини між батьками й дітьми, іншими родичами. Розробни­ки цього Кодексу виходили з визнання того, що основою сім'ї є шлюб, який породжує відносини між іншими членами сім'ї. КЗпСОШ УСРР встановлював рівність прав та обов'язків дітей (незалежно від того, були їх батьки в шлюбі в період зачаття або народження останніх чи ні), а також батьків і мате­рів (ст. 1). Згідно з цим Кодексом безспірним до спростування судом доказом походження дитини від конкретних батьків був запис про її народження у книзі органу ЗАГСу (ст. 2) або подальше визнання батьківства (ст. 3). Кожна вагітна жінка або та, яка народила дитину, мала право (незалежно від того, заміжня вона чи ні) подати до органу ЗАГСу заяву із зазначен­ням прізвища особи, яку вона вважала батьком дитини. Заява від матері дитини, котра народилася, повинна була бути подана протягом місяця від дня її народження. У разі пропущення цього строку батьківство могло бути встановлене лише судом чи органом ЗАГСу за заявою батька дитини і якщо воно було підтверджене матір'ю останньої (ст. 5).

Відповідно до ст. 6 КЗпСОШ у разі подання заяви про вагітність або народження дитини її матір'ю орган ЗАГСу в

¹ Див.: Бошко В.И. Очерки советского семейного права / Переработаь и дополнены В.А. Рясенцевым. — К., 1952. — С. 50.

44

триденний строк мав повідомляти про це особу, яка була названа у заяві батьком дитини, і зобов'язувати останню у місячний строк від дня вручення їй повідомлення сповістити його, визнає вона цей факт чи ні. Якщо протягом зазначеного строку ця особа не висловлювала заперечень, вона повинна була бути записана батьком дитини. Водночас особа, яка визнавалась у заяві матері дитини батьком останньої, протягом року з моменту одержання повідомлення, передбаченого ст. 6, могла розпочати у суді спір з приводу свого батьківства, повідомивши про це орган ЗАГСу.

Якщо зазначена особа протягом року не розпочинала судо­вого спору, це прирівнювалось до визнання нею дитини своєю (ст. 7). У разі ж порушення спору особа, яка заперечувала своє батьківство, зобов'язана була надати суду докази цього, а мати дитини — докази, що підтверджували б факти, викладені в її заяві. Якщо цього не було зроблено, вимагати надання відпо­відних доказів від обох сторін мав суд.

Особа, яка визнала себе батьком дитини або була визнана ним у встановленому порядку, була зобов'язана брати участь у витратах, пов'язаних з вагітністю, пологами, харчуванням і утри­манням дитини, а також надавати матеріальну допомогу матері, яка її потребувала, у період вагітності та протягом одного року після пологів. Згідно зі ст. 12 було встановлено солідарну від­повідальність щодо сплати аліментів на утримання дитини всіх осіб, які мали інтимні стосунки з її матір'ю у період зачаття, незважаючи на те, що батьком визнавалась одна з них (ця стаття була скасована 2 грудня 1937 p.). Однак треба врахову­вати, що до прийняття постанови ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. "Про заборону абортів, збільшення матеріаль­ної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитя­чих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату аліментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення" аліменти на дітей стягувались у твердій грошовій сумі. Тому зазначене положення не впливало на їх розмір.

Другий розділ першого відділу КЗпСОШ визначав особисті права та обов'язки батьків і дітей, закріплював право останніх на прізвище і громадянство, обов'язок батьків піклуватися про неповнолітніх дітей, зокрема про їх здоров'я, фізичний розви­ток, виховання (статті 13—16). Було передбачене право батьків вимагати у позовному порядку дітей від осіб, які незаконно утримували їх (ст. 18). На батьків покладався обов'язок захи­щати особисті та майнові інтереси неповнолітніх дітей (ст. 17).

45

Передбачалась можливість позбавлення батьків батьківських прав (статті 25 і 27).

Третій розділ першого відділу КЗпСОШ регламентував майнові права та обов'язки батьків і дітей. Зокрема, ст. 29 закріплювала принцип роздільності їх майна, а статті ЗО—32 регламентували аліментні права та обов'язки батьків і дітей. Суду надавалось право у виняткових випадках з урахуванням особливостей відносин між дітьми й батьками звільняти останніх від обов'язку утримувати повнолітніх дітей, які потребували матеріальної допомоги внаслідок непрацездатності або безро­біття, а дітей — від обов'язку надавати матеріальну допомогу батькам.

П'ятий розділ першого відділу КЗпСОШ регулював питання, пов'язані з інститутом усиновлення, що вперше запроваджу­вався в законодавство. Згідно зі ст. 38 можна було усиновлю-вати неповнолітніх дітей. А приймаки могли бути усиновлені й після досягнення ними повноліття. Усиновлення мало здій­снюватись на прохання усиновлювачів органами опіки та піклу­вання і не повинно було суперечити інтересам усиновлених (ст. 41). Усиновлені та їх нащадки набували усіх прав та обов'язків рідних дітей усиновлювачів. Водночас вони втрачали усі права і звільнялися від усіх обов'язків щодо своїх батьків (ст. 43). Була передбачена можливість скасування усиновлення (статті 45 і 46).

Другий відділ КЗпСОШ регламентував питання опіки та піклування. Усі правила, пов'язані з їх встановленням, пере­важно відтворювали відповідні положення сімейного кодексу УСРР 1919 р. Однак на відміну від останнього норми КЗпСОШ передбачали встановлення не тільки опіки, а й піклування. Опіка має встановлюватись над неповнолітніми, марнотратниками, особами з вадами психічного розвитку, а піклування — над особами, які через свій фізичний або психічний стан не могли самостійно захищати свої права та інтереси. У цьому відділі було визначено порядок встановлення і скасування опіки та піклування, права й обов'язки опікунів та піклувальників.

Третій відділ КЗпСОШ містив норми, які регулювали питан­ня, пов'язані з формою та умовами укладення шлюбу, визнан­ням його недійсності, а також з правами та обов'язками под­ружжя. Причому норми КЗпСОШ істотно відрізнялись від відповідних норм аналогічного російського кодексу, де були наведені ознаки фактичних шлюбних відносин (ст. 12) і перед­бачено захист майнових прав фактичного подружжя (статті 11 і 16). А КЗпСОШ УСРР, як вже зазначалось, визнавав лише

46

цивільний шлюб, зареєстрований в органі ЗАГСу, і передбачав можливість захисту майнових прав фактичного подружжя лише в окремих випадках.

КЗпСОШ визначав умови укладення шлюбу (статті 108— 112), а у російському кодексі йшлося лише про умови реєстрації шлюбу (ст. 4). Шлюбний вік в Україні для жінки встановлю­вався у 16, а для чоловіка — у 18 років (ст. 109), тоді як у РСФРР — у 18 років для чоловіка і жінки (ст. 5). На відміну від російського кодексу в українському було закріплено можли­вість визнання шлюбу недійсним.

Питання, пов'язані з припиненням шлюбу, регулювалися чет­вертим розділом третього відділу КЗпСОШ. Зокрема, відповід­но до ст. 119 шлюб міг бути розірваний як за взаємною згодою подружжя, так і за бажанням одного з них. Явним доказом розірвання шлюбу був запис у книзі актів громадянського стану або ухвала суду. Однак на практиці судова процедура розірван­ня шлюбу, як зазначає Г. Матвеев, практично зникла¹.

У п'ятому розділі третього відділу КЗпСОШ були закріплені права та обов'язки подружжя, регулювання яких грунтувалось на засадах рівноправності дружини і чоловіка в особистих і майнових відносинах. Вони мали рівне право на вибір прізвища, місця проживання, однакові майнові права. Зокрема, одному з подружжя дозволялося приєднати до свого прізвища прізвище другого з них за згодою останнього (ст. 121). Було передба­чено, що зміна місця проживання одним з подружжя не по­винна породжувати обов'язку другого з них супроводжувати його (ст. 126). Згідно зі ст. 124 КЗпСОШ якщо одна з осіб, які одружувались, була громадянином УСРР, а друга — інозем­цем, за кожною з них мало зберігатись їх громадянство.

КЗпСОШ по-новому регулював права подружжя на належне їм майно. На відміну від сімейного кодексу УСРР 1919 p., який закріплював роздільність майна дружини і чоловіка (ст. 85), ст. 125 КЗпСОШ встановлювала, що майно, нажите спільною працею подружжя, вважається таким, що належить обом з них у рівних частках. Інше майно є роздільною власністю кожного з подружжя (статті 61—65 ЦК УСРР 1922 р. передбачали спільну часткову власність).

Примітка до ст. 125 КЗпСОШ закріплювала положення про те, що праця дружини, пов'язана з веденням домашнього госпо­дарства або з доглядом за дітьми, має прирівнюватись при

¹ Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Ук­раинской ССР. — К., 1960. - С. 36.

47

визначенні прав подружжя на майно до праці чоловіка з добу­вання засобів для існування. Це мало важливе значення для захисту майнових прав жінки. При цьому треба зазначити, що в аналогічному російському сімейному кодексі такої норми не було і що, як вже підкреслювалось, судова практика України ще з 1923 р. почала керуватися зазначеним положенням.

У КЗпСОШ був також передбачений захист аліментних прав дружини і чоловіка. Так, відповідно до ст. 128 право на утри­мання мав той з подружжя, хто внаслідок непрацездатності або безробіття потребував цього, за умови, що другий з подружжя мав можливість надавати йому матеріальну допомогу. Причому це право зберігалось й після розірвання шлюбу, якщо непраце­здатність того з подружжя, хто потребував утримання, виникла до укладення шлюбу, за час шлюбу або не пізніше ніж через рік після розлучення, а також у разі, якщо він був безробітним протягом року після розірвання шлюбу (ст. 129). Право розлу­ченого чоловіка, дружини на аліменти не обмежувалося строком. Воно припинялось лише у разі вступу того з подружжя, хто потребував матеріальної допомоги, у новий шлюб, при відпа­данні умов, необхідних для одержання аліментів (поновлення працездатності, зникнення потреби у матеріальній допомозі тощо) або ж тоді, коли той з подружжя, з якого стягувались аліменти, внаслідок зміни свого матеріального становища був не в змозі сплачувати їх (в РСФРР у разі розірвання шлюбу право на аліменти зберігалось за непрацездатним чоловіком, дружиною протягом одного року).

Як вже зазначалося, статті 133—139 КЗпСОШ передбачали можливість односторонньої реєстрації шлюбу за заявою однієї з осіб, які перебували у близьких стосунках. Згідно зі ст. 133 у разі подання заяви про реєстрацію шлюбу лише однією зі сторін (із зазначенням того, хто є другою стороною і за відсутності визнання цього останнього) орган ЗАГСу у триденний строк повинен був сповіщати про це особу, вказану в заяві як чоловік, дружина, і покладати на неї обов'язок у місячний строк по­відомити його, чи визнає вона достовірність поданої заяви. Протягом місяця від дня одержання заяви ця особа могла роз­почати спір у суді з приводу її вірогідності, сповістивши про це орган ЗАГСу. Якщо зазначена особа не порушувала судового спору, вважалося, що вона визнала себе чоловіком, дружиною. У такому разі орган ЗАГСу вчиняв запис про шлюб (ст. 134). Якщо ж спір виникав, вчинення такого запису ставилося у залежність від рішення суду (ст. 135). Проте реєстрація шлюбу на підставі судового рішення могла бути здійснена лише тоді,

коли жодна з сторін не перебувала в зареєстрованому шлюбі (ст. 139). Якщо ж одна з сторін або обидві сторони перебували в зареєстрованому шлюбі, суд міг визнати за однією з сторін право на спільне майно і на одержання аліментів від другої сторони (ст. 140). Треба зазначити, що у такому разі шлюб між цими особами не міг бути зареєстрований. Проте у них вини­кали майнові права.

Останні два відділи КЗпСОШ ("Про зміну громадянами своїх прізвищ та імен" і "Визнання особи безвісно відсутньою або померлою") мали переважно інструктивний характер.

Як вже зазначалося, КЗпСОШ УСРР на відміну від аналогіч­ного російського кодексу прямо не передбачав захисту майнових інтересів фактичного подружжя. Це було можливо лише за наявності умов, передбачених ст. 140.

Однак судова практика УСРР почала визнавати майново-правові наслідки й за фактичними шлюбними відносинами. Так, у роз'ясненні Пленуму Верховного Суду УСРР від 14 лютого 1928 р. було зазначено, що чоловіком, дружиною у розумінні ст. 418 ЦК треба вважати не тільки зареєстровану особу, а й сторону фактичного шлюбу, якщо суд визнає її такою (ст. 418 ЦК 1922 p. передбачала коло спадкоємців за законом), і що визнати за однією з сторін майнові права, які виникають зі шлюбу, суд може не тільки у випадку, прямо зазначеному в ст. 140 КЗпСОШ, а й тоді, коли реєстрація фактичного шлюбу не може бути здійснена внаслідок смерті, психічної хвороби тощо одного з подружжя. У цьому ж роз'яс­ненні було наведено такі соціально-побутові ознаки шлюбу, як спільне домашнє господарство, взаємна допомога, спільне вихо­вання дітей, визнання себе чоловіком, дружиною перед третіми особами тощо, які майже повністю збігалися з ознаками, закріп­леними у ст. 12 Російського сімейного кодексу'. •

Таким чином, Верховний Суд УСРР визнав існування у певних випадках у фактичного подружжя права не тільки на аліменти і спільне майно, а й на взаємне спадкування, явно вийшовши за межі своєї компетенції.

Судова практика РСФРР також пішла шляхом розширення майнових прав фактичного подружжя і визнання за ними права на взаємне спадкування. Більше того, Верховний Суд РСФРР виходив з того, що за наявності у померлої особи зареєстро­ваного і фактичного чоловіка, дружини вони обидва мають право на спадкування².

¹ Див.: Вестник советской юстиции. — 1928. — № 5. — С. 142—143.

² Див.: Судебная практика. — 1929. — № 16. — С. 5.

У розглядуваний період внаслідок того, що жінка була еконо­мічно слабшою стороною, існувала певна необхідність у правовій охороні фактичних шлюбних відносин. Однак це спричиняло й деякі негативні наслідки. Визнання паралельного існування фактичного і зареєстрованого шлюбів підривало принцип моно­гамії. Зареєстровані чоловік, дружина не мали гарантій від появи претендента на їх спільне майно або на спадкування після того з них, хто помер. Це призводило до невизначеності у майнових відносинах між подружжям, а у багатьох випадках й до ущем­лення майнових прав зареєстрованих чоловіка, дружини.

Одночасному захисту майнових прав зареєстрованих і фактичних чоловіка, дружини, що набув поширення у судовій практиці РСФРР, було покладено край після опублікування постанови Президії Верховного Суду РСФРР від 16 вересня 1935 р., у якій було, зокрема, наголошено на тому, що суди не мають права визнавати наявність фактичних шлюбних відносин при одночасному існуванні зареєстрованого шлюбу¹.

Наступним важливим нормативним актом, що сприяв роз­витку сімейного законодавства, була постанова ЦВК та РНК СРСР "Про заборону абортів, збільшення матеріальної допомоги породіллям, встановлення державної допомоги багатосімейним, розширення мережі пологових будинків, дитячих ясел і дитячих садків, посилення кримінального покарання за несплату алі­ментів та про деякі зміни в законодавстві про розлучення". Цей документ, який встановив кримінальну відповідальність за здійснення незаконних абортів, передбачав збільшення державної матеріальної допомоги породіллям, встановлення дер­жавної допомоги багатосімейним, збільшення тривалості опла­чуваних відпусток по вагітності і пологах, посилення кримі­нального покарання за несплату аліментів. Було встановлено нові правила обчислення розміру аліментів на дітей. Вони мали стягуватись не у твердій грошовій сумі, а у частці від заробітку платника аліментів. На утримання однієї дитини повинна була стягуватись чверть його заробітку, двох дітей — третина, трьох і більше дітей — половина заробітку цієї особи. З метою бо­ротьби з легковажним ставленням до сім'ї було передбачено особисту явку до органу ЗАГСу обох з подружжя, які бажали розлучитися, вчинення відмітки у паспортах про розірвання шлюбу, підвищення плати за розлучення.

8 липня 1944 р. було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам,

Д ив.: Советская юстиция. — 1935. — № 31. — С. 24.

багатодітним і одиноким матерям, посилення охорони мате­ринства і дитинства, про встановлення почесного звання " Мати-героїня" та застосування ордена "Материнська слава" і медалі "Медаль материнства", який по-новому вирішив низку питань правового регулювання сімейних і шлюбних відносин¹.

Необхідність прийняття цього акта була значною мірою обу­мовлена обставинами воєнного часу. У цей період багато сімей були роз'єднані. Деякі сім'ї розпались, у тому числі й через спрощеність процедури розлучення. Значного поширення на­були фактичні шлюби, які прирівнювались до зареєстрованих. Указ визнав правову силу лише за зареєстрованим шлюбом. Водночас було зазначено, що особи, які фактично перебували у шлюбних відносинах до видання цього документа, могли офор­мити їх шляхом реєстрації шлюбу, зазначивши строк фактич­ного співжиття. Було значно ускладнено порядок розлучення. Указ скасував право матері на звернення до суду з позовом про встановлення батьківства і стягнення аліментів на дитину, яка народилась від особи, з якою мати не перебувала у зареєстро­ваному шлюбі. Це положення суперечило розвитку радянського сімейного законодавства, яке передбачало зрівняння прав дітей у шлюбі з правами позашлюбних дітей.

Положення Указу всупереч попереднім нормативним актам у галузі сімейного законодавства поширили юридичну силу зареєстрованого шлюбу на відносини не тільки між дружиною і чоловіком, а й між батьками та дітьми, що, як слушно зазна­чає М. Антокольська, відкинуло законодавство колишнього СРСР на століття назад².

Після опублікування Указу сімейні кодекси союзних рес­публік зазнали значних змін. Зміни до КЗпСОШ було внесено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 вересня 1945 р. Цим актом скасовано 18 і додано 8 статей, більш як у 20 статей внесено істотні зміни або доповнення.

Було скасовано статті 4— 11, відповідно до яких встановлен­ня і оспорювання батьківства не залежало від того, перебувала мати дитини у зареєстрованому шлюбі чи ні. Змінено ст. І, що передбачала рівність прав та обов'язків дітей, народжених у шлюбі та поза ним. Вона закріпила положення, згідно з яким

¹ Докладніше про це див.: Рабинович Н.В. Семейное право // История советского гражданского права. 1917—1947 гг. — М., 1944. — С. 488—498; Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. - К., 1960. — С. 43—51; Антокольская М.В. Семейное право. - М. 1999. - С. 75-76.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 77.

51

взаємні права та обов'язки батьків і дітей мали визначатися походженням останніх, засвідченим відповідним записом у книзі запису актів громадянського стану.

Змінено зміст статей 2 і 3. Зокрема, у ч. 1 ст. 2 було відтво­рено положення Указу від 8 липня 1944 p., відповідно до якого при реєстрації в органі ЗАГСу народження дитини від матері, яка не перебувала у зареєстрованому шлюбі, дитина мала бути записана за прізвищем матері, за вказівкою якої їй повинно було бути присвоєне по батькові. Частина 2 цієї статті грунту­валась на положенні Указу Президії Верховної Ради СРСР від 14 березня 1945 р. "Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 липня 1944 р. щодо дітей, батьки яких не перебувають між собою в зареєстрованому шлюбі" і встановлювала, що у разі укладення жінкою зареєстрованого шлюбу з особою, від якої вона народила дитину і яка визнає себе батьком останньої, дитина має прирівнюватись в усіх правах до дітей, які народились у зареєстрованому шлюбі. їй має бути присвоєне по батькові за іменем останнього і, за спільною згодою батьків, прізвище батька.

Кодекс було доповнено статтями 32-2 і 32-3, що визначали майнові права дітей, які народилися до видання Указу від 8 липня 1944 р. від осіб, з якими їх матері не перебували у зареєстрованому шлюбі, але які були записані батьками цих дітей. Зазначені діти мали право на аліменти від цих осіб, право спадкування і право на одержання пенсії нарівні з дітьми, які народилися у зареєстрованому шлюбі.

Значних змін зазнав відділ ПІ "Про шлюб". Його було до­повнено, зокрема, статтями 105-1 і 105-2.

У ст. 105-1 на підставі Указу від 8 липня 1944 р. було закріплено положення про те, що особи, які фактично перебу­вали у шлюбних відносинах на цей день, могли оформити їх шляхом реєстрації шлюбу в органі ЗАГСу, зазначивши строк спільного життя, за умови, що жодна з них не перебувала у зареєстрованому шлюбі, та за відсутності інших перешкод до укладення шлюбу.

Стаття 105-2 відтворювала положення Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 листопада 1944 р. "Про порядок визнання фактичних шлюбних відносин у разі смерті або пропажі безвісти на фронті одного з подружжя". Згідно з нею у тих випадках, коли фактичні шлюбні відносини, що існува­ли на день 8 липня 1944 р., не могли бути оформлені внаслі­док смерті або пропажі безвісти на фронті однієї з осіб, які перебували у фактичних шлюбних відносинах, друга сторона

52

мала право звернутися до суду з заявою про визнання її чо­ловіком, дружиною померлої або зниклої безвісти на фронті особи.

Було змінено норми, що регулювали розірвання шлюбу. Згідно з новою редакцією ст. 119 це питання мало вирішуватись судом за спільною заявою подружжя або одного з них. Зазнали змін статті, які визначали права та обов'язки подружжя. Зі ст. 121 було виключено положення про те, що особи, які ви­явили бажання одружитися, при укладенні шлюбу мали право обрати спільне прізвище. Змінено зміст ст. 125. Відповідно до неї для виникнення спільної власності подружжя було необ­хідно, щоб особи перебували у зареєстрованому шлюбі і щоб майно було набуте їх працею за час цього шлюбу. Закріплено положення про те, що розмір частки кожного з подружжя у їх спільному майні у разі виникнення спору між ними мав визна­чатися судом (раніше передбачалося, що подружжю у спільному майні належать рівні частки).

Зі ст. 128 було виключено положення про право одного з подружжя на одержання утримання від другого з них у разі безробіття. Також зазначалося, що право на одержання утриман­ня мають дружина, чоловік, які перебувають у зареєстрованому шлюбі (у попередній редакції цієї статті слова "зареєстровано­му" не було). Однак це не змінювало змісту ст. 128, оскільки КЗпСОШ визнавав лише зареєстрований шлюб. З Кодексу були виключені статті 131—140.

Істотні зміни до КЗпСОШ було внесено Указом Президії Верховної Ради УРСР від 7 квітня 1951 р. Кодекс було до­повнено статтями, які закріпили аліментні права та обов'язки вітчима й мачухи (ст. 32-4), пасинка і падчерки (ст. 32-5), повнолітніх братів і сестер, котрі мали достатньо коштів для утримання своїх неповнолітніх братів і сестер, які потребували матеріальної допомоги (ст. 32-6), діда й баби, внука й внучки (ст. 32-7), фактичних вихователів, тобто осіб, котрі взяли до себе на виховання дітей з утриманням, а також осіб, які одер­жали спадок від особи, котра утримувала дітей, або від особи, на яку покладався обов'язок їх утримання (ст. 32-10). Згідно з зазначеними статтями аліменти на неповнолітніх дітей стягу­вались з вітчима й мачухи, братів і сестер, діда й баби, фактич­них вихователів, осіб, які одержали спадок від особи, котра утримувала дітей, або від особи, на яку покладався обов'язок їх утримання, за умови, якщо батьки цих дітей померли або якщо внаслідок хвороби або з іншої причини вони не мали можли­вості утримувати своїх дітей.

53

Після закінчення Великої Вітчизняної війни низка положень Указу від 8 липня 1944 р. стала суперечити правосвідомості суспільства. Особливо це стосувалось питань, пов'язаних з сімейно-правовим становищем позашлюбних дітей і розірван­ням шлюбу.

Щодо врегулювання законодавства, пов'язаного з сімейно-правовим становищем позашлюбних дітей, було висловлено дві точки зору. Представники першої з них вважали, що відмін­ність у цьому дітей, яка зумовлена наявністю або відсутністю зареєстрованого шлюбу між їх батьками, не відповідає основним засадам радянського сімейного права, вона була породжена особ­ливостями воєнного часу, а тому щодо позашлюбних дітей треба відновити ті норми, які існували до прийняття зазначеного Указу¹. На думку представників другої точки зору, передбачене Указом сімейно-правове становище позашлюбної дитини потре­бувало нормування у тій частині, яка визначала її правовий статус як особи (право на прізвище та по батькові тощо). Проте зміни не повинні були стосуватися майново-правового стано­вища позашлюбних дітей, зокрема принципу їх державного аліментування, недопущення позовів, пов'язаних зі встанов­ленням батьківства, а також зі стягненням з позашлюбних батьків аліментів².

До положень же Указу від 8 липня 1944 p., які регулювали питання, що стосувалися розлучення, було внесено зміни Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 грудня 1965 р. "Про деяку зміну порядку розгляду в судах справ про розірвання шлюбу". Цей Указ встановив одностадійний судовий порядок розгляду зазначених справ. Було скасоване положення про обов'язко­вість публікації в газетах повідомлень про їх порушення.

У 1968 р. було розроблено і опубліковано проект Основ законодавства Союзу РСР про шлюб та сім'ю³. Під час його обговорення найгостріші суперечки точились навколо питань, пов'язаних з підставами встановлення у судовому порядку батьківства позашлюбних дітей, а також з їх правовим стано­вищем.

¹ Див.: Пергамент А.И. О кодификации республиканского законодатель­ ства о браке, семье и опеке // Научная сессия, посвященная вопросам совет­ ского республиканского законодательства. 31 января — 2 февраля 1957 г. — М., 1957. - С. 87.

² Див.: Свердлов Г.М. К вопросу о кодификации брачно-семейного за­ конодательства // Вопросы кодификации. — М., 1957. — С. 107—108; Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. - К., 1960. - С. 61-62.

³ Див.: Известия. — 1968. — 7 мая.

54

Деякі науковці та практичні працівники (С. Братусь, Є. Флей-шиц, А. Пергамент) виступали проти будь-яких обмежень при вирішенні цих питань. Вони висловили думку, що єдиною підставою виникнення прав і обов'язків батьків щодо позашлюб­ної дитини має бути її походження від них (кровне споріднення). В. Тадевосян вважав, що суд повинен брати до уваги й інші докази батьківства. За результатами обговорення Комісія за­конодавчих передбачень Ради Союзу Верховної Ради СРСР визнала за доцільне доповнити передбачений проектом перелік підстав судового встановлення батьківства положенням про те, що воно може бути також встановлене за наявності доказів, які підтверджують визнання батьківства відповідачем¹.

Різні погляди були висловлені також щодо правового режи­му майна подружжя. Так, Ю. Васильєв пропонував поширити режим спільності не тільки на майно, набуте подружжям за час шлюбу, а й на їх дошлюбне майно у тих випадках, коли між ними не було домовленості, що воно залишатиметься у власності кожного з подружжя². Н. Орлова³ і Ю. Червоний⁴ вважали, що в Основах має бути закріплене положення про спільність майна, набутого подружжям за час шлюбу, й роздільність їх дошлюб­ного майна. Воно й було закріплене в Основах законодавства Союзу РСР і союзних республік про шлюб та сім'ю, затверд­жених Верховною Радою СРСР 27 червня 1968 р. (набули чинності з 1 жовтня 1968 p.).

На підставі Основ у всіх союзних республіках були прийня­ті кодекси про шлюб та сім'ю. КпШС України було затвердже­но Верховною Радою У РСР 20 червня 1969 р. і введено у дію з 1 січня 1970 р. Він складався з шести розділів: І. "Загальні положення"; II. "Шлюб"; III. "Сім'я"; IV. "Опіка та піклуван­ня"; V. "Акти громадянського стану"; VI. "Застосування законо­давства про шлюб та сім'ю до іноземців та осіб без громадян­ства, застосування законів про шлюб та сім'ю іноземних держав і міжнародних договорів".

У першому розділі були визначені завдання КпШС, коло регульованих ним відносин, основні принципи регулювання сімейних відносин, регламентовані питання застосування по­зовної давності до вимог, які випливають зі шлюбних і сімейних

¹ Див.: Известия. — 1968. — 27 июля.

² Див.: Известия. — 1968. — 14 мая.

³ Див.: Известия. — 1968. — 30 мая.

⁴ Див.: Червоний Ю.С. Підстава та момент виникнення спільного май­ на подружжя. Охорона майнових прав подружжя // Проблеми правознав­ ства. - Вип. 9. - К„ 1968. - С 106-113.

55

відносин, деякі інші питання сімейного законодавства. Положен­ня про шлюб і умови його укладення, особисті та майнові права подружжя, питання припинення шлюбу і визнання його недійсності були відображені у другому розділі. Зокрема, ст. 13 передбачала, що права та обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений в органі реєстрації актів громадянського стану. Однак КпШС на відміну від Указу від 8 липня 1944 р. поширю­вав положення про чинність зареєстрованого шлюбу лише на відносини між подружжям (в Указі це положення поширювалось й на відносини між батьками та дітьми). Згідно зі статтями 41 і 42 шлюб міг бути розірваний як у судовому, так й у реєстра­ційному порядку (у випадках, передбачених законом).

У третьому розділі було висвітлено питання про підстави виникнення правовідносин між батьками й дітьми, їх особисті та майнові права, аліментні права й обов'язки інших членів сім'ї та родичів, про усиновлення. Сформульоване одне з най­важливіших положень сімейного законодавства, відповідно до якого взаємні права та обов'язки батьків і дітей мають грунту­ватися на походженні останніх, засвідченому у встановленому законом порядку (ст. 51), передбачена можливість встановлен­ня батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі як у реєстраційному, так і в судовому порядку (ст. 53). У ст. 57 було закріплено один з найважливіших принципів сімейного законодавства, згідно з яким діти, походження яких встановлене за спільною заявою батьків або за рішенням суду, повинні мати ті самі права й обов'язки щодо батьків та їх родичів, що й діти осіб, які перебувають у шлюбі між собою, тобто передбачена рівність правового становища позашлюбних дітей і дітей, народжених у зареєстрованому шлюбі.

Четвертий, п'ятий і шостий розділи КпШС мали переважно інструктивний характер.

Від часу прийняття КпШС України до нього було внесено багато змін і доповнень. Зокрема, він був доповнений статтями, присвяченими регулюванню питань, пов'язаних зі здійсненням і захистом прав, що виникають зі шлюбних та сімейних відно­син, а також з виконанням пов'язаних з цим обов'язків. Вве­дено правову норму, яка надала подружжю право на укладення шлюбного контракту. Змін і доповнень зазнали статті, пов'яза­ні з аліментними обов'язками батьків і дітей, інших членів сім'ї та родичів, з питаннями усиновлення дітей, у тому числі дітей-громадян України іноземними громадянами.

З часу прийняття КпШС в Україні відбулися кардинальні економічні та соціально-політичні зміни. Вона стала незалежною

державою. Прийнято нову Конституцію. Все це зумовило необ­хідність розробки і прийняття нових кодексів, зокрема ЦК і СК.

Однак при цьому не було єдності думок. Члени робочої групи з розробки проекту нового ЦК вважали, що кодифіковані норми сімейного права треба включити до цього Кодексу у вигляді окремої книги¹. Інші вчені, насамперед 3. Ромовська, наполягали на прийнятті самостійного СК². Зазначені позиції відображали розглянуті у першій главі підручника два погляди на сімейне право як на правову галузь (визнання його частиною цивільного права і самостійною галуззю права).

Згідно з одним із цих поглядів до проекту ЦК було включено книгу шосту "Сімейне право", присвячену регулюванню сімей­них відносин. Проте водночас було підготовлено альтернатив­ний проект СК, розробники якого відстоювали думку про необ­хідність його прийняття у вигляді окремого Кодексу. Верховна Рада України визнала за доцільне затвердити самостійний СК, що набрав чинності з 1 січня 2004 р. одночасно з Цивільним кодексом України.

Глава З

СУЧАСНЕ СІМЕЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ

Як вже зазначалось, під сімейним законодавством треба розу­міти систему сімейно-правових нормативних актів, розташова­них у певному порядку залежно від їх юридичної сили.

Найвищу юридичну силу в нашій державі має Конституція України, норми якої є нормами прямої дії (ст. 8). Доводиться, однак, констатувати, що у ч. 1 ст. 7 СК серед наведених у ній нормативно-правових актів, які регулюють сімейні відносини, вона на відміну від ч. 1 ст. 4 ЦК, де зазначено, що Конституція становить основу цивільного законодавства України, не фігурує.

Особливе значення для регулювання сімейних відносин мають норми другого розділу Конституції, де зафіксовано пра­ва, свободи та обов'язки людини і громадянина. Відповідно до ч. 1 ст. 24 Основного Закону нашої країни громадяни мають

¹ Див.: Відкритий лист членів робочої групи з розробки проекту нового Цивільного кодексу України керівництву Верховної Ради України І. Плющу, В. Медведчуку, С. Гавришу та народним депутатам України // Юридич­ ний вісник України. — 2001. — № 46.

² Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: погляд у майбутнє // Право України. — 2001. — № 2. — С 63—69.

рівні конституційні права та свободи, а ч. З цієї статті визначає способи забезпечення рівності прав жінки й чоловіка. Основні принципи регулювання сімейних відносин закріплено у стат­тях 51 і 52. Так, згідно зі ст. 51 шлюб грунтується на вільній згоді жінки і чоловіка; кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї, батьки зобов'язані утримувати своїх дітей до їх повноліття, а повнолітні діти — піклуватися про своїх непрацездатних батьків; сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Стаття 52 (частини 1 і 2) передбачає рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним, а також пе­реслідування за законом будь-якого насильства над дитиною та її експлуатації. Відповідно до ч. З цієї статті утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського пік­лування, покладається на державу, яка заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин має ч. 1 ст. 26 Конституції, згідно з якою іноземці та особи без громадянства, котрі перебувають в Україні на законних підста­вах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни нашої держави. У захисті сімейних прав важливу роль відіграють ст. 55, яка перед­бачає право громадян на судовий захист, і ст. 56, що закріплює їх право на відшкодування за рахунок держави чи органів місце­вого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподія­ної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадо­вих і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Істотне значення має й положення ч. 2 ст. 124, відповідно до якого юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Більшість положень зазначених норм Конституції розвинуто та конкретизовано у статтях СК, який був прийнятий 10 січня 2002 р. Він складається з семи розділів (292 статті): І. "За­гальні положення"; II. "Шлюб. Права та обов'язки подружжя"; III. "Права та обов'язки матері, батька і дитини"; IV. "Влашту­вання дітей, позбавлених батьківського піклування"; V. "Права та обов'язки інших членів сім'ї та родичів"; VI. "Застосування Сімейного кодексу України до іноземців та осіб без громадян­ства. Застосування законів іноземних держав та міжнародних договорів в Україні"; VII — "Прикінцеві положення".

При збереженні окремих положень КпШС у цьому Кодексі закріплено й нові норми. Так, вперше дається визначення понять

58

сім'ї та шлюбу. Розширено коло осіб, між якими можуть ви­никати сімейні правовідносини. Передбачено право особи на сім'ю. У ст. 7, де наведено загальні засади регулювання сімейних відносин, враховано зазначені вище положення статей 51 і 52 Конституції. Передбачено можливість регулювання сімейних відносин за домовленістю сторін, субсидіарного застосування до їх регулювання норм ЦК, врахування при вирішенні сімейних спорів звичаїв. Змінено умови укладення шлюбу та визнання його недійсним, норми, що регулюють укладення шлюбного договору, встановлення батьківства у разі народження дитини у незареєстрованому шлюбі. Передбачена можливість встановлення не тільки батьківства, а й материнства. Детальні­ше врегульовано особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками й дітьми, іншими родичами. Передбачено можливість укладення договору про патронат. Внесено деякі зміни у регулювання відносин, пов'язаних з усиновленням.

Для регулювання сімейних відносин велике значення мають Конвенція ООН про права дитини 1989 p., ратифікована Вер­ховною Радою України 27 лютого 1991 p., і Декларація про загальні засади державної політики України стосовно сім'ї та жінок, деякі положення яких дістали відображення в окремих статтях СК.

Проте ними не вичерпується перелік нормативних актів, що регулюють сімейні відносини. Так, Законом України від 11 січня 2000 р. "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань реєстрації актів громадянського стану" було внесено зміни до глави 26 КпШС "Реєстрація зміни імені, по батькові та прізвища" і до Закону України від 24 грудня 1993 р. "Про органи реєстрації актів громадянського стану". При цьому треба враховувати, що згідно з ч. 2 сьомого розділу "Прикін­цеві положення" СК п'ятий розділ "Акти громадянського стану" КпШС зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття спеціального закону.

Важливе значення для регулювання сімейних відносин між батьками й дітьми мають закони України від 11 липня 2001 р. "Про дошкільну освіту", від 23 травня 1991 р. "Про освіту" (в редакції Закону від 23 березня 1996 p.), від 15 листопада 2001 р. "Про запобігання насильству в сім'ї", від 26 квітня 2001 р. "Про охорону дитинства". Під час регулювання майнових сімей­них відносин відповідно до ст. 8 СК у субсидіарному порядку можуть застосовуватися норми ЦК. Сімейні відносини регулю­ються також підзаконними актами, зокрема Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету

59

України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 р. № 34/166/ 131/88, а також Правилами реєстрації актів цивільного стану в Україні, затвердженими наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 р. № 52/5 (в редакції наказу від 18 листопада 2003 р. № 140/5). Для правильного та однакового застосуван­ня норм сімейного права велике значення мають постанови Пленуму Верховного Суду України, зокрема постанова від 12 червня 1998 р. № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України".

Водночас, як вже зазначалося, сімейні відносини можуть бути врегульовані договором між їх учасниками, що є дійсним, якщо він не суперечить нормам права та моральним засадам суспільства.

Однак не всі сімейні відносини регулюються нормами права. Так, побудова цих відносин на засадах любові, поваги, довіри між членами сім'ї не може забезпечуватись правовими норма­ми. Останні можуть лише сприяти розвитку цих відносин, які регулюються нормами моралі. Тому згідно з ч. З ст. 7 СК сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та суспільства. При регулюванні цих відносин інтереси їх учасників можна враховувати лише у тому разі, якщо вони не суперечать нормам моралі та інтересам суспільства.

Відповідно до ст. 8 СК допускається субсидіарне застосу­вання відповідних норм ЦК до регулювання майнових від­носин між подружжям, батьками й дітьми, іншими членами сім'ї та родичами, якщо вони не врегульовані СК і якщо це не суперечить суті сімейних відносин. Можливість такого засто­сування норм ЦК пояснюється тим, що цивільне і сімейне право є галузями єдиного права України, більше того — галузями приватного права.

Цивільне право посідає центральне місце серед галузей права, що регулюють майнові відносини. Тому його норми можуть субсидіарно застосовуватися до сімейних, трудових, природо-ресурсових та екологічних відносин¹. Однак це не дає підстав для того, щоб погодитись з Н. Єгоровим, який визнає одно­рідність особистих немайнових відносин, що регулюються сі­мейним і цивільним законодавством². Якби ці відносини були

однорідними, недоречно було б вести мову про субсидіарне застосування норм цивільного права до регулювання сімейних відносин. У такому разі ці норми застосовувалися б до остан­ніх без будь-яких обмежень і не було б потреби у закріпленні в ст. 8 СК положення про те, що до сімейних відносин субси­діарно застосовуються норми ЦК, якщо це не суперечить їх суті (аналогічна умова передбачена і ст. 4 СК РФ). Однак ст. 8 СК України на відміну від ст. 4 СК РФ передбачає можливість субсидіарного застосування норм ЦК лише до майнових від­носин між членами сім'ї. Тому при регулюванні немайнових відносин між ними норми цивільного права не можуть засто­совуватися.

Зі змісту ст. 20 СК випливає, що норми ЦК про позовну давність застосовуються до вимог, які випливають з ч. 2 ст. 72, ч. 2 ст. 129, ч. З ст. 138 і ч. З ст. 139 цього Кодексу. Норми ЦК про дійсність правочинів (ст. 203) можуть застосовуватися при вирішенні спорів про дійсність сімейно-правових договорів, якщо це питання недостатньо врегульоване нормами СК. Норми ЦК про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, як зазначено в літературі, можуть застосовуватися для захисту сі­мейних прав'.

Частина 1 ст. 10 СК передбачає застосування аналогії зако­ну, а ч. 2 — аналогії права. Сімейне право, як і цивільне, не може повністю охопити усю різноманітність регульованих ним відносин. Тому можливі прогалини, для заповнення яких і застосовуються аналогія закону та аналогія права.

Треба розрізняти застосування аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону застосовується у тих випадках, коли: 1) не­має норми права, яка безпосередньо регулювала б дані відно­сини; 2) існує потреба у їх правовому регулюванні; 3) є норми права, які регулюють подібні відносини (ч. З ст. 11 ЦПК України). Так, ЦК УСРР 1923 р. не передбачав договорів довіч­ного утримання. Однак на практиці такі договори мали місце. Тому суди при вирішенні пов'язаних з ними спорів застосову­вали за аналогією норми, що стосувалися договорів купівлі-продажу (в ЦК 2003 p. договір довічного утримання передба­чений).

Аналогія права застосовується, якщо: 1) немає закону, що регулював би дані відносини; 2) відсутній закон, який регулю-

¹ Див.: Гражданское право. — Т. 1. — М., 1998. — С 23.

² Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 261—262.

¹ Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. - С. 39.

61

вав би подібні відносини; 3) наявні спірні відносини, що потре­бують правового регулювання. За таких обставин суд вирішує справу виходячи із загальних засад законодавства України (ч. 2 ст. 8 ЦК).

Прикладом застосування аналогії права є ухвали судової колегії у цивільних справах Верховного Суду СРСР у справах Марцинюка (1940 р.) та Бичкової-Гончаренко (1949 p.). Зазначені особи брали участь у гасінні пожежі, щоб врятувати державне майно, і звернулись до суду з позовом про відшкодування шкоди, у задоволенні якого їм було від­мовлено. ЦК УСРР 1923 р. і ЦК РСФРР 1922 р. не містили норм, які регулювали б пов'язані з наведеними випадками та подібні відносини. Верховний Суд СРСР зазначив, що ця обставина не може бути підста­вою для відмови у позові. Тож суд мав виходити із засад, передбачених Конституцією СРСР 1936 p., зокрема з її ст. 131, яка зобов'язувала усіх громадян берегти та зміцнювати соціалістичну власність, і відповідно до політики радянської держави (ст. 4 ЦПК РСФРР 1922 р. та ст. 6 ЦПК УСРР 1923 р.) за аналогією права прийняти рішення про відшко­дування шкоди¹.

У ЦК 1963 p. зазначене положення було передбачене у главі 41. Тому для вирішення аналогічного спору не існувало потреби у застосуванні ні аналогії закону, ні аналогії права. Крім того, нині не існує інституту права соціалістичної власності. У зв'язку з цим згідно з положенням ч. 4 ст. 13 Конституції про рівність перед законом усіх суб'єктів права власності необхідно від­шкодовувати шкоду, заподіяну при рятуванні майна будь-якої форми власності. У главі 80 ЦК передбачено, що шкода підля­гає відшкодуванню не тільки при рятуванні чужого майна, а й при відверненні загрози її заподіяння будь-якому чужому майну, а також при рятуванні життя та здоров'я іншої особи.

Відповідно до ст. 13 СК частиною національного сімейного законодавства нашої держави є міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зміст цієї статті відповідає аналогічному положенню, зафіксованому у ч. 1 ст. 9 Конституції.

Це стосується насамперед міжнародних конвенцій, учасни­цею яких є Україна, і договорів про правову допомогу у цивіль­них та сімейних справах. Серед конвенцій, що мають значення для регулювання сімейних відносин, треба виділити ратифіко­вану Верховною Радою України 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав та основних свобод людини 1950 р., ст. 8 якої гарантує право на повагу до особистого і сімейного життя, і

Конвенцію про права дитини. Положення ст. 8 першої Конвен­ції закріплено у ч. 1 ст. 32 Конституції. Йому також відповідає зміст ч. 4 ст. 7 СК. Положення Конвенції про права дитини дістали відображення у статтях 51 і 52 Конституції, ч. 7 ст. 7 СК і у статтях, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини між батьками й дітьми (глави 13—15 СК), а також у четвертому розділі СК "Влаштування дітей, позбавлених бать­ківського піклування". Для регулювання сімейних відносин певне значення має також Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних спра­вах (між країнами СНД), ратифікована Верховною Радою Укра­їни 10 листопада 1994 р.

На необхідності врахування міжнародних договорів під час застосування законів нашої держави наголошено у п. 4 поста­нови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". У ньому під­креслено, що виходячи з положення ст. 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національ­ного законодавства нашої держави, суд не може застосовувати закон, який регулює розглядувані у цій постанові відносини, інакше, ніж міжнародний договір. Водночас міжнародні дого­вори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України.

Стаття 11 СК передбачає можливість врахування звичаю при вирішенні судом сімейного спору судом за заявою заінтере­сованої сторони. Це може бути місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них. Відповідно до ч. 1 ст. 7 ЦК цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичай, на думку О. Іоффе, — це правила поведінки, що склада­ються у суспільстві стихійно, передаються з покоління у поко­ління і дотримуються людьми в силу звички'. У другому абзаці ч. 1 ст. 7 ЦК наголошено на тому, що звичаєм є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері цивільних відносин. А у тре­тьому абзаці ч. 1 цієї статті зазначено, що звичай може бути зафіксований у відповідному документі. Таким чином, під звича­єм треба розуміти певне не встановлене нормами права правило поведінки, яке склалося в суспільстві стихійно, передається з покоління в покоління і дотримується людьми в силу звички.

¹ Див.: Вильнянский СИ. Лекции по советскому гражданскому праву. — Ч. 1. — Харьков, 1958. - С. 69.

62

¹ Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — М., 1967. — С. 52.

63

Існують звичаї, поширені у певному суспільстві, звичаї, що мають місцевий характер, і звичаї національної меншини. Залеж­но від змісту звичаїв держава може ставитись до них по-різному: визнавати той або інший звичай, бути байдужою до нього або боротися з ним, наприклад, зі звичаєм платити за наречену калим або викрадання її. 3. Ромовська вважає, що оскільки українським законодавством сплата калиму за наречену не забо­ронена, з того, хто зобов'язався, але не передав калим батькам нареченої, може стягуватись обумовлена грошова сума на під­ставі рішення суду¹. З цим твердженням важко погодитися. Звичай сплати калиму був обумовлений тим, що майбутня дру­жина вважалася робочою силою у господарстві чоловіка. Сплата калиму була однією з умов укладення шлюбу. СК України цього не передбачає. Положення про сплату калиму за нарече­ну суперечить ч. 1 ст. 51 Конституції, яка встановлює, що шлюб має грунтуватися на вільній згоді жінки і чоловіка.

Держава може правовим актом санкціонувати звичай, на­давши йому правового значення. Так, у Київській Русі згідно з Кормчою книгою, існування якої датується XI ст., вінчанню передували заручини — змовини, під час яких батьки нареченої та нареченого домовлялися про укладення шлюбу і посаг. Акт заручин оформлювався спеціальним записом, на випадок пору­шення обіцянки взяти шлюб встановлювалася неустойка — заряд². У Росії та Україні упродовж тривалого часу існував звичай заручин, що передбачав не тільки угоду між нареченим і нареченою про майбутній шлюб, а й угоду між їх батьками про шлюб, справляння весілля, посаг. Стаття 31 СК надає заручинам правового значення. Як випливає з її змісту, зару­чини — це подання заяви до державного органу РАЦСу про реєстрацію шлюбу.

Під час вирішення судом сімейних спорів звичаї можуть враховуватися, якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства.

Згідно зі статтями 7 і 9 СК сімейні відносини можуть регулю­ватися не тільки його нормами, а й договором між членами сім'ї. СК значно розширив застосування договору для регулю­вання сімейних відносин. Договори, що регулюють ці відно­сини, можуть укладати не тільки дружина і чоловік, а й батьки дитини, батьки й діти, інші члени сім'ї, родичі. Причому ці договори не повинні суперечити вимогам СК, інших законів

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України. Науково-практичний коментар. - К., 2003. — С 46.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 47.

та моральним засадам суспільства. Значно розширено перелік прав та обов'язків, які можуть бути передбачені у шлюбному договорі. Зокрема у ньому можуть бути визначені не тільки майнові права та обов'язки подружжя, а й відповідні права та обов'язки дружини і чоловіка як батьків (ст. 93), порядок ко­ристування житлом, яке належить одному з подружжя (ст. 98), тощо. Основний зміст шлюбного договору полягає у визна­ченні правового режиму майна подружжя. Відповідно до ч. 1 ст. 66 СК дружина і чоловік мають право домовитися між собою про порядок користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності.

Згідно з ч. 1 ст. 78 СК подружжя має право укласти договір про надання утримання одному з них. Стаття 160 передбачає, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а місце проживання дитини, яка досягла цього віку, — за спільною згодою батьків і самої дитини. У ст. 190 закріплена можливість припинення обов'язку виплати аліментів одним з батьків у разі передачі ним належ­ного йому права власності на нерухоме майно дитині або дитині й тому з батьків, з ким вона проживає.

Стаття 252 СК передбачає виникнення прав та обов'язків, пов'язаних з патронатом над дитиною, на підставі відповідно­го договору. Водночас треба зазначити, що у сімейному праві договір відіграє набагато меншу роль, ніж у цивільному, де він є однією з найважливіших підстав виникнення цивільних пра­вовідносин (ч. 2 ст. 11 ЦК). У сімейному праві договір, як правило, може бути підставою лише для зміни сімейних право­відносин (статті 93, 97 і 99 СК) і не може бути самостійною підставою їх виникнення або припинення. Так, для виникнення шлюбних правовідносин необхідна угода між особами, які ук­ладають шлюб (ст. 51 Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак цього замало. Потрібна державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне (правоутворююче) значення (ч. 1 ст. 21 СК). Крім того, згоду осіб, які вступають у шлюб, не можна вва­жати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на створення сім'ї, а не на виникнення, зміну чи припинення цивільних правовідносин. Вона є одним з елементів юридично­го складу, необхідного для укладення шлюбу, але не єдиним. Подружні правовідносини породжує не угода осіб, які бажають одружитися, а його державна реєстрація. Угода між подружжям може бути елементом юридичного складу, необхідного й для припинення шлюбних правовідносин. Так, бездітне подружжя може подати до органу РАЦСу заяву про розірвання шлюбу. В

такому разі шлюб припиняється у день винесення цим органом відповідної постанови (статті 106 і 114 СК). Лише один дого­вір може бути самостійною підставою виникнення сімейних правовідносин — договір про патронат (ст. 252 СК).

Частина 2 ст. 9 СК передбачає, що особи, які проживають однією сім'єю, а також родичі за походженням, відносини яких не врегульовані цим Кодексом, можуть врегулювати свої сімейні (родинні) відносини за договором, який має бути укладений у письмовій формі. Наведене положення уявляється не зовсім точним. Адже норми сімейного права мають не тільки імпера­тивний, а й диспозитивний характер. Тому зазначені особи можуть укласти угоду, яка врегулює як ті їх відносини, що не врегульовані СК, так й відносини, врегульовані ним. Так, под­ружжя може укласти шлюбний договір, у якому будуть врегу­льовані відносини між ними з приводу їх майна, їх майнові права та обов'язки як батьків, а також аліментні правовідноси­ни (статті 93, 97 і 99 СК), хоч вони й врегульовані СК. Дід, баба можуть, наприклад, укласти угоду з повнолітніми внуком, внучкою, згідно з якою останні будуть зобов'язані сплачувати їм аліменти й у тому разі, коли у діда, баби є діти, спроможні їх утримувати, хоч аліментні правовідносини між дідом, бабою і внуком, внучкою врегульовані нормами СК (статті 265 і 266). Зазначені договори не повинні суперечити вимогам цього Кодексу та моральним засадам суспільства.