Глава 11 припинення шлюбу

§ 1. Поняття та підстави припинення шлюбу

У теорії сімейного права під припиненням шлюбу розуміється зумовлене настанням певних юридичних фактів припинення на майбутнє правовідносин, що виникли між подружжям з юридич­но оформленого шлюбу^]. Припинення шлюбу відрізняється від визнання його недійсним тим, що воно спрямоване у майбут­нє, тоді як визнання шлюбу недійсним має зворотну силу і припиняє правові наслідки шлюбу з моменту його укладення.

Згідно зі ст. 104 СК шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим чи внаслідок розірвання шлюбу. Це вичерпний перелік підстав припинення останнього.

Право- та дієздатність особи припиняються з настанням її смерті — певного юридичного факту, який підтверджується довідкою закладу охорони здоров'я або показаннями свідків. При цьому реєстрація припинення шлюбу в органі РАЦСу не потрібна, реєструється лише сам факт смерті.

Порядок та умови оголошення фізичної особи померлою визначаються цивільним законодавством. Відповідно до ст. 46 ЦК особа може бути оголошена судом померлою, якщо у місці її постійного проживання немає відомостей про місце її пере­бування протягом трьох років, а якщо вона пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підставу при­пускати її загибель від певного нещасного випадку, — протягом шести місяців. Особа, яка пропала безвісти у зв'язку з воєнни­ми діями, може бути оголошена судом померлою після спливу двох років від дня закінчення цих дій.

Питання про оголошення особи померлою вирішується судом за місцем проживання заявника. Юридичні наслідки судового рішення прирівнюються до тих же наслідків, що настають у разі смерті особи. Згідно зі ст. 264 ЦПК рішення суду про оголошення особи померлою є підставою для реєстрації її смерті в органі РАЦСу і видачі Свідоцтва про смерть.

З моменту винесення судом рішення про оголошення особи померлою шлюб з нею вважається припиненим. Чоловік або

Д ив.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 115.

дружина цієї особи мають право вступити у новий шлюб після одержання судового рішення про оголошення померлими колиш­нього чоловіка або колишньої дружини. Однак особа, оголо­шена померлою (якщо насправді вона жива), не має права вступати у новий шлюб незалежно від того, відомо їй чи ні про оголошення її померлою.

Якщо ж особа, яка була оголошена померлою, з'явилася і відповідне рішення суду скасоване відповідно до ч. 1 ст. 48 ЦК, її шлюб з іншою особою поновлюється за умови, що ніхто з них не перебуває у повторному шлюбі (ст. 118 СК). При цьому жодних заяв про поновлення шлюбу не потрібно.

Треба зазначити, що наведене положення суперечить закріп­леному у ч. 1 ст. 51 Конституції принципу свободи шлюбного союзу, з якого випливає, що ніхто не може бути примушений до поновлення шлюбу всупереч його волі. Тому доцільніше було б закріпити в СК можливість поновлення шлюбу за такої ситуації (як і в разі появи чоловіка, дружини, визнаних без­вісно відсутніми) лише при наявності прямого волевиявлення обох із подружжя.

Поновлення шлюбу органом РАЦСу має зворотну силу, внас-. лідок чого дружина і чоловік визнаються такими, що перебу­вають у шлюбі, з моменту його державної реєстрації, а не з часу поновлення шлюбу.

У житті трапляються випадки, коли один із подружжя помирає після розірвання шлюбу за рішенням суду, але до або у день набрання ним чинності. У зв'язку з цим постає питан­ня: що треба вважати у такому разі підставою припинення шлюбу — смерть одного з подружжя або ж його розірвання за рішенням суду? Це питання має велике практичне значення, оскільки від його вирішення залежать правові наслідки, що настають для того з подружжя, хто залишився живим. Адже якщо шлюб припинено внаслідок смерті одного з подружжя, другий з них успадковує його майно, а якщо внаслідок розір­вання шлюбу судом — ні.

Стаття 104 СК закріплює правове регулювання зазначеного питання. Так, ч. З цієї статті встановлює, що якщо один із подружжя помер до набрання чинності рішенням суду про розір­вання шлюбу, вважається, що шлюб припинився внаслідок його смерті. При цьому другий з подружжя може бути спадкоємцем першої черги після померлого. Дане положення відповідає чин­ному цивільно-процесуальному законодавству. Але водночас воно не відповідає висловленому волевиявленню померлого. Адже у такому разі фактично спадкоємцем буде колишній чоло-

208

вік або колишня дружина. Уявляється, що така ситуація може порушувати інтереси інших спадкоємців, особливо якщо до винесення судового рішення про розірвання шлюбу дружина і чоловік тривалий час не проживали разом¹.

Якщо ж один із подружжя помирає у день набрання чинності рішенням суду про розірвання шлюбу, цілком справедливо вва­жається, що він припинився внаслідок його розірвання (ч. 4 ст. 104 СК). 3. Ромовська зазначає, що це правило підлягає поширювальному тлумаченню і має застосовуватись не тільки стосовно набрання чинності судовим рішенням, а й щодо дня винесення органом РАЦСу постанови про припинення шлю­бу². Тобто якщо один із подружжя помирає у день винесення такої постанови, шлюб вважається припиненим внаслідок його розірвання.

За життя подружжя шлюб може бути припинений внаслідок волевиявлення одного чи обох із подружжя (опікуна недієз­датних чоловіка, дружини) шляхом його розірвання (розлу­чення). Терміни "розірвання шлюбу" та "розлучення" розгляда­ються у теорії сімейного права і вживаються у правозастосовчій практиці органів РАЦСу та судів як синоніми.

Згідно з чинним законодавством шлюб може бути розірвано за постановою органу РАЦСу або за рішенням суду. Можли­вість припинення шлюбу на підставі волевиявлення одного чи обох з подружжя є виявом принципу вільності шлюбу, його розірвання та рівності подружжя. Оскільки укладення шлюбу здійснюється на вільних та добровільних засадах, ніхто не може бути примушений до збереження подружніх відносин, якщо втрачена їх основа. Тому правом пред'явлення позову про ро­зірвання шлюбу СК наділяє обох з подружжя. Водночас згідно з ч. 2 ст. ПО СК позов не може бути пред'явлений протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив проти­правну поведінку, яка містить ознаки злочину, щодо другого з них або їх дитини. Відповідно до ч. З зазначеної статті чоловік, дружина мають право пред'явити зазначений позов протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою, а згідно з ч. 4 цієї статті вони мають право пред'явити такий позов, якщо батьківство щодо дитини до до-

¹ Див.: Калітенко О.М. Окремі новели з питань припинення шлюбу (за новим Сімейним кодексом України) // Актуальні проблеми держави і права. — Вип. 17. — Одеса, 2003. — С 8—10.

² Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2003. — С 218.

209

сягнення нею одного року визнане іншою особою або якщо за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини вик­лючено з актового запису про її народження.

Розглянемо це положення детальніше. Як відомо, відповідно до ст. 38 КпШС чоловік не мав права без згоди дружини пред'являти позов про розірвання шлюбу протягом її вагітності і протягом одного року після народження дитини. Жінка ж мала право вимагати розірвання шлюбу незалежно від зазначе­них обставин. Це правило розцінювалось більшістю науковців як спосіб захисту прав та інтересів жінки-матері та дитини. Водночас висловлювалась думка про те, що беззастережне право дружини пред'являти зазначений позов є одним з проявів тен­дерної нерівності, тендерної асиметрії чоловіка і дружини у шлюбі¹. Згідно ж з СК, як вже зазначалося, не тільки чоловік, а й дружина не має права пред'являти позов про розірвання шлюбу протягом її вагітності та протягом одного року після народження дитини. 3. Ромовська вважає, що це положення забезпечує додержання конституційного принципу рівності жін­ки і чоловіка у шлюбі та захист сім'ї державою². Протилежну думку висловлює І. Жилінкова. Вона слушно зазначає, що заз­начене положення суттєво обмежує права жінки-матері й не забезпечує захист прав дитини³. Адже навіть у тих випадках, коли сімейні відносини не склались, подружжя буде зобов'яза­не протягом майже двох років (час вагітності дружини плюс рік після народження дитини) перебувати у шлюбі, якого фактично не існує. Навряд чи така ситуація забезпечуватиме рівність чоловіка й дружини у шлюбі. Особливий же сумнів викликає те, що вона позитивно впливатиме на психічний стан вагітної жінки, а пізніше — й народженої нею дитини.

Правило, закріплене у ч. 2 ст. 110 СК, застосовується й у тому разі, коли дитина народилася мертвою або померла (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про засто­сування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю Ук­раїни").

Поряд із закріпленням матеріально-правових підстав при­пинення шлюбу сімейне законодавство регулює процесуальний порядок його розірвання.

¹ Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2003. — С 231.

² Див.: Там само. — С 232.

³ Див.: Жилінкова І.В. Правове регулювання розірвання шлюбу за новим Сімейним кодексом України // Проблеми законності. — Харків, 2003. — С 18.

Розірвання шлюбу контролюється державою і може здій­снюватися лише відповідними державними органами. Ними є органи РАЦСу, а у випадках, передбачених СК, — суд. Той чи інший порядок розірвання шлюбу передбачений СК і не може бути визначений за бажанням сторін. Так, шлюб з особою, визнаною судом недієздатною, розривається лише органом РАЦСу (п. 2 ч. 1 ст. 107 СК). Другий з подружжя не може вимагати від суду розірвання шлюбу з недієздатним чолові­ком, дружиною.

Чинне законодавство передбачає, що розірвати можна лише шлюб, укладений в законному порядку, з додержанням усіх умов і підстав його укладення, тобто лише дійсний шлюб. Фак­тичне припинення шлюбу з метою подальшого непоновлення шлюбних відносин не є розлученням з позиції закону. Тому за цих умов шлюб продовжуватиме породжувати сімейні відно­сини, крім випадків постановления судом рішення про вста­новлення режиму окремого проживання подружжя (статті 119— 120 СК).

У СК вперше у сімейному законодавстві фігурує поняття "режим окремого проживання подружжя". Відповідно до ч. 1 ст. 119 СК цей режим встановлюється для подружжя судом у разі неможливості чи небажання дружини і (або) чоловіка проживати спільно. Однак не зовсім зрозуміла практична не­обхідність його встановлення, а також те, яким чином це узгод­жується з чинним законодавством. По-перше, Конституція закріплює вільний вибір місця проживання, причому незалеж­но від того, перебуває особа в шлюбі чи ні, тобто дружина і чоловік у будь-якому разі можуть проживати як спільно, так і окремо. Це питання вони вирішують за власним розсудом. По-друге, якщо дружина і чоловік не мають можливості або не бажають проживати спільно, немає необхідності зберігати такий шлюб. При цьому вони мають звертатися до суду чи органу РАЦСу з заявою про його розірвання, а не про встановлення для них режиму окремого проживання.

Зі змісту ч. 2 ст. 119 випливає, що режим окремого прожи­вання подружжя встановлюється у тих випадках, коли сімейні відносини між дружиною і чоловіком втрачені, і припиняє своє існування у разі їх поновлення. Однак встановлення цього режиму не пов'язується з фактичним припиненням шлюбу. Тому можлива ситуація неодноразового встановлення і припи­нення зазначеного режиму, що може ускладнювати порядок визначення правового режиму майна, набутого подружжям за час шлюбу.

У ст. 119 СК не досить чітко, на наш погляд, визначені підстави та порядок встановлення і припинення режиму окремо­го проживання дружини і чоловіка. Так, підставами встанов­лення такого режиму визнається неможливість і небажання обох чи одного з подружжя проживати спільно. Однак це оці­ночні категорії. Навряд чи суд може однозначно встановити зазначені обставини.

Відповідно до ч. 1 ст. 119 СК режим окремого проживання може встановлюватися судом за заявою подружжя або за позо­вом одного з них. Однак ч. 2 цієї статті передбачає два по­рядки його припинення — автоматичний (у разі поновлення сімейних відносин) і судовий (за рішенням суду, постановле­ним на підставі заяви одного з подружжя). Уявляється, що припинення режиму окремого проживання подружжя має здій­снюватись у судовому порядку, оскільки встановлюється він за рішенням суду.

Протягом шлюбу у подружжя виникають різні як особисті немайнові, так і майнові права та обов'язки. Поряд з їх закріп­ленням у СК вони можуть визначатись у шлюбному договорі. Підставою виникнення цих прав та обов'язків є наявність шлюбних відносин. Якщо ж за рішенням суду для дружини і чоловіка встановлено режим окремого проживання, їх права та обов'язки, які виникатимуть у майбутньому, мають регулюва­тися не сімейним, а цивільним законодавством.

Частина 2 ст. 120 СК закріплює такі найважливіші правові наслідки встановлення режиму окремого проживання подружжя: 1) майно, набуте в майбутньому дружиною та чоловіком, не вважатиметься набутим у шлюбі; 2) дитина, народжена дружи­ною після спливу десяти місяців, не вважатиметься такою, що походить від її чоловіка; 3) дружина, чоловік можуть усинов-лювати дитину без згоди другого з подружжя.

СК вперше у сімейному законодавстві надає можливість заінтересованій особі звертатися до суду з вимогою визнати розірвання шлюбу, здійснене органом РАЦСу, фіктивним у двох випадках: 1) коли шлюб розірвано цим органом за заявою подружжя, яке не має дітей; 2) якщо шлюб розірвано за заявою одного з подружжя внаслідок засудження другого з них за вчинення злочину до позбавлення волі на строк не менш як три роки. Згідно зі ст. 108 СК за заявою заінтересованої особи розірвання шлюбу може бути визнане судом фіктивним, якщо буде встановлено, що у зазначених випадках жінка та чоловік продовжували проживати однією сім'єю і не мали наміру при­пиняти шлюбні відносини.

Як і фіктивний шлюб, фіктивне розлучення може здійсню­ватися з метою одержання обома чи одним із подружжя якихось матеріальних благ. Так, у недалекому минулому до фіктивного розірвання шлюбу вдавалися деякі особи, які стояли у черзі на одержання житла, оскільки це дозволяло одержувати окрему квартиру як чоловікові, так й дружині.

Наведений у ст. 108 СК перелік категорій розлучень, які можуть бути визнані фіктивними, є вичерпним. Однак у житті мають місце й інші випадки. Одним з них є ситуація, за якої один із подружжя, який утримує і виховує двох неповнолітніх дітей (одну дитину від попереднього шлюбу, а другу — від нинішнього), з метою зменшення розміру аліментів на дитину від попереднього шлюбу фіктивно розриває теперішній шлюб і нібито сплачуючи аліменти на двох дітей, тим самим змен­шує розмір аліментів на першу дитину. Тому, на наш погляд, немає необхідності обмежувати категорії фіктивних розлучень. Однак треба чітко визначити умови, підстави та порядок визнан­ня розірвання шлюбу фіктивним.

Нині встановлено судовий порядок визнання розлучення фіктивним. Стаття 108 СК передбачає, що на підставі рішення суду орган РАЦСу має анулювати актовий запис і Свідоцтво про розірвання шлюбу. Це розірвання шлюбу вважається таким, що не відбулося, і не породжує передбачених законодавством правових наслідків.