Глава 16

АЛІМЕНТНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ

§ 1. Обов'язок матері, батька утримувати дитину та його виконання

Згідно зі ст. 180 СК, зміст якої відповідає положенню ч. 2 ст. 51 Конституції, батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Це обумовлено тим, що неповно­літні діти не можуть, як правило, утримувати себе, оскільки на харчування, одяг та інші потреби їм необхідні кошти, яких у них немає. Усім цим їх забезпечують насамперед батьки.

Обов'язок батьків утримувати своїх дітей виникає з моменту їх народження і зберігається до досягнення ними повноліття. Навіть факт укладення неповнолітньою особою шлюбу до до­сягнення нею шлюбного віку, встановленого ч. 2 ст. 23 СК, не позбавляє її права на одержання утримання від батьків. Адже обов'язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей перед­бачений законом. З цього ж положення виходить і судова прак­тика (див. п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України").

Водночас треба мати на увазі, що законом встановлені ви­нятки з зазначеного правила. Так, у випадках, передбачених статтями 198 і 199 СК, батьки зобов'язані утримувати і своїх повнолітніх дітей.

Аліментні зобов'язання батьків і дітей поряд з аліментними зобов'язаннями подружжя належать до аліментних зобов'язань першої черги, оскільки зазначені особи зобов'язані надавати утримання одне одному незалежно від наявності у них інших родичів. До аліментних зобов'язань другої черги належать зобов'язання щодо взаємного утримання баби, діда, внуків, братів і сестер, а до аліментних зобов'язань третьої черги — аналогічні зобов'язання мачухи, вітчима, падчерки, пасинка, фактичного вихователя і вихованця. Причому зазначені зобо­в'язання можуть виникати лише за наявності умов, передбаче­них нормами гл. 22 СК, в якій закріплено обов'язок по утри­манню інших членів сім'ї та родичів. Аліментні зобов'язання другої і третьої черг є додатковими (субсидіарними).

276

Аліментне зобов'язання батьків утримувати своїх неповноліт­ніх дітей — це правовідношення, в силу якого батьки зобов'язані робити це. Підставою для його виникнення є сукупність таких юридичних фактів:

1) кровне споріднення між батьками та дітьми, засвідчене у встановленому законом порядку, або інші юридично значущі зв'язки між ними. В силу прямої вказівки закону особисті не- майнові та майнові права й обов'язки батьків і дитини грунту­ ються на факті походження останньої від них, засвідченому у випадках, передбачених статтями 122 і 125 СК, органом РАЦСу, а у випадках, закріплених у статтях 130—132 СК, — рішенням суду;

2) вік особи, яку батьки зобов'язані утримувати, тобто особи, яка має правовий статус дитини.

Як було зазначено у гл. 9 цього підручника, у літературі висловлено думку, що рішення суду про стягнення аліментів входить до юридичного складу, необхідного для виникнення аліментних зобов'язань між батьками та неповнолітніми дітьми¹.

Уявляється, що більш обгрунтованою й такою, що відпо­відає сімейному законодавству, є позиція тих науковців, які вважають, що рішення суду про присудження аліментів не треба включати до складу юридичних фактів, які утворюють аліментне правовідношення, оскільки воно спрямоване на захист вже іс­нуючого суб'єктивного права².

Водночас треба звернути увагу на ту обставину, що до юри­дичного складу, необхідного для виникнення аліментних право­відносин між батьками та неповнолітньою дитиною, може вхо­дити й такий юридичний факт, як укладений між батьками договір про сплату аліментів на дитину. Крім того, для виник­нення аліментних зобов'язань батьків важливе значення має відсутність підстав для звільнення їх від сплати аліментів. За наявності ж таких підстав зазначені зобов'язання не виникають. Так, батьки можуть бути звільнені від обов'язку утримувати дитину, якщо її дохід набагато перевищує дохід кожного з них і повністю забезпечує її потреби (ст. 188 СК).

Батьки можуть з дозволу органу опіки та піклування укласти договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий буди­нок, квартиру, земельну ділянку тощо) за наявності умов, пе-

¹ Див.: Антокольская М.В. Семейное право. — М., 1999. — С. 248; Сімейне право України. — К., 2002. — С. 228.

² Див.: Афанасьева Л.В. Аліментні правовідносини в Україні: Автореф. дис... канд. юрид. наук. — Харків, 2003. — С. 8.

277

редбачених ст. 190 СК. Мати, батько зобов'язані утримувати свою дитину незалежно від того, одружені вони чи розлучені. Цей обов'язок зберігається й тоді, коли дитина народилася у шлюбі, який згодом було визнано недійсним (ст. 47 СК). Він не припиняється й у разі позбавлення матері, батька дитини батьківських прав (ст. 166 СК).

Аліменти на дітей є одним з гарантованих законом джерел їх існування. Згідно з ч. 1 ст. 186 СК за заявою платника аліментів або за власною ініціативою орган опіки та піклування має перевіряти їх цільове витрачання.

Частина 1 ст. 179 встановлює, що аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім'я кого вони виплачу­ються, і мають використовуватися за цільовим призначенням. Однак це положення викликає заперечення. Адже оскільки алі­менти на дитину мають суто цільове призначення, вони мають належати на праві власності не одному з батьків, а дитині. Цільове витрачання аліментів на дитину передбачає, що той з батьків (інша особа, зазначена у ст. 179 СК), на ім'я кого вони виплачуються, зобов'язаний використовувати їх для забезпе­чення потреб дитини у житлі, харчуванні, одязі, здобутті освіти, а також для створення їй гідних умов життя та виключно в інтересах дитини. Відповідно до ч. 2 ст. 179 СК неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпо­ряджання ними згідно з ЦК.

Однак навіть найдетальніша регламентація обов'язків того з батьків (іншої особи, зазначеної у ст. 179 СК), на ім'я кого виплачуються аліменти, не виключає можливості їх нецільо­вого витрачання. Саме тому на орган опіки та піклування й покладено обов'язок, передбачений ст. 186 СК, що відповідає правилу ст. 19 СК про участь органу опіки та піклування у захисті сімейних прав та інтересів.

Виявлені органом опіки та піклування факти нецільового витрачання аліментів повинні діставати відображення у його висновку. При цьому платник аліментів має право звернутися до суду з позовом про зменшення їх розміру або про внесення частини аліментів на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч. 2 ст. 186 СК).

Аліментні правовідносини належать до триваючих сімейних правовідносин. Як правило, аліменти виплачуються зобов'яза­ними до їх сплати особами на кожну неповнолітню дитину незалежно від того, де вона перебуває, тому відповідно до ч. 1 ст. 193 СК влаштування дитини до державного або комуналь­ного закладу охорони здоров'я, навчального або іншого закладу

не припиняє стягнення аліментів на користь того з батьків, з ким до цього проживала дитина, якщо вони витрачаються за цільовим призначенням.

Отже, аліментне зобов'язання як триваюче правовідношення продовжує діяти й за наявності умов, передбачених ч. 1 ст. 193 СК. Тому якщо батьки після влаштування дитини до одного з зазначених вище закладів припиняють брати участь в її утри­манні, аліменти на неї можуть бути стягнуті з них на загаль­них підставах, тобто за рішенням суду. За таким же рішенням аліменти можуть перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України.

Дитина, влаштована до закладу охорони здоров'я, навчально­го або іншого закладу, зберігає право на державну пенсію, інші види допомоги та відшкодування шкоди у зв'язку з втра­тою годувальника.

Зокрема, вона зберігає право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника незалежно від того, чи було їй призначено таку пенсію і чи одержувала вона її. Необхідно, щоб право на одер­жання цієї пенсії виникло у дитини до влаштування її до закладу охорони здоров'я або навчального закладу. А оформлення пенсії, її призначення і виплата можуть мати місце і після влаштуван­ня дитини до одного з зазначених закладів.

Однаковою мірою це стосується й права дитини на інші соціальні виплати. Так, вона зберігає право на державну со­ціальну допомогу за наявності умов, передбачених ст. 1 Закону України від 16 листопада 2000 р. "Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам". Цей За­кон гарантує згідно з Конституцією інвалідам з дитинства і дітям-інвалідам право на матеріальне забезпечення за раху­нок коштів державного бюджету та їх соціальну захищеність шляхом надання державної допомоги на рівні прожиткового мінімуму.

Відповідно до ст. З Закону України від 21 листопада 1992 р. "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" (в редакції Закону від 22 березня 2001 р.) громадяни України, у сім'ях яких вихо­вуються і проживають неповнолітні діти, мають право на дер­жавну допомогу у разі народження дитини у зв'язку з необхід­ністю догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також якщо середньомісячний сукупний дохід таких сімей менший за прожитковий мінімум для сім'ї. Порядок призна­чення і виплати державної допомоги сім'ям з дітьми затверд­жений постановою Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2001 р. № 1751.

278

279

Варто звернути увагу й на те, що Положенням про порядок виплати одноразової державної допомоги сім'ям, які вихову­ють дітей, котрі стали інвалідами внаслідок Чорнобильської катастрофи, а також дітей, у яких видалено щитовидну залозу, затвердженим наказом Міністерства України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (нині — Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи) від 11 березня 1996 p., встановлено єдиний порядок виплати такої допомоги.

Згідно з п. 14 Положення про дитячий будинок сімейного типу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564, за його вихованцями зберігаються призначені раніше аліменти, пенсії, інші виплати, що перера­ховуються на їх особові рахунки, відкриті в установах банку.

Батьки-вихователі мають право за погодженням з органом опіки та піклування використовувати ці кошти лише для спеціального лікування (операція на серці тощо) вихованців, придбання музичних інструментів для обдарованих дітей і спе­ціальних допоміжних засобів для дітей з вадами фізичного розвитку.

Аналогічне правило міститься у п. 11 Положення про при­йомну сім'ю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565.

Обов'язок утримувати дитину — це моральне і найважливі­ше правове зобов'язання батьків. У разі ухилення їх від його виконання аліменти можуть стягуватись за рішенням суду. А при злісному ухиленні батьків від сплати аліментів вони підляга­ють притягненню до кримінальної відповідальності за ст. 164 КК.

Відповідно до цієї статті злісне ухилення від сплати вста­новлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів), а також злісне ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, які перебувають на їх утриманні, карається виправними роботами на строк до одного року або обмеженням волі на той самий строк. Те саме діяння, вчинене особою, раніше судимою за злочин, передбачений зазначеною статтею, карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років.

Навіть найдетальніша регламентація обов'язку батьків утри­мувати свою дитину не може запобігти виникненню ситуацій, за яких дитина не зможе одержувати це утримання. З урахуван­ням цього у ч. 5 ст. 181 СК закріплено положення, згідно з

280

яким якщо місце проживання батьків невідоме або вони ухиля­ються від сплати аліментів чи не мають можливості утриму­вати дитину, їй надається тимчасова державна допомога, порядок призначення якої визначається Кабінетом Міністрів України.