§ 2. Характеристика окремих особистих немайнових прав та обов'язків батьків

Право та обов'язок батьків забрати дитину з пологового бу­динку або іншого закладу охорони здоров'я. Реалізація закріп­лених у СК рівних прав і обов'язків батьків, які перебувають у шлюбі між собою, щодо дитини має розпочинатися з виконан­ня батьками їх обов'язку забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я (у тих випадках, коли дитина була народжена не у пологовому будинку, а в іншому закладі або поміщена туди відразу після пологів). Це положення закріп­лено у ч. 1 ст. 143 СК. А ч. 2 цієї статті встановлює обов'язок матері забрати свою дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я навіть тоді, коли вона не перебуває у шлюбі. Тим самим законодавець робить наголос на тому, що відсутність у жінки чоловіка або іншої особи, яка визнає своє батьківство, не є підставою для відмови від дитини. Однак закріплення зазначеного обов'язку лише за матір'ю порушує принцип рівності прав та обов'язків обох батьків. Тому уявля­ється, що цей обов'язок має покладатись як на матір, так і на батька дитини незалежно від тих відносин, у яких вони пере­бувають (зареєстровано шлюб чи ні).

Обов'язок матері, батька дитини забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, який, на від­міну від інших суб'єктивних сімейних прав та обов'язків, має разовий, а не триваючий характер, відповідає праву дитини на проживання в сім'ї (ч. З ст. 4 СК). Право фізичної особи на сім'ю закріплене і в ст. 291 ЦК. Однак на відміну від ст. 4 СК стаття ЦК передбачає право особи бути членом сім'ї, а не її право на створення сім'ї, а також неможливість проти волі

¹ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 405—406; Анто­ кольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 194.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 194—195.

³ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М, 1971. — С. 180; Советское семейное право. — М., 1982. — С. 154.

⁴ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 195.

238

¹ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1956. — С. 5—6; Рясен­цев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 184; Советское семейное пра­во. — М., 1982. — С. 154; Ворожепкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 187—188; Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. - С. 96, 196; Гражданское право. - Т. 3. - М., 1999. - С. 265, 306, 406.

239

особи її розлучення з сім'єю (крім випадків, встановлених за­коном).

Положення ч. З ст. 4 СК відповідає ч. З ст. 51 Конституції, яка передбачає охорону державою сім'ї, дитинства, материнст­ва і батьківства. Тому обов'язок батьків забрати дитину з по­логового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я є й їх обов'язком перед державою, тобто він має не тільки сімейно-, а й публічно-правовий характер.

У ч. З ст. 143 СК закріплено винятки з загального правила — обов'язку батьків забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я і підстави її залишення там. Згідно з нею однією з таких підстав є істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку дитини, які найчастіше виявляють­ся після її народження і фіксуються медичними працівниками у картці новонародженого. Проте прикметник "істотні" має оцінний характер. А зробити висновок про істотність або неіс­тотність вад розвитку дитини можна лише за результатами її медичного обстеження. Тому уявляється, що підставою для залишення дитини має бути не особиста думка батьків та їх родичів щодо істотності вад дитини, а медичний висновок.

Складніше вирішувати питання про наявність такої перед­баченої ч. З ст. 143 СК підстави залишення дитини, як "інші обставини, які мають істотне значення". Таке формулювання дозволяє довільно тлумачити дану норму. Адже перелік цих обставин передбачити не можна. Більше того, одні й ті самі обставини можуть для когось мати істотне значення, а для когось ні. У зазначеній же статті не вказано, хто саме має вирішувати питання про їх істотність.

Оскільки розглядувана стаття встановлює певний обов'язок батьків, їх ухилення від його виконання відповідно до ч. 4 ст. 155 СК є підставою для покладення на них відповідальності, вста­новленої законом. Така відповідальність передбачена ст. 164 СК. У ч. 1 цієї статті зазначено, що якщо мати, батько не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести мі­сяців не виявляли щодо неї батьківського піклування, вони можуть бути позбавлені судом батьківських прав.

Оскільки виховання у сім'ї має важливе значення, ч. 4 ст. 143 СК надає право забрати дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я у тих випадках, коли її батьки відмовилися зробити це, бабі, діду та іншим родичам дитини. Однак така передача може бути здійснена лише з дозволу орга­ну опіки та піклування, який повинен переконатись у тому,

240

що це не суперечитиме інтересам дитини і не порушуватиме и прав. У подальшому згідно зі ст. 165 СК баба, дід та інші родичі можуть звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків дитини батьківських прав як особи, в сім'ї яких вона проживає.

Обов'язок батьків зареєструвати народження дитини в органі РАЦСу. Порядок виконання цього обов'язку закріплено у ст. 144 СК, відповідно до ч. 1 якої батьки зобов'язані невід­кладно, але не пізніше одного місяця від дня народження ди­тини, зареєструвати її народження в органі РАЦСу (реєстрація мертвонародженої дитини має провадитись протягом трьох діб). Цей обов'язок встановлено насамперед в інтересах дитини, ос­кільки без реєстрації народження вона не зможе повноцінно користуватися своїми правами й виконувати певні обов'язки як суб'єкт правовідносин. Водночас він є обов'язком батьків перед державою, тобто також має не тільки сімейно-, а й пуб­лічно-правовий характер.

У зазначеній статті закріплені й наслідки невиконання бать­ками дитини обов'язку щодо реєстрації її народження. Зокрема, прямо зазначено, що його невиконання (на відміну від ст. 163 КпШС) є підставою для покладення на батьків відповідаль­ності, встановленої законом. Уявляється, що це штраф, перед­бачений адміністративним законодавством.

Реєстрація народження дитини проводиться органами РАЦСу за місцем її народження чи за місцем проживання батьків або одного з них на підставі усної або письмової заяви батьків. Частина 2 ст. 144 СК визначає коло осіб, за заявою яких може бути зареєстроване народження дитини у тому разі, коли її батьки померли або з інших причин не можуть з'явитися до органу РАЦСу. Треба зазначити, що коло таких осіб практично необмежене. Зазначена стаття зараховує до них родичів дити­ни, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина або в якому вона перебуває на час реєстрації її народження, а також інших осіб (не розкриваючи того, хто мається на увазі).

Якщо батьки дитини не перебувають у шлюбі між собою, її народження може бути зареєстроване за місцем проживання особи, яка визнає себе батьком дитини, якщо одночасно з заявою про реєстрацію народження дитини вона подасть заяву про визнання свого батьківства.

Орган РАЦСу не має права відмовити у реєстрації народ­ження дитини, мотивуючи це доцільністю її проведення в ін­шому органі РАЦСу. Відповідно до ч. З ст. 144 СК реєстрація

241

народження дитини провадиться органом РАЦСу з одночасним визначенням її походження та присвоєнням дитині прізвища, імені та по батькові.

Реєстрація дитини, народженої жінкою, в організм якої було імплантовано зародок, зачатий подружжям, провадиться за за­явою дружини і чоловіка, які дали згоду на імплантацію. У такому разі одночасно з документом, який підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нота­ріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини.

Право дитини на прізвище, ім'я, по батькові. Відповідно до ст. 7 Конвенції про права дитини дитина з моменту народження має право на ім'я і набуття громадянства, а також, наскільки це можливо, право знати своїх батьків та право на їх піклування. Стаття 8 Конвенції передбачає право дитини на збереження своєї індивідуальності. Індивідуалізуючими ознаками особи є ім'я, прізвище, громадянство, сімейні зв'язки. Згідно зі ст. 28 СК фізична особа набуває прав та обов'язків і здійснює їх під своїм іменем. Ім'я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає з закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. Право фізичної особи на ім'я передба­чене також ст. 294 ЦК. Відповідно до ст. 145 СК прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо батьки мають спільне прізвище, воно присвоюється й дітям. Така ситуація є найпоширенішою й особливих проблем не викликає.

За наявності у батьків різних прізвищ за їх письмовою згодою дитині присвоюється прізвище батька чи матері або подвійне прізвище, утворюване шляхом з'єднання прізвищ батьків.

У заяві про присвоєння дитині подвійного прізвища батьки мають зазначати, з якого прізвища (батька чи матері) має по­чинатися прізвище дитини.

За відсутності згоди між батьками дитині присвоюється пріз­вище на підставі рішення органу опіки та піклування. У разі виникнення спору між батьками щодо прізвища, яке носитиме їх дитина, вони можуть звернутися для його вирішення до суду. Отже, встановлено альтернативну підвідомчість зазначе­ного спору. У разі зміни прізвища обома батьками змінюється і прізвище дитини, яка не досягла семи років.

Право на зміну прізвища дитини, як і право на його прис­воєння, належить до особистих немайнових прав батьків. Стаття 148 СК встановлює підстави та загальний порядок зміни пріз­вища дитини її батьками. Докладніше зміна прізвища, по батько­ві дитини та інших актових записів цивільного стану регулю-

242

ється Положенням про порядок зміни, доповнення, поновлен­ня та анулювання актових записів цивільного стану.

Згідно з зазначеним Положенням зміна прізвища неповно­літньої дитини провадиться шляхом внесення зміни до актового запису про її народження. За загальним правилом внесення змін і доповнень до актових записів цивільного стану, складе­них в органах РАЦСу, у випадках, передбачених чинним зако­нодавством, за наявності достатніх підстав і за відсутності спору між заінтересованими особами, провадиться відділами РАЦСу районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції.

Заява про зміну прізвища дитини подається до відділу РАЦСу за місцем проживання заявника. Вона має бути запов­нена розбірливо, містити вичерпні відповіді на всі питання.

У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою (ч. 2 ст. 148 СК). Після досягнення семирічного віку дитина, як правило, вперше усвідомлено починає реалізовувати своє право на ім'я, висту­паючи від свого імені у суспільних відносинах (зокрема у школі, під час участі у спортивних або музичних змаганнях тощо). Тому законодавець надає їй право вирішувати питання про зміну її прізвища (як у разі зміни прізвища обома батьками, так і тоді, коли прізвище змінює один із них).

Як вже зазначалось, зміна прізвища дитини, яка досягла семирічного віку, можлива лише за її згодою. Проте у ст. 148 СК не вказано, в якій формі має діставати вияв ця згода (в усній чи письмовій). Оскільки дитина у такому віці, як правило, вже володіє початковими навичками письма, уявляється, що її згода на зміну прізвища має бути підписана нею. Адже усна форма зазначеного волевиявлення дитини може призвести у майбутньому до оспорювання зміни прізвища на тій підставі, що згоди дитини не було.

Згідно з ч. 4 ст. 148 СК у разі незгоди одного з батьків зі зміною прізвища дитини спір між батьками, як і більшість сімейних спорів, може вирішуватися органом опіки та піклу­вання або судом. Причому відповідно до ч. З ст. 19 СК звер­нення до органу опіки та піклування не позбавляє особу права звернення до суду.

Розглядаючи спір, орган опіки та піклування або суд беруть до уваги міру участі батьків у вихованні дитини та виконання кожним із них своїх батьківських обов'язків, а також інші об­ставини, що свідчать про відповідність зміни прізвища дитини її інтересам.

243

Фізична особа, яка досягла 16 років, має право змінити своє прізвище та ім'я з додержанням порядку, встановленого зако­ном. Фізична особа, яка досягла 14 років, має право зробити це у порядку, встановленому законом, за згодою її батьків або того з них, з ким вона проживає, чи піклувальника (частини 1 і 2 ст. 295 ЦК).

Дитина, як і будь-яка фізична особа, має право на ім'я (статті 28 і 294 ЦК), яке так само, як і по батькові та прізвище, необхідне для її індивідуалізації як суб'єкта правовідносин.

У ст. 146 СК закріплено право батьків дитини на присвоєн­ня їй імені, яке одночасно є й їх обов'язком. Як правило, ім'я дитини визначається за згодою батьків. Вони мають право обра­ти будь-яке ім'я, як передбачене, так і не передбачене довідником власних імен. Ім'я дитини, народженої жінкою, яка не перебу­ває у шлюбі, за відсутності добровільного визнання батьків­ства конкретною особою визначається її матір'ю.

Право на присвоєння дитині імені мають не тільки батьки, а й інші особи та заклади. Зокрема, прізвище, ім'я та по бать­кові знайденої дитини записуються за даними, зазначеними у рішенні органу опіки та піклування, адміністрації дитячого закла­ду, органу внутрішніх справ, або визначаються особою, яка взяла дитину на виховання, чи працівниками органу РАЦСу.

Частина 2 ст. 146 СК передбачає можливість присвоєння дитині двох імен, хоч реалізація цього положення, на наш погляд, може ускладнити індивідуалізацію тієї або іншої особи. Кількість та форма імен не обмежуються у тих випадках, коли батько і (або) мати дитини є представниками національних меншин, звичаєм яких є присвоєння дитині кількох імен. У разі відсутності згоди між батьками щодо імені дитини спір вирішу­ється за їх бажанням органом опіки та піклування або судом.

По батькові дитини є однією зі складових її імені. Воно не може визначатися за розсудом батьків. Згідно з ч. 1 ст. 147 СК по батькові дитини визначається за іменем батька. Якщо бать­ко має подвійне ім'я, по батькові присвоюється дитині за одним з них на вибір батьків. У разі реєстрації народження дитини у громадян, у національній традиції яких немає звичаю присво­ювати дитині по батькові, в актовому записі та у Свідоцтві про народження дитини мають бути записані лише її прізвище та ім'я.

По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство конкретної особи щодо неї не визнане, визначається за іменем особи, яку мати дитини нази­ває її батьком.

244

У тих випадках, коли мати, яка не перебувала у шлюбі з батьком дитини, померла або коли мати, яка не перебуває у зареєстрованому шлюбі, передала дитину на повне утримання держави, тобто відмовилась забрати її з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я, або коли місце прожи­вання матері невідоме, а батьківство конкретної особи щодо дитини не встановлене, реєстрація народження дитини прова­диться за письмовою заявою уповноваженого представника адмі­ністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час народження дитини, або уповноваженого представника ад­міністрації дитячого закладу чи особи, яка опікується дитиною. У такому разі відомості про матір визначаються за медичним свідоцтвом про народження дитини встановленої форми, пріз­вища дитини та її батька — за прізвищем матері, а ім'я та по батькові дитини і батька — за вказівкою заявника. Причому по батькові дитини має відповідати імені батька (інші відомості про батьків не записуються). Про реєстрацію народження такої дитини орган РАЦСу зобов'язаний повідомити орган опіки та піклування.

Відповідно до ст. 149 СК у разі, якщо батько змінив своє ім'я, по батькові дитини, яка досягла 14 років, змінюється за її згодою. Однак у цій статті нічого не сказано про форму вияву такої згоди. Вважаємо, що варто погодитись з висловленою у літературі думкою, що ця згода має бути висловлена у письмо­вій формі¹.

Право дитини на висловлення своєї думки. У загальному вигля­ді це право з урахуванням положень ст. 12 Конвенції про права дитини закріплено у ст. 171 СК. Згідно з нею дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особис­то, а також життя сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення цих прав, а також спору щодо управління її май­ном. Ці положення відповідають ч. З ст. 51 Конституції, яка передбачає охорону державою сім'ї, дитинства, материнства та батьківства, а також частинам 7 і 8 ст. 7 СК.

Врахування думки дитини при вирішенні питань, що стосу­ються її прав, передбачене й деякими іншими статтями СК.

¹ Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. - С 249.

245

Так, відповідно до частин 2 і 3 ст. 148 не допускається без згоди дитини, яка досягла семи років, зміна її прізвища, а згідно зі ст. 149 зміна по батькові дитини, якій виповнилося 14 років. Частина 2 ст. 152 закріплює право дитини противи­тися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї. У ч. 2 ст. 160 зазначено, що місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Частина 1 ст. 218 передбачає згоду дитини на її усиновлення. Відповідно до ст. 253 потрібна згода дитини, яка досягла такого віку, що може її висловити, на її передачу у сім'ю патронатного вихователя.

Треба, однак, підкреслити, що ні у Конвенції про права дитини, ні в СК немає вказівки на мінімальний вік дитини, після досягнення якого повинна братися до уваги її думка. Згідно зі ст. 12 Конвенції право на висловлення своєї думки має дитина, здатна сформулювати власну точку зору. З ураху­ванням цього можна вважати, що визначення такого віку по­винно бути обумовлене рівнем розумового розвитку дитини.

Право дитини на врахування її думки з питань, що стосу­ються її особисто, а також її сім'ї, має не тільки сімейно-, а й публічно-правовий характер. Це дістає вияв у тому, що дитина, яка досягла певного віку, може вступати в адміністративно-правові відносини з органом РАЦСу з приводу зміни свого прізвища, імені та по батькові (статті 148 і 149 СК; частини 1 і 2 ст. 295 ЦК).

Водночас треба зазначити, що думка дитини не має вирі­шального значення для вирішення усіх питань, пов'язаних з її життям. Відповідно до ч. З ст. 171 СК суд має право постано­вити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Право та обов'язок батьків щодо виховання дитини. Це право і обов'язок є найважливішим серед батьківських прав та обов'яз­ків. Як зазначає М. Антокольська, виховання — це тривалий процес впливу на дітей, який передбачає як здійснення батька­ми дій, спрямованих на досягнення певного результату, так і несвідомий вплив на дітей, який відбувається постійно у про­цесі їх спілкування'.

У ст. 150 СК визначено загальне коло обов'язків батьків щодо виховання та розвитку дитини. Згідно з нею батьки зо­бов'язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу,

Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 206.

246

своєї Батьківщини, піклуватися про здоров'я, фізичний, ду­ховний та моральний розвиток дитини, забезпечувати здобуття нею повної загальної середньої освіти, готувати її до самостій­ного життя. Питання ж про те, як треба виконувати ці обов'язки, які форми і методи виховання застосовувати, мають вирішува­ти самі батьки.

Виховання — це процес, який передбачає не тільки здійснення батьками певних дій, а й певну реакцію на них з боку дитини. Отже, можна сказати, що обов'язку батьків щодо виховання дитини відповідає її право одержувати від них належне вихо­вання.

Як зазначалось, батьки самі вирішують питання про вибір форм та методів виховання дитини. Проте це їх право, як й будь-яке інше, має свої межі. Тому згідно з ч. З ст. 151 СК батьки мають право обирати такі форми та методи виховання, що не суперечать закону, моральним засадам суспільства. Час­тина 7 ст. 150 СК закріплює заборону застосування батьками до їх дітей фізичних та інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Наведеним положенням ч. З ст. 151 і ч. 7 ст. 150 СК певною мірою відповідає ст. 1 Закону України "Про запобігання на­сильству в сім'ї". У ній під насильством у сім'ї розуміються будь-які умисні дії фізичної, сексуальної, психологічної або економічної спрямованості одного члена сім'ї щодо іншого, які порушують конституційні права і свободи останнього як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, а також шкоди його фізичному або психічному здоров'ю.

Уявляється, що положення, наведене у ч. 7 ст. 150 СК, є не зовсім точним. Адже людська гідність — це суб'єктивна ка­тегорія. Тому одне й те саме покарання, але застосоване до різних дітей, може принижувати і не принижувати їх людську гідність.

Як неодноразово зазначалося в літературі, у батьків і дітей є одночасно права та обов'язки, пов'язані з вихованням остан­ніх¹. Праву батьків на виховання дітей відповідає обов'язок останніх не чинити батькам перешкод під час здійснення ними цього права в інтересах дітей. При цьому треба, однак, врахо­вувати, що виконання цього обов'язку (як і здійснення цього

¹ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 184; Советское семейное право. — М., 1982. — С. 154; Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 206; Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С. 306—307, 406; Водожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. - С. 187-188.

247

права) не завжди може бути покладене на дітей. Воно забез­печується насамперед їх батьками, а також закладами та осо­бами, покликаними створювати належні умови для нормаль­ного фізичного і духовного розвитку дитини'. Праву батьків на виховання, як зазначає М. Антокольська, протистоїть обов'язок дітей "перетерплювати виховання". Батьки мають право вживати до своїх дітей певних примусових заходів, щоб домогтися від них бажаної поведінки². Проте батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини (ч. 2 ст. 155 СК).

Законодавство віддає явну перевагу сімейному вихованню перед іншими його формами. Йому підпорядковані такі форми виховання дітей, як усиновлення, встановлення над дітьми опіки та піклування, передача дитини у сім'ю патронажного вихова­теля.

У ч. З ст. 4 СК зазначено, що кожна особа має право на проживання в сім'ї. Як підкреслює Л. Пчелинцева, право жити і виховуватись у сім'ї є одним з найважливіших прав дитини³. Право батьків на виховання дітей включає в себе низку право-мочностей та обов'язків. Відповідно до ч. 1 ст. 151 СК батьки мають переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини. Зазначені право та обов'язок — це міра можливої й належної поведінки батьків щодо дітей, яка грун­тується на законі. Як зазначає Т. Фадеева, право батьків на особисте виховання дитини передбачає їх право на спілкуван­ня з дитиною і право на визначення місця її проживання⁴. Водночас воно включає в себе право батьків і дитини на спільне проживання. Згідно зі ст. 150 ЖК громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, ко­ристуються ним, нею для особистого проживання та проживання членів їх сімей.

Як було зазначено вище, право батьків на особисте вихо­вання дитини включає в себе їх право визначати місце її про­живання. Відповідно до ст. 160 СК місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків, а дитини, якій виповнилось десять років, — за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла 14 років, визначається нею самою (ч. З ст. 160 СК).

¹ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М, 1999. — С. 265.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 206.

³ Див.: Пчелинцева Л.М. Семейное право России. — М., 2000. — С 148.

⁴ Див.: Гражданское право. — Т. 3. — М., 1999. — С 409.

248

Згідно з ч. 1 ст. 29 ЦК місцем проживання фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово. Право на вибір місця проживання є одним із конституційних прав громадян (ч. 1 ст. 33 Конституції).

Проте, як зазначено в літературі, між положеннями ч. З ст. 160 СК і ч. 2 ст. 29 ЦК є певна суперечність¹. Так, відповідно до ч. З ст. 160 СК дитина, яка досягла 14 років, має право сама визначати місце свого проживання за умови, якщо її батьки проживають окремо. Уявляється, що у такому разі дитина може обрати місцем свого проживання місце проживання її батька або матері. А ч. 2 ст. 29 ЦК надає фізичній особі, яка досягла 14 років, право вільно обирати собі місце проживання. Варто погодитись із О. Калітенко, яка вважає, що положення ч. З ст. 160 СК порівняно з положенням, передбаченим ч. 2 ст. 29 ЦК, є більш правильним².

Право батьків на особисте виховання дитини включає в себе і їх право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ч. 2 ст. 163 СК). Проте це право, як підкреслю­ється в літературі, не є безмежним. Воно визначається відпо­відністю цієї дії інтересам дитини³. У разі відмови осіб, які тримають у себе дитину, повернути її батькам, спір має вирі­шуватись судом.

До обов'язків батьків щодо виховання і розвитку дитини, як вже зазначалось, належить і їх обов'язок піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток (ч. 2 ст. 150 СК). Цей обов'язок батьків, який згідно з ч. З ст. 51 Конституції є й обов'язком держави, відповідає праву дітей на фізичний і духовний розвиток, що забезпечує їм можливість стати повноцінними членами суспільства.

Складовою частиною права та обов'язку батьків щодо вихо­вання дитини є їх право та обов'язок забезпечувати здобуття дитиною повної загальної середньої освіти (ч. З ст. 150 СК), якому кореспондує відповідне право та обов'язок дітей. Зазна­чене право та обов'язок батьків є їх правом та обов'язком не тільки перед дітьми, а й перед суспільством, тобто, як зазначає

¹ Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. - С 242.

² Див.: Там само.

³ Див.: Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический ком­ ментарий. — Харьков, 2001. — С. 177.

249

М. Антокольська, воно має не тільки сімейно-, а й публічно-правовий характер¹. Батьки наділені правом вибору закладу ос­віти та форми навчання дітей для здобуття ними повної за­гальної середньої освіти. Відповідно до ст. 8 Закону України "Про дошкільну освіту" сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільному та інших закладах освіти або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї. Дитина може здобувати дошкільну освіту за бажанням її батьків або осіб, які їх за­мінюють, у дошкільних закладах освіти (незалежно від їх підпо­рядкування, типів та форми власності); в сім'ї; з допомогою осіб, які мають відповідну вищу педагогічну освіту, ліцензію на право надання освітніх послуг у галузі дошкільної освіти (ч. 5 ст. 9 Закону). А згідно зі ст. 60 Закону України "Про освіту" батьки та особи, які їх замінюють, мають право обирати закла­ди освіти для неповнолітніх дітей.

Обираючи заклад та форму навчання для здобуття дитиною повної загальної середньої освіти батьки зобов'язані врахову­вати її думку. Цей обов'язок обумовлений одним із загальних принципів сімейного права України, відповідно до якого регу­лювання сімейних відносин має здійснюватись з максимально можливим урахуванням інтересів дитини (ч. 8 ст. 7 СК). Він відповідає ч. 2 ст. 155 СК, згідно з якою батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини, ч. 2 ст. 152 СК, в якій зазначено, що дитина має право противитися не­належному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї, а також ч. 1 ст. 14 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці мають поважати право дитини на свободу думки, совісті та релігії.

Як вже зазначалося, згідно з ч. 2 ст. 51 Конституції і п. 1 першого розділу Декларації про загальні принципи державної політики України стосовно сім'ї та жінок батьки мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Зазначене положення закріп­лене у ч. 1 ст. 141 СК. Тому питання, пов'язані з вихованням дитини, вирішуються батьками спільно. При цьому не має значення, проживають батьки разом з дитиною чи окремо від неї (частини 1 і 2 ст. 157 СК). Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з них, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвит­кові дитини. Відповідно до ч. 4 ст. 157 СК батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та вико-

нання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Уявляється, що такий договір має бути укладений у письмовій формі. Інакше досить важко буде довести недодержання його умов. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов'язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з них.

З урахуванням соціального значення сімейних правовідно­син Є. Ворожейкін виділяє в окрему групу ті правовідносини, зміст яких становлять права та обов'язки, здійснення або ви­конання яких істотно зачіпає суспільний інтерес. Зміст зазна­чених прав та обов'язків визначається тим, що вони є не тільки правомочностями певної особи перед іншою особою, а й одно­часно її обов'язками перед суспільством. Особливістю захисту цієї групи сімейних правовідносин є те, що він забезпечується незалежно від бажання, а нерідко й всупереч бажанню їх суб'єк­тів¹.

Складовою частиною виокремленої Є. Ворожейкіним групи сімейних правовідносин є право дитини на належне батьків­ське виховання, що забезпечується встановленою законом сис­темою державного контролю.

Як вже зазначалося, право дитини на належне виховання, а також на присвоєння їй ім'я, по батькові, прізвища і на вислов­лення своєї думки має не тільки сімейно-, а й публічно-право­вий характер. Тому згідно з ч. З ст. 152 СК дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місце­вого самоврядування та громадських організацій. Стаття 19 СК передбачає участь органу опіки та піклування у захисті сімей­них прав та інтересів, а ст. 17 — надання цим органом допомо­ги особам у здійсненні ними своїх сімейних прав та виконанні сімейних обов'язків. Частина 1 ст. 18 СК встановлює, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг 14 років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу.

Право та обов'язок батьків на представництво і захист прав та інтересів своїх дітей. Як вже зазначалось, особисті немайнові правовідносини між батьками й дітьми мають строковий ха­рактер. З досягненням дітьми повноліття або з набуттям ними повної цивільної та сімейної дієздатності вони, як правило, припиняються.

'Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 208.

250

¹ Див • Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. - С. 257-258.

251

Малолітня фізична особа може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини та здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ч. 1 ст. 31 ЦК). Інші правочини від її імені та в інтересах цієї особи можуть вчиняти лише її батьки (усиновлювачі) та опікун. Неповнолітня особа може самостій­но вчиняти правочини, перелічені у ч. 1 ст. 32 ЦК. Інші пра­вочини вона вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (частини 2 і 3 ст. 32 ЦК).

Відповідно до ч. 1 ст. 242 ЦК батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Проте, на нашу думку, у цьому формулюванні допущено неточність. Воно суперечить положенням ч. 1 ст. 237 і частин 2 і 3 ст. 32 ЦК. Адже згідно з ч. 1 ст. 237 ЦК представник зобов'язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А оскільки батьки відповідно до частин 2 і 3 ст. 32 ЦК не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми правочинів, перелічених у зазначених частинах цієї статті, вони не можуть вважатися законними представниками своїх непов­нолітніх дітей в галузі цивільного матеріального права. Зі змісту статей 31 і 237 ЦК випливає, що у галузі цивільного матері­ального права батьки є законними представниками лише своїх малолітніх дітей.

Треба розрізняти здійснення батьками прав та виконання ними обов'язків, пов'язаних з представництвом і захистом прав та інтересів своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх мало­літніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей.

Частини 1 і 2 ст. 154 СК передбачають, що батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Батьки мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень. Як зазначено в літературі¹, один із батьків може бути представником своєї дитини при пред'явленні позовів про

¹ Див.: Науково-практичний коментар Сімейного кодексу України. — К., 2003. - С 202, 207, 211, 215.

252

встановлення батьківства й материнства та при пред'явленні позовів про їх оспорювання (статті 128, 131, 136 і 139 СК).

Водночас окремі положення ст. 154 СК викликають заува­ження. Як випливає зі змісту ч. 2 цієї статті, батьки мають право на захист прав та інтересів не тільки своїх неповнолітніх дітей, а й повнолітніх без спеціальних на те повноважень. Однак це положення суперечить ст. 30 ЦК, відповідно до якої ци­вільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Згідно з ч. 1 ст. 34 ЦК повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років. Тому батьки не можуть бути представниками своїх повнолітніх діє­здатних дітей без спеціальних на те повноважень.

Право особи на самозахист закріплене у ч. 5 ст. 55 Консти­туції і у ч. 1 ст. 19 ЦК. Остання передбачає право особи на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. Відповідно до неї само­захистом є застосування особою засобів протидії, які не забо­ронені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Батькам, як вже зазначалося, належить право та обов'язок на представництво і захист інтересів своїх дітей, тобто вони здій­снюють права та обов'язки останніх. У зв'язку з цим постає питання: чи можуть батьки представляти інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо себе особисто, своїх чоловіка, дру­жини та близьких родичів? Ні у ЦК, ні в СК це питання не врегульоване.

Частина 2 ст. 64 СК РФ забороняє батькам представляти інтереси своїх дітей, якщо у відносинах між ними є супереч­ності. В СК і ЦК України такої норми немає. Тому у наведеному нами випадку згідно зі статтями 8 і 10 СК треба застосовувати за аналогією положення ст. 68 ЦК, яке передбачає, що опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім пере­дачі йому майна у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички, тобто батьки можуть укладати з дітьми такі договори. І вони мають визна­ватись дійсними, оскільки відповідають інтересам дітей.

Відповідно до ч. 6 ст. 203 ЦК правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та ін­тересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Це положення відповідає Декларації про загальні принципи

253

державної політики України стосовно сім'ї та жінок, яка перед­бачає захист державою материнства та дитинства і пріоритет­ність інтересів матері й дитини у суспільстві, а також ч. 8 ст. 7 і ч. 2 ст. 155 СК.

Треба зазначити, що у ст. 78 КпШС було закріплене поло­ження, згідно з яким якщо у неповнолітніх є належне їм май­но, батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те повноваження, але з додержанням відповід­них правил опіки та піклування. У ст. 177 СК подібного правила немає. Однак треба вважати, що права батьків щодо управлін­ня майном дітей не можуть бути вужчими, ніж права опікунів та піклувальників.

Правочин одного з батьків з дитиною про передачу їй май­на у власність і правочин цих осіб про надання дитині майна у безоплатне користування від імені дитини, яка не досягла 14 років, має вчиняти другий з батьків. А такі ж правочини з дитиною обох батьків повинен вчиняти представник органу опіки та піклування. Це твердження відповідає змісту ст. 31 ЦК, відповідно до якої фізична особа, яка не досягла 14 років, має право самостійно вчиняти лише дрібні побутові право­чини. Якщо правочин дарування або правочин про передачу дитині, яка досягла 14 років, майна у безоплатне користування вчиняє один із батьків, згоди другого з них на це не потрібно. Такий висновок випливає із зіставлення ч. 1 ст. 68 і ч. 2 ст. 71 ЦК. Зазначений випадок є винятком із правила ч. 2 ст. 32 ЦК, згідно з якою на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків, усиновлювачів і такий правочин під­лягає державній реєстрації.

Батьківські права та обов'язки є різновидом сімейних прав та обов'язків. Тому на них поширюються загальні положення про здійснення сімейних прав та виконання сімейних обов'яз­ків (статті 14 і 15 СК). Як й будь-які права, батьківські права мають свої межі та мету здійснення. При здійсненні батьків­ських прав і виконанні батьківських обов'язків, у тому числі права та обов'язку щодо представництва і захисту прав та інтере­сів своїх дітей, батьки мають керуватися положеннями ст. 155 СК, а також загальними принципами регулювання сімейних відносин, зокрема правилами частин 7 і 8 ст. 7 СК.

У ч. 1 ст. 155 СК закріплені загальні положення, пов'язані зі здійсненням батьківських прав і виконанням батьківських обов'язків. Відповідно до неї батьки мають поважати права дитини та її людську гідність. Інакше кажучи, вони мають

254

ставитись до дитини як до рівноправного члена суспільства, не порушувати її права та інтереси, що охороняються законом.

Частина 2 ст. 155 СК встановлює припустимі межі здій­снення батьківських прав і виконання батьківських обов'язків. У ній зазначено, що здійснення батьківських прав не може суперечити інтересам дитини. Аналогічні норми містяться й у міжнародному законодавстві. Під інтересами дитини, як під­креслює В. Рясенцев, треба розуміти потребу останньої у збе­реженні свого здоров'я, нормальному фізичному та психічному розвитку, вихованні у неї якостей, потрібних суспільству. Це поняття охоплює також належні матеріально-побутові умови життя дитини.

Визнання існування інтересів дитини не обов'язково перед­бачає усвідомлення нею своїх потреб. Це залежить від віку дитини. Однак при визначенні поняття "інтереси дитини" не можна не враховувати й суб'єктивного моменту. Йдеться про прихильне ставлення дитини до одного з батьків або інших членів сім'ї¹.

Треба також зазначити, що поряд з інтересами дитини по­винні захищатися інтереси батьків. Вони не можуть ігнорува­тися чи беззастережно приноситися в жертву інтересам дітей. Це насамперед негуманно щодо батьків і недоцільно з вихов­ної точки зору, оскільки може справляти негативний вплив на дитину, сприяючи розвитку у неї егоїзму. Тому чинне законо­давство зорієнтоване на знаходження балансу між інтересами дітей та їх батьків. І лише тоді, коли суперечності між ними настільки серйозні, що пошуки компромісу виявляються без­результатними, перевага має віддаватись інтересам дитини. Здій­снення батьками права на виховання дітей зачіпає інтереси суспільства в цілому. Тому держава здійснює контроль за ви­конанням батьками їх обов'язків, пов'язаних із вихованням дітей (статті 17 і 19, ч. 1 ст. 152 СК). За неналежного виконання обома батьками або одним із них цих обов'язків дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування. А дитина, яка досягла 14 років, згідно з ч. 1 Конституції, ст. 18 і ч. З ст. 152 СК має право на безпосереднє звернення до суду. Наслідком такого здійснення батьківських прав, яке суперечить інтересам дитини, може бути позбавлен­ня матері, батька батьківських прав (ст. 164 СК).

Частина 3 ст. 155 СК закріплює положення про те, що відмова батьків від дитини є неправозгідною і суперечить мо-

Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 153.

255

92517

ральним засадам суспільства. На підставі аналізу цього поло­ження можна дійти висновку, що у ньому неможливість від­мови батьків від батьківських прав пов'язується з двома момен­тами. По-перше, з тим, що батьки, як зазначає М. Антокольсь-ка, не можуть своєю волею припинити відносини біологічного споріднення, що є основою їх правового зв'язку з дитиною, а по-друге, з тим, що відмова від батьківських прав суперечить нормам моралі¹.

Однак з чинного законодавства випливає, що неможливість відмови батьків від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини. Належне здійснення батьками батьківських прав є їх обов'язком, за невиконання якого до батьків засто­совується санкція у виді позбавлення їх батьківських прав. Отже, замість того, щоб відмовитись від своїх прав і передати дитину під опікування органів опіки та піклування, недобро­совісні батьки для досягнення того ж самого правового резуль­тату просто мають перестати здійснювати свої права та вико­нувати обов'язки. Однак це вкрай негативно позначиться на дітях. Та й сама така правова конструкція уявляється більш ніж сумнівною.

У літературі утвердилась думка, що батьки не можуть відмо­витися від своїх батьківських прав і що ці права не переда­ються і не відчужуються². Уявляється, що це твердження потре­бує уточнення. Те, що батьки не можуть відмовитися від зазна­чених прав — це правило, з якого, однак, є винятки. Так, зі змісту ч. З ст. 143 СК випливає, що за наявності поважних причин батьки можуть залишити дитину в пологовому будин­ку. Вони також відмовляються від своїх батьківських прав при усиновленні їх дитини іншими особами.