Глава 15 права батьків та дітей на майно

Стаття 173 СК закріплює принцип роздільності майна бать­ків та дітей. Згідно з ч. 1 цієї статті батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власника­ми майна. Це означає, що дитина не має права власності на майно батьків, а батьки — на її майно. Таке розмежування спрямоване насамперед на захист майнових інтересів дитини. Зазначений принцип має велике значення при здійсненні бать­ками та дітьми правомочностей власності, а також у разі поділу спільного майна подружжя (при цьому речі, які належать ді­тям, взагалі не повинні братися до уваги). При вирішенні спо­ру між батьками і малолітніми, неповнолітніми дітьми, які про­живають спільно, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків (ч. 2 ст. 173 СК).

Батьки можуть набувати майно в результаті вчинення різ­них цивільно-правових правочинів. Вони також мають право

272

розпоряджатись майном, яке їм належить, на свій розсуд — продавати, дарувати, передавати в оренду тощо.

Відповідно до чинного цивільного законодавства неповно­літні діти можуть мати майно на праві приватної власності. Таке право виникає у них внаслідок:

1. укладення договору дарування (це один із традиційних і найпоширеніших способів одержання неповнолітньою особою майна не тільки від родичів, а й від будь-яких інших фізичних і навіть юридичних осіб);

2. спадкування (при цьому не має значення, мало місце спадкування за законом чи за заповітом);

3. одержання доходів (це можуть бути не тільки проценти від банківського вкладу, а й суми, одержані в результаті здачі в оренду житла, яке належить неповнолітньому);

4. набуття нового майна за власний кошт за договором ку- півлі-продажу та іншими правочинами.

Крім того, дітям належать на праві власності речі індиві­дуального користування (одяг, взуття тощо). Неповнолітні можуть набувати право спільної власності у разі приватизації членами сім'ї квартир (будинків).

Майнові права неповнолітньої дитини, як правило, виходять за межі сімейних правовідносин, оскільки зазвичай йдеться про майнові права дитини взагалі. Тому право дитини на роз­порядження належним їй на праві власності майном передба­чене статтями 31 і 32 ЦК, присвяченими дієздатності неповно­літніх осіб.

Кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для її нормального фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку, що потребує відповідних матеріальних затрат. Створення умов життя, необхідних для розвитку ди­тини, забезпечується головним чином її батьками, які несуть основну фінансову відповідальність за належне утримання ди­тини (ст. 27 Конвенції про права дитини).

Утримання дитини в сім'ї здійснюють її батьки. Вони витра­чають частину свого заробітку (доходу) на придбання їжі, одя­гу, ліків та на задоволення інших потреб дитини, виконуючи при цьому свій батьківський обов'язок. Водночас тим самим вони забезпечують право дитини на утримання, яке належить до її невід'ємних прав. Тому майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та вихован­ня дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини (ст. 174 СК). Крім того, закон (ч. 1 ст. 176 СК) зо-

273

бов'язує батьків передавати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

Права батьків і дітей на користування житлом, яке є влас­ністю когось із них, встановлюються законом. Так, згідно зі ст. 150 ЖК громадяни, які мають у приватній власності буди­нок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання та проживання членів їх сімей. А від­повідно до ч. 2 ст. З СК дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає.

Відповідно до ст. 31 ЦК фізична особа, яка не досягла 14 років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороня­ються законом. Малолітня особа не несе відповідальності за заподіяну нею шкоду. Зі змісту наведеної норми випливає, що майже всі правочини за малолітніх вчиняють їх батьки, уси-новлювачі, опікуни.

Згідно зі ст. 177 СК якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноважен­ня. Це пояснюється тим, що вони є законними представни­ками інтересів своїх малолітніх дітей. Однак батьки зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її май­ном.

Якщо один із батьків вчиняє юридично значущі дії щодо майна малолітньої дитини, вважається, що він діє за згодою другого з них. Коли ж правочин, пов'язаний з майном мало­літньої дитини, виходить за межі дрібного побутового і вчиня­ється одним із батьків без згоди другого з них, останній має право звернутися до суду з вимогою про визнання його не­дійсним.

Батьки вирішують питання, пов'язані з управлінням май­ном дитини, за взаємною згодою. А спори між ними вирішу­ються органом опіки та піклування або судом.

Після досягнення дитиною 14 років управління її майном з боку батьків припиняється. Вони повинні повернути дитині майно разом з доходами від нього. Неповнолітня особа (віком від 14 до 18 років) може самостійно володіти та користуватись своїм майном. Самостійно ж розпоряджатися ним вона може у межах, передбачених ст. 32 ЦК.

Якщо внаслідок неналежного виконання батьками обов'яз­ків, пов'язаних з управлінням майном дитини, йому заподію­ється матеріальна шкода, на них може бути покладено обов'язок

відшкодувати її з додержанням загальних умов виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди.

Згідно з ч. 1 ст. 178 СК дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використову­вати на виховання та утримання інших дітей і на невідкладні потреби сім'ї (лікування інших її членів, придбання медика­ментів, продуктів харчування тощо). Неповнолітня дитина роз­поряджається доходом від свого майна самостійно у межах тих повноважень, що визначаються обсягом її цивільної дієздат­ності (ст. 32 ЦК).

Оскільки сімейні правовідносини майнового характеру тісно переплітаються з відносинами, що регулюються нормами ЦК, не виключаються випадки виникнення права спільної власнос­ті (часткової або сумісної) батьків та дітей. Відповідно до ст. 175 СК майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їх спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної суміс­ної власності.

Майно, що є у власності двох або кількох осіб, належить їм на праві спільної власності. Це, наприклад, можливо, коли кошти батьків та дітей були використані для придбання автомобіля, холодильника, телевізора, меблів та іншого майна, або коли виникла спільна власність внаслідок спадкування спільного майна після смерті одного з батьків. Згідно з ч. 2 ст. 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизовані квартири (будинки) належать членам сім'ї на праві спільної часткової або спільної сумісної власності згідно з письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно проживають у цій квартирі (будинку).

Стаття 179 СК встановлює, що аліменти, одержані на ди­тину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачу­ються, і мають використовуватися за цільовим призначенням, тобто на утримання дитини. Водночас у ній зазначено, що не­повнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні цими аліментами. 1 лише у разі смерті того з батьків, з ким проживала дитина, аліменти стають її власністю. Однак у цій статті немає вказівки на те, яка дитина мається на увазі: мало­літня чи неповнолітня.

Уявляється, що оскільки аліменти, виплачувані на дитину, мають суто цільове призначення, вони мають належати не тому з батьків, з ким вона проживає, а самій дитині.

274

275