Глава 5

ПОНЯТТЯ, УМОВИ І ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ШЛЮБУ

§ 1. Поняття шлюбу та умови його укладення

Шлюб — це основа сім'ї. Правові норми, які регулюють порядок і умови його укладення, є початковою стадією право­вого регулювання особистих немайнових та майнових відносин між подружжям. Частина 3 ст. 51 Конституції встановлює, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються дер­жавою. Вона заінтересована у зміцненні та стабільності шлюбу і тому здійснює контроль за його укладенням і припиненням та захищає лише шлюби, зареєстровані в органах РАЦСу.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 СК шлюб — це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі РАЦСу. Однак таке визначення поняття шлюбу навряд чи можна визна­ти вичерпним. Адже у ньому не зазначено, що шлюб має грунту­ватися на вільній згоді жінки і чоловіка (ч. 1 ст. 51 Конститу­ції) і що він є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя, хоч останнє положення й закріплене у ч. 1 ст. 36 СК. У зазначеній статті також не підкреслено, що дійсним є лише шлюб, укладений з додержанням умов, передбачених за­коном. З урахуванням сказаного вище шлюб можна визначити як добровільний, спрямований на створення сім 7 союз рівноправ­них чоловіка і жінки, укладений з додержанням умов та форми, встановлених законом, який породжує взаємні права та обоє 'язки подружжя.

Деякі науковці вважають, що шлюб — це довічний союз чоловіка та жінки¹ і що його метою є народження і виховання дітей.

Проте така думка суперечить положенню закону (ч. З ст. 56 СК) про право кожного з подружжя припинити шлюбні відно-

¹ Див.: Советское семейное право. — К., 1982. — С. 64- Сімейне право України. - К., 1997. - С 51.

114

сини. Необгрунтованим є й висновок про те, що метою шлюбу є народження і виховання дітей. Як правило, це наслідок, а не обов'язкова ознака шлюбу. Адже одружуються й особи, які в силу тих або інших причин не можуть мати дітей. І це не є перешкодою до укладення шлюбу.

Частина 1 ст. 21 СК закріплює реєстраційну форму вступу у шлюб. Як випливає зі змісту частин 1 і 2 цієї статті, реєстрація шлюбу має конститутивне (правоутворююче) значення. Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 21 проживання однією сім'єю жінки і чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя. Водночас треба зазначити, що цьому поло­женню суперечить зміст ст. 74 і частин 1 та 2 ст. 91 СК.

Відповідно до ч. З ст. 21 СК релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у жінки і чоловіка прав та обов'яз­ків подружжя, крім випадків, коли такий обряд відбувся до створення або відновлення державних органів РАЦСу.

Треба зазначити, що у популярній літературі досить часто трапляються випадки неправильного розуміння терміна "ци­вільний шлюб". Ним вважається шлюб, не зареєстрований в органі РАЦСу, тобто фактичний. Проте згідно з законодав­ством України цивільним визнається шлюб, укладений в органі РАЦСу. І його треба відрізняти від церковного шлюбу, укла­дення якого є особистою справою осіб, які одружуються¹.

Норми СК передбачають умови укладення шлюбу та пере­шкоди до цього. Умови — це обставини, наявність яких необ­хідна для того, щоб шлюб мав правову силу, а перешкоди — обставини, за яких укладення шлюбу є неправомірним. Перші належать до позитивних обставин, а другі — до негативних².

Умовами укладення шлюбу є вільна згода осіб, які бажають одружитися, і досягнення ними шлюбного віку. Перешкоди до укладення шлюбу перелічені у статтях 25, 26 і ЗО СК.

В Україні шлюбний вік для жінки встановлено у 17, а для чоловіка — у 18 років. Це пояснюється тим, що для вступу у шлюб особа повинна досягти певного ступеня фізичної та психічної зрілості, що необхідно для забезпечення здорового потомства. Відповідно до ч. 2 ст. 22 СК особи, які бажають одружитися, мають досягти шлюбного віку на день реєстрації шлюбу.

¹ Див.: Матвеев Г.К. История семейно-брачного законодательства Украинской ССР. — К., 1960. — С. 6; Советское семейное право. — К., 1982. - С. 35.

² Див.: Иоффе О.С. Советское гражданское право. — Ч. 3. — Л., 1965. — С. 200; Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 110.

115

Право на шлюб тісно пов'язане з правом особи на створен­ня сім'ї. Частина 2 ст. 23 СК передбачає, що за заявою особи, яка досягла 14 років, за рішенням суду останній може бути надане право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відпові­дає її інтересам. Проте у цій статті не зазначені підстави знижен­ня шлюбного віку. Найчастіше ними є фактичне створення сім'ї, вагітність, народження дитини.

Справи, пов'язані з розглядом у суді заяв про зниження шлюбного віку, незважаючи на їх відсутність у закріпленому в ст. 254 ІДПК переліку, треба віднести до справ окремого провад­ження. Адже при цьому відсутній спір, що виникає з цивільних, сімейних і трудових правовідносин, а також з адміністративно-правових відносин. Суд, розглядаючи заяву про зниження шлюбного віку і захищаючи інтерес особи, яка досягла 14 років, визначає її сімейний статус. Позитивне вирішення цього питання є юридичним фактом, що стає підставою для виникнення у особи, яка звернулася до суду, права на вступ у шлюб.

Рішення суду про відмову у зниженні шлюбного віку може бути оскаржене в апеляційному порядку (ст. 290 ІДПК).

У разі вступу у шлюб особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації, що зберігається й після припинення шлюбу (ч. 2 ст. 34 ЦК).

Однією' з умов укладення шлюбу, як вже зазначалося, є вільна згода жінки та чоловіка, для досягнення якої необхідно, щоб у них був намір створити сім'ю й набути прав та обов'яз­ків подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 40 СК якщо шлюб укладено жінкою та чоловіком або одним з них без такого наміру, він визнається за рішенням суду недійсним внаслідок його фік­тивності.

З питання про правову характеристику вільної згоди осіб, які вступають у шлюб, в юридичній літературі немає єдиної думки. Більшість авторів (А. Белякова, О. Іоффе, Г. Матвеев, В. Маслов, А. Пушкін, В. Рясенцев, І. Дзера та ін.) не вважа­ють таку згоду цивільно-правовим договором. На їх погляд, для виникнення шлюбу необхідний юридичний склад, елемен­тами якого є зазначена згода та акт його реєстрації в органі РАЦСу.

Протилежної думки дотримуються М. Антокольська та М. Кротов. Своє визнання зазначеної згоди цивільно-право­вим договором вони аргументують тим, що шлюбні відносини виникають з одного юридичного факту — угоди осіб, які одру­жуються. Акт же державної реєстрації шлюбу є частиною цієї

116

угоди, так само, як при реєстрації цивільно-правового договору форма останнього є його частиною'.

З такою думкою погодитись важко. Справді, вільна згода осіб, які беруть шлюб, є угодою. Однак її не можна визнати цивільно-правовим договором. Ця угода спрямована на створен­ня сім'ї, а не на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Права та обов'язки осіб, які уклали шлюб, визна­чаються не їх угодою, а законом. Крім того, як слушно зазнача­ють деякі автори, угода осіб, які одружуються, передує укладен­ню шлюбу, є одним (але не єдиним) з елементів необхідного для цього юридичного складу. Подружні відносини породжує не угода, а державна реєстрація шлюбу, що має конститутивне значення².

Як вже зазначалося, треба розрізняти умови укладення шлюбу та перешкоди до цього. Зі змісту ч. 1 ст. 25 СК випливає, що однією з таких перешкод є перебування однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому зареєстрованому шлюбі. Отже, ця стаття закріплює принцип моногамії (одношлюбнос­ті), відповідно до якого чоловік та жінка можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі. З урахуванням наведеного вище ч. 2 ст. 25 СК встановлює, що жінка та чоловік мають право на повторний шлюб лише після припинення поперед­нього шлюбу. Тому особи, які раніше перебували в шлюбі, можуть зареєструвати повторний шлюб лише при пред'явленні документів, що підтверджують припинення попереднього шлюбу (свідоцтво про розірвання шлюбу, свідоцтво про смерть одного з подружжя, судове рішення або висновок органу РАЦСу про визнання шлюбу недійсним — п. 4.1 Правил реєстрації актів цивільного стану в Україні).

Однією з перешкод до укладення шлюбу є наявність між особами, які бажають вступити у шлюб, родинних зв'язків або прирівняних до них правових відносин, тобто таких, що вини­кають внаслідок усиновлення. Із зіставлення змісту статей 26, ЗО, 39, 40 і 41 СК випливає, що вони передбачають абсолютні, тобто такі, за наявності яких шлюб обов'язково має визнаватися недійсним, й відносні, тобто такі, за яких суд може визнати шлюб недійсним, перешкоди до його укладення.

Абсолютними перешкодами є: 1) наявність між особами, які беруть шлюб, прямої лінії споріднення; 2) та обставина, що особи, які бажають укласти шлюб, є рідними (повнорідними,

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 108, 111—112; Гражданское право. — Т. 3. - М., 1999. - С 320, 333.

² Див.: Рясенцев В.А. Семейное право. — М., 1971. — С 15.

117

неповнорідними) братами й сестрами (повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків, а неповнорідними — ті, котрі мають спільну матір або спільного батька); 3) перебуван­ня однієї або обох осіб, які бажають одружитися, в іншому неприпиненому шлюбі.

Відносними перешкодами є: 1) те, що особи, які бажають укласти шлюб, є двоюрідними братами та сестрами, рідними дядьком і племінницею, тіткою та племінником; 2) наявність правового зв'язку між рідною дитиною усиновлювача і усинов­леною ним дитиною, а також між усиновленими дітьми (зазна­ченим особам може надаватися право вступу у шлюб за рішен­ням суду); 3) наявність правового зв'язку між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною (відповідно до ч. 5 ст. 26 СК шлюб між цими особами може бути зареєстровано лише у разі скасування усиновлення).

Заборона шлюбів між близькими родичами обумовлена як моральними, так і біологічними міркуваннями. Адже такі шлюби значно підвищують імовірність передачі у спадок багатьох захво­рювань. Заборона ж шлюбів між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, між усиновленими дітьми, між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною пояснюється тим, що між усиновленою особою (а в майбутньому і між її нащад­ками) та усиновлювачем і його родичами за походженням виникають такі самі правовідносини, як й між родичами за походженням (частини 3—5 ст. 232 СК), а також моральними міркуваннями.

Абсолютною перешкодою до укладення шлюбу, як випливає зі змісту ч. З ст. 39 СК, є також визнана судом недієздатність будь-якої з осіб, які бажають одружитися. Заборона шлюбу з недієздатними особами обумовлена тим, що вони не можуть усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК). Якщо на момент реєстрації шлюбу особа не була визнана недієздатною, але перебувала у такому стані, за якого не могла усвідомлювати значення своїх дій, шлюб має визнаватися не­дійсним, оскільки при цьому відсутня одна з основних умов його укладення — добровільне усвідомлене волевиявлення, спря­моване на вступ у шлюб. Заборона шлюбу з недієздатними особами пояснюється також турботою держави про здоров'я потомства. Адже багато психічних хвороб можуть передаватися у спадок.

Відносною перешкодою до укладення шлюбу, як випливає із зіставлення ч. 5 ст. ЗО з ч. З ст. 41 СК, є приховання однією з осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, тяжкої хвороби,

118

небезпечної для другої особи, а також для нащадків майбут­нього подружжя. Це може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.