§ 4. Спори щодо дитини

Особистим немайновим правовідносинам між батьками й дітьми, як вже зазначалося, притаманний строковий характер. Вони існують до досягнення дитиною повноліття або до на­буття нею повної цивільної та сімейної дієздатності.

Одним із основних прав та обов'язків батьків є їх право та обов'язок щодо виховання дитини. Тому спір щодо неї, як зазначає В. Рясенцев, — це спір з приводу того, чи є у певної особи право на виховання, правильно чи неправильно воно здійснюється або ж про те, у кого з вихователів має проживати дитина³.

Крім того, як вже зазначалося, між батьками можуть вини­кати спори щодо імені та прізвища дитини, які вирішуються органом опіки та піклування або судом (ч. З ст. 145 і ч. З ст. 146 СК).

Спори між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо від неї. Батьки, як вже зазначалося, мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Це положення відповідає ч. 2 ст. 51 Конституції, п. 1 першого розділу Декла-

' Див.: Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. - К., 2003. - С 310.

² Див.: Там само.

³ Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 188; Советское семейное право. — М., 1982. — С. 161.

рації про загальні принципи державної політики України сто­совно сім'ї та жінок, ст. 18 Конвенції про права дитини, яка передбачає взаємну та однакову відповідальність батьків за ви­ховання та розвиток дитини, а також ч. 6 ст. 7 СК. Тому питання, пов'язані з вихованням дитини, вирішуються батька­ми спільно. Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні та має право на осо­бисте спілкування з нею (частини 1 і 2 ст. 157 СК).

Спір між батьками щодо участі у вихованні дитини того з них, хто проживає окремо від неї, насамперед згідно зі ст. 158 СК вирішує орган опіки та піклування за заявою матері, батька дитини. При цьому він визначає способи участі у вихованні дитини та спілкуванні з нею того з батьків, хто проживає окремо від дитини, умови життя батьків, їх ставлення до дитини, думку з приводу предмета спору дитини, яка може висловити її.

Рішення органу опіки та піклування є обов'язковим до ви­конання (ч. 2 ст. 158 СК). Особа, яка ухиляється від вико­нання цього рішення, зобов'язана відшкодувати матеріальну і моральну шкоду, заподіяну тому з батьків, хто проживає окремо від дитини. Порядок її відшкодування передбачений цивіль­ним і цивільно-процесуальним законодавством.

Той з батьків, хто проживає разом з дитиною, не має права перешкоджати другому з них здійснювати свої батьківські права, за винятком випадків, коли спілкування останнього з дитиною завдає шкоди її фізичному або психічному здоров'ю. Якщо ж він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклу­вання щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто прожи­ває окремо від неї, останній має право звернутися з позовом до суду (ч. 1 ст. 159 СК).

Суд визначає способи участі того з батьків, хто проживає окремо від дитини, у її вихованні (періодичні або систематичні побачення, можливість спільного відпочинку, відвідування ди­тиною місця його проживання тощо), місце та час їх спілку­вання, враховуючи вік, стан здоров'я дитини, поведінку бать­ків, а також інші обставини, що мають істотне значення. В окремих випадках, якщо це відповідатиме інтересам дитини, суд може обумовити побачення з нею присутністю іншої особи (ч. 2 ст. 159 СК). За заявою заінтересованої особи він може припинити виконання рішення органу опіки та піклування до вирішення спору. Особа, яка ухиляється від виконання рішен­ня суду, зобов'язана відшкодувати матеріальну і моральну шко­ду, заподіяну тому з батьків, хто проживає окремо від дитини (ч. 5 ст. 159 СК).

258

259

Треба зазначити, що суд може скористатися рішенням орга­ну опіки та піклування, а може й інакше врегулювати спір. Після набрання судовим рішенням чинності відповідне рішення органу опіки та піклування автоматично втрачає чинність.

Відповідно до ч. 4 ст. 159 СК у разі ухилення від виконан­ня рішення суду особою, з якою проживає дитина, суд за заявою того з батьків, хто проживає окремо від неї, може передати її для проживання з ним. Уявляється, що ця норма сформульована недосить чітко. Так, вона не визначає, які дії (чи бездіяль­ність) треба вважати ухиленням від виконання рішення суду. Правильнішою була б вказівка на злісне невиконання рішення суду як на підставу передачі дитини тому з батьків, хто прожи­ває окремо від неї.

Частина 5 ст. 159 СК закріплює відповідальність за невико­нання рішення суду, яка чомусь (виходячи зі змісту цієї норми) може наставати лише для того з батьків, з ким проживає дити­на. Але ж рішення суду може не виконуватися й тим з батьків, який проживає окремо від дитини. Тому більш правильним було б встановити однакову відповідальність для обох батьків.

Спори між матір'ю та батьком щодо місця проживання мало­літньої дитини. Згідно зі ст. 160 СК батьки мають право визна­чати місце проживання дитини до досягнення нею 14 років. Дитина, якій виповнилось 14 років, може визначати місце свого проживання самостійно, якщо її батьки проживають окремо.

Якщо батьки проживають окремо, питання про те, з ким із них має бути дитина, яка не досягла десяти років, визначаєть­ся за їх згодою. А місце проживання дитини, яка досягла деся­ти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Якщо батьки не можуть дійти згоди, питання про те, з ким із них проживатиме малолітня дитина, вирішується судом. При цьому він має насамперед звертати увагу на особисті якості кожного з батьків, його здатність до здійснення виховного про­цесу, на відносини, які складаються між кожним із батьків та дитиною, та інші обставини, що мають істотне значення.

Важливу роль відіграє й вік дитини. Відомо, що малолітня дитина потребує більшої материнської турботи. Передача ж бать­ку дитини, яка вигодовується молоком матері, взагалі немож­лива. Однак це не означає, що суд зобов'язаний вирішувати спір лише на користь матері. Мати й батько мають рівні права щодо проживання з дитиною та її виховання. І суд повинен виходити з врахування саме цього положення, вирішуючи спір насамперед в інтересах дитини.

Особистими якостями обох або одного з батьків, які можуть справляти негативний вплив на рішення суду, є зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами, аморальна по­ведінка, що може зашкодити розвиткові дитини, нехтування своїми батьківськими обов'язками. У таких випадках, як зазна­чено у ч. 2 ст. 161 СК, суд не може передати дитину батьку або матері. Він також не може передати дитину тому з батьків, хто не має самостійного доходу.

У п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" зазначено, що перевага у матеріально-побутовому становищі одного з батьків сама по собі не є тією обставиною, що свідчить на користь передачі дитини саме йому. Суд може взяти до уваги й бажання дитини, яка досягла десяти років, хоч воно й не є обов'язковим для нього. При розгляді спорів між батьками, а також між батьками і третіми особами щодо місця проживання дитини потрібен письмовий висновок орга­ну опіки та піклування, а також участь у судовому засіданні його представника та прокурора.

Якщо ж, проаналізувавши усі зазначені вище обставини, суд визнає, що жоден із батьків не може створити дитині на­лежних умов для виховання та розвитку, на вимогу баби, діда або інших родичів, залучених до участі у справі, дитина може бути передана комусь із них (ч. З ст. 161 СК). При цьому визначальним моментом має бути наявність споріднення між дитиною й особою, якій вона передається, а також вимоги (а не просто згоди) цієї особи про передачу їй дитини.

Якщо ж суд дійде висновку, що дитина не може бути пере­дана жодному з батьків або іншим родичам, на вимогу органу опіки та піклування він має право постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає, і передачу її для опікування органові опіки та піклування. Причому згід­но з ч. 2 ст. 141 СК передача дитини у зазначених вище ви­падках не впливає на обсяг батьківських прав і не звільняє батьків від обов'язків щодо неї.

Прийняття судом рішення про передачу дитини одному з батьків або іншій особі, як зазначає В. Рясенцев, не відки­дає можливості повторного звернення до суду. Це можливо у тому разі, коли залишення дитини у осіб, яким вона пере­дана, може становити загрозу її здоров'ю внаслідок погір­шення умов проживання дитини або якщо вона залишилась без догляду. Підставою для пред'явлення нового позову мо­же бути й значне покращення житлово-побутових та інших

260

261

умов життя того з батьків, кому суд відмовив раніше у пере­дачі дитини¹.

Можливість пред'явлення нового позову випливає зі змісту ч. З ст. 136 і ч. З ст. 227 ЦПК. Так, відповідно до ч. З ст. 136 ЦПК суддя відмовляє у прийнятті позовної заяви за наявності рішення суду, яке набрало чинності, щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і за тих самих під­став, тобто якщо є тотожність позовів. А згідно з ч. З ст. 227 ЦПК якщо такий позов було прийнято, суд припиняє провад­ження у справі. У даному разі немає тотожності нового позову щодо визначення місця проживання малолітньої дитини з по­зовом, розглянутим раніше, оскільки його підстави є іншими.

Спори про відібрання батьками дитини від інших осіб. Як вже зазначалось, батьки мають переважне право перед іншими осо­бами на особисте виховання дитини. Звідси логічно випливає їх право вимагати відібрання дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду (ч. 2 ст. 163 СК).

У разі відмови осіб, які тримають у себе дитину, повернути її батькам спір вирішується судом. Він відповідно до п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосу­вання судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" має враховувати ті ж обставини, які беруться до уваги при вирішенні спору між батьками про місце проживання дитини.

Стаття 163 СК закріплює право батьків на відібрання лише малолітньої дитини. Це пояснюється тим, що згідно з ч. 2 ст. 29 ЦК фізична особа, яка досягла 14 років, вільно обирає собі місце проживання. Отже, виходить, що батьки не можуть ви­магати відібрання від інших осіб неповнолітньої дитини. Таким чином, якщо дитину віком 14—15 років хтось викрадає, її батьки не можуть вимагати від викрадача її повернення. А це, як уяв­ляється, суперечить інтересам дитини.

Право батьків на повернення дитини від третіх осіб не може бути реалізоване, якщо передача їм дитини не відповідає її інтересам. За наявності рівних умов для виховання дитини у її батьків і третіх осіб перевага має віддаватись батькам. Це має бути навіть тоді, коли у них трохи гірші матеріально-побутові умови, але є можливість створити нормальні умови для вихо­вання дитини².

' Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 191—192; Советское семейное право. — М., 1982. — С. 164—165.

² Див.: Кодекс о браке и семье Украины: Научно-практический ком­ментарий. — Харьков, 2001. — С. 177.

262

Відповідно до ч. 2 ст. 218 ЦПК суд має право застосувати негайне виконання рішення у спорах щодо відібрання дитини, якщо її залишення у відповідача може негативно позначитись на здоров'ї або психіці дитини, тобто рішення суду у такому разі може бути виконане до набрання ним чинності.

Згідно з ч. 1 ст. 78 Закону "Про виконавче провадження" під час виконання рішення про відібрання дитини державний виконавець здійснює виконавчі дії за обов'язковою участю осо­би, якій дитина передається на виховання, і з залученням пред­ставників органу опіки та піклування. Якщо боржник чинить перешкоди виконанню рішення, до нього застосовуються захо­ди, передбачені статтями 87 і 88 цього Закону, тобто він за постановою державного виконавця може бути оштрафований. На фізичну особу накладається штраф у розмірі від двох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на поса­дових осіб — у розмірі від десяти до 20 і на юридичних осіб — у розмірі від 20 до 30 таких мінімумів. Також має бути призна­чений новий строк виконання. За наявності ознак злочину у діях особи, яка умисно чинить перешкоди виконанню рішення або іншим чином порушує вимоги законодавства про виконав­че провадження, державний виконавець складає відповідний акт і надсилає до суду подання про притягнення винної особи до кримінальної відповідальності.