§ 2. Сімейно-правовий метод регулювання суспільних відносин

Кожна галузь права має не тільки предмет, а й метод право­вого регулювання. Останній визначають як сукупність способів

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 36, 96; Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. — С. 257-260.

² Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. - С. 257-258.

³ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 15.

22

і заходів, за допомогою яких норми права впливають на регу­льовані ними суспільні відносини, а також способи захисту останніх. Метод тісно пов'язаний з предметом правового регу­лювання й визначається ним.

Сімейно-правовий метод, як підкреслюється в юридичній літературі, є дозволювально-імперативним¹, або точніше, імперативно-дозволювальним, оскільки у сімейному праві пре­валюють імперативні норми². Сутність імперативного регулю­вання, як зазначав І. Покровський, полягає в тому, що веління виходять з одного центру, яким є державна влада. Своїми нор­мами вона визначає юридичне місце кожної конкретної особи, її права та обов'язки щодо державного організму у цілому та окремих осіб³. Характерною ознакою диспозитивності є утри­мання державної влади від безпосереднього владного регу­лювання відносин. Держава не вдається до визначення цих відносин, у тому числі й примусового, а лише відіграє роль органу, який охороняє те, що визначене іншими. Якщо вона й дає свої визначення, то лише у тих випадках, коли з якихось причин цього не роблять приватні особи, для доповнення того, чого бракує⁴.

Дозволювальність сімейно-правового методу дістає вияв у наділенні сімейним правом громадян правовими засобами за­доволення їх потреб та інтересів у такій життєво важливій сфері, як сімейні відносини⁵. Однак зміст зазначених засобів має імперативний характер, що дозволяє сімейному праву одно­значно визначати основи побудови сімейних відносин, виклю­чаючи їх залежність від довільних рішень або угод між учас­никами цих відносин. Зокрема, сімейне право імперативно визначає основи подружніх відносин, встановлюючи, що вони мають грунтуватись на засадах повної рівноправності чоловіка і дружини. Так само категорично визначаються права і основні обов'язки батьків щодо дітей та останніх щодо непрацездатних батьків⁶.

Своєрідність сімейно-правового методу, як зазначає В. Ря-сенцев, дістає вияв у специфічних рисах сімейних правовід-

¹ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 11.

² Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С 23, 26. ⁵ Див.: Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. —

Пг., 1917. - С. 9-Ю.

⁴ Див.: Там само.

⁵ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 11; Яковлев В.Ф. Гражданско-правовой метод регулирования общественных отношений. — Свердловск, 1972. — С. 153.

■ Див.: Советское семейное право. — М., 1982. — С. 12.

23

носин¹. Основою останніх, як вже підкреслювалось, є шлюб, споріднення, усиновлення, взяття дітей на виховання. Тому вони, як зазначається в юридичній літературі, мають триваючий характер². Водночас сімейні правовідносини є особисто-довір­чими. У зв'язку з цим сімейні права та обов'язки не пере­даються і не відчужуються ні за одностороннім волевиявлен­ням, ні домовленістю (договором) сторін. Особисто-довірчий характер сімейних правовідносин породжує таку особливість їх правового регулювання, як неможливість правонаступництва. Різними є також підстави виникнення сімейних і цивільних правовідносин.

Найважливішу підставу виникнення цивільних правовідносин становить договір. Сімейні ж правовідносини випливають зі шлюбу, споріднення, усиновлення. Як правило, договір не може бути самостійною підставою їх виникнення. Це може мати місце лише при встановленні патронату над дітьми (ст. 252 СК). В інших випадках договір може бути підставою для зміни право­відносин, але не для їх виникнення. Так, шлюбний договір не може бути самостійною підставою виникнення сімейних право­відносин. Якщо його укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності з моменту реєстрації останнього. Коли ж договір ук­ладено між подружжям, він набирає чинності з моменту його посвідчення нотаріусом.

У шлюбному договорі може бути передбачений правовий режим як роздільного, так і спільного майна подружжя, його окремих предметів, порядок поділу спільного майна у разі розір­вання шлюбу, порядок користування житлом у момент укла­дення договору і в майбутньому, а також у разі розлучення, обов'язок одного з подружжя сплачувати аліменти другому з подружжя незалежно від непрацездатності та потреби у матеріаль­ній допомозі останнього (статті 97—99 СК).

Елементом юридичного складу, з яким закон пов'язує виник­нення і припинення сімейних правовідносин (але не єдиною підставою їх виникнення або припинення), є домовленість (до­говір) сторін. Так, домовленість (договір) між особами, які бажа­ють зареєструвати шлюб, необхідна для укладення останнього (ст. 51 Конституції, ч. 1 ст. 24 СК). Однак сама по собі вона не породжує подружніх правовідносин. Необхідна також державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне значення (ст. 21 СК).

' Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 13.

² Див.: Матвеев Г.К. Советское семейное право. — М., 1985. — С. 35; Косова О.Ю. Предмет семейного права и семейное законодательство // Государство и право. — 2000. — № 7. — С. 73.

Домовленість (договір) між подружжям може бути також еле­ментом юридичного складу, з яким закон пов'язує припинення шлюбних відносин. Так, згідно з ч. 1 ст. 106 СК подружжя, яке не має дітей, має право подати до державного органу ре­єстрації актів цивільного стану (РАЦСу) заяву про розірвання шлюбу. При цьому шлюб припиняється у день винесення цим органом відповідної постанови (ч. 1 ст. 114 СК). Отже, і у такому разі домовленість (договір) між дружиною та чоловіком не є єдиною підставою для припинення шлюбу. Необхідна ще відповідна постанова органу РАЦСу.

Специфіка сімейно-правового методу дістає вияв і в особли­вому характері передбачених нормами сімейного права санкцій, спрямованих на захист сімейних правовідносин. На відміну від цивільного права, де широко використовуються майнові санкції, у сімейному праві, як зазначає В. Яковлев, їх застосуван­ня є обмеженим, у ньому превалюють санкції особистого харак­теру¹. Відповідно до ст. 18 СК способами захисту сімейних прав та інтересів є: 1) встановлення правовідношення; 2) приму­сове виконання добровільно не виконаного обов'язку; 3) припи­нення правовідношення, а також його анулювання; 4) припи­нення дій, які порушують сімейні права; 5) відновлення право­відношення, яке існувало до порушення права; 6) відшкодування матеріальної та моральної шкоди, якщо воно передбачене цим Кодексом або договором.

Однак не всі способи захисту сімейних прав та інтересів є засобом реалізації санкцій. Так, не є цим засобом встановлення конкретного правовідношення, наприклад, факту батьківства, материнства, а також відновлення правовідношення, яке існувало до порушення певного права, наприклад, поновлення батьків­ських прав. Для сімейного права, як зазначає В. Рясенцев, характерні такі санкції, як витребування дитини через суд, по­збавлення батьківських прав, визнання шлюбу недійсним, скасу­вання усиновлення, визнання його недійсним, стягнення алімен­тів². У сімейному праві, як правило, немає штрафних санкцій і стягнення штрафу, пені, неустойки). Однак ст. 196 СК передба­чає можливість стягнення неустойки (пені) при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду на утримання неповнолітньої дитини.

Захист сімейних правовідносин зазвичай здійснюється судом на вимогу правомочних осіб у позовному порядку. Водночас,

Д ив.: Советское семейное право. — М., 1982. — С 16. ^: Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 14.

як вже зазначалося, захист правовідносин, пов язаних з реалі­зацією таких найважливіших принципів сімейного права, як рівноправність у сімейних відносинах чоловіка і жінки, забез­печення інтересів матері і неповнолітніх дітей, здійснюється з ініціативи правомочних органів (опіки і піклування та інших) незалежно від бажання суб'єктів цих правовідносин¹.

Особливістю зазначеного захисту є також те, що у випадках, передбачених СК, особа має право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки та піклування (ч. 1 ст. 19 СК), який може вирішувати різні спори, зокрема спір між батьками щодо прізвища дитини (ч. З ст. 145 СК). Однак це не виключає права особи звертатися безпосе­редньо до суду. Адже згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції юрис­дикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. З урахуванням цього у п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" зазначено, що судам підвідомчі всі спори щодо захисту прав і свобод громадян. Суд не має права відмовити особі у прий­нятті позовної заяви або скарги лише на підставі того, що її вимоги можуть бути розглянуті у передбаченому законом до-судовому порядку.

Заходом сімейно-правової відповідальності, як вже зазначало­ся і як це зазначено у п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, є також покладення на особу обов'язку відшкодувати матеріальну та моральну шкоду. На думку Є. Ворожейкіна, моральна шкода має відшкодовува­тися, якщо вона супроводжувалась заподіянням потерпілому матеріальної шкоди. Питання ж про можливість майнового від­шкодування суто моральної шкоди, вважає цей науковець, по­винно вирішуватись негативно насамперед тому, що вона не може оцінюватися у грошовому виразі². Однак треба врахо­вувати, що цю думку Є. Ворожейкін висловив у 1972 p., коли не існувало інституту відшкодування моральної (немайнової) шкоди (в Україні положення про можливість її відшкодування (ст. 440-1 ЦК 1963 p.) було закріплене у Законі від 6 травня 1993 р. "Про внесення змін і доповнень до положень законо­давчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій"). Більш правильною необхідно визнати точку зору Н. Малеїна, який допускає можли-

- М.

¹ Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. 1972. - С. 258.

² Див.: Там само. — С 331.

26

вість відшкодування моральної (немайнової) шкоди і за від­сутності матеріальних збитків¹.

Навряд чи можна повністю погодитись і з положенням, закріпленим у п. 6 ч. 2 ст. 18 СК, яке передбачає можливість відшкодування матеріальної і моральної шкоди лише у тому разі, якщо це передбачено цим Кодексом або договором. Адже ст. 8 СК допускає субсидіарне застосування норм ЦК до майно­вих сімейних відносин, якщо це не суперечить суті останніх. Наявність між суб'єктами сімейних правовідносин особистих, родинних або інших взаємозв'язків, як підкреслює Є. Ворожей­кін, не повинно ставити їх у гірше становище порівняно з іншими громадянами. Якщо право громадянина, його інтерес порушуються, вони мають захищатися суспільством незалежно від ступеня близькості, яка пов'язує суб'єктів². Тому треба вважа­ти, що суб'єкт сімейних правовідносин, який зазнав моральної шкоди внаслідок протиправних дій іншого суб'єкта, має право на її відшкодування незалежно від наявності матеріальної шкоди.

Треба зазначити, що у п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 "Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" підкреслено, що спори про відшкодування моральної шкоди, заподіяної фізичним або юридичним особам, розглядаються судами у тих випадках, коли право на таке відшкодування перед­бачене спеціальним законодавством. Уявляється, що таке обмеження не відповідає змісту ст. 1167 ЦК, яка не передбачає жодних обмежень при відшкодуванні моральної (немайнової) шкоди. Більш слушним є положення п. 2 роз'яснення пре­зидії Вищого арбітражного суду України від 29 лютого 1996 р. N° 02-5/95 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди", де зазначено, що чинне законодавство не містить вичерпного переліку обста­вин, за наявності яких юридична особа може вважати, що їй завдано моральної шкоди.

Як зазначає В. Рясенцев, деякі з зазначених рис сімейних правовідносин властиві й окремим інститутам цивільного права, наприклад, триваючий характер притаманний праву власності, особистим немайновим правам, а зв'язок прав з особою, їх невідчужуваність визначають авторство³.

¹ Див.: Малеин Н.С. Возмещение вреда, причиненного личности. — If., 1965. - С. 19.

² Див.: Ворожейкин Е.М. Семейные правоотношения в СССР. — М., 1972. - С. 332.

^: Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С. 14.

27

Невідчужуваність також характерна для прав на життя, охо­рону здоров'я, свободу та особисту недоторканність, повагу до гідності та честі, а також для інших особистих немайнових прав, перелічених у ст. 270 ЦК. У ч. З ст. 269 ЦК зазначено, що особисті немайнові права тісно пов'язані з фізичною особою, яка не може відмовитись від цих прав, а також бути позбавлена їх. Відповідно до ч. 1 ст. 269 ЦК особисті немай­нові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом.

Однак триваючий характер правовідносин, невідчужуваність і непередаваність прав та обов'язків притаманні не усім цивіль­ним правовідносинам. Більшість цивільних прав передаються і відчужуються. При цьому можливе правонаступництво. Є значна кількість правовідносин, існування яких обмежене корот­кими строками. Тому особисто-довірчий і триваючий характер правовідносин, непередаваність і невідчужуваність прав та обов'язків, неможливість правонаступництва, як зазначає В. Ря-сенцев, не можуть розглядатися як типові риси усіх цивільних правовідносин, тоді як для усіх сімейних правовідносин вони є такими¹.

Отже, розглянуті особливості відносин, які регулюються сімейним правом, та сімейно-правового методу їх регулювання свідчать про те, що це право має свій предмет і метод. Інсти­тути сімейного права утворюють галузеву єдність, що якісно відрізняється від галузевої єдності інститутів цивільного та інших галузей права, тобто сімейне право є самостійною галуззю права України.