Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Москаленко А.М. ЛЕКЦІІ З ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ.doc
Скачиваний:
6
Добавлен:
15.11.2019
Размер:
728.58 Кб
Скачать

Педологія як наука. Представники та напрями розвитку вітчизняної педології

Педологія – наука про виховання дітей, що базується на визнанні долі дитини від біологічних і соціальних факторів, впливу спадковості, а також від незмінного середовища. Вперше термін “педологія” ввів Оскар Хрісман у 1893 році.

Інтенсивний розвиток теоретико-методологічних засад педології як науки в Україні відбувався у 1920-1923 роках. Виокремилося два напрями педології: класичний (Я.Чепіга, І.Соколянський та ін.), педоцентричний (Я.Мамонтов).

У 1922-1925 роках відбувалася організація та розквіт діяльності досвідно-експериментальних педологічних станцій у Харкові та Києві. Представниками Київської наукової педологічної школи були С.Ананьїн, К.Лебединцев, Я.Чепіга, представниками Харківської – В.Протопопов, І.Соколянський, О.Залужний. 1924 рік був роком переходу від ідейних шукань, наукових дискусій до нав’язування педологам класово-партійної точки зору на цю інтегровану науку. Тому педологія ставить перед собою завдання дослідження соціально-класового середовища, організації та діяльності дитячого колективу, питаннядитячої праці, класової дисципліни, дитячого та молодіжного руху. Відбувалося оформлення біогенетичного і соціогенетичного напрямів у педології. Після загальнотеоретичних дискусій (з 1931 року) відбувалася внутрішня переорієнтація педології, після постанов 1931-1932 років педологія була перетворена на допоміжну науку. Напрацювання педологів все частіше піддавалися критиці, активізувалася й самокритика. Прийняття постанови “Про педологічні перекручення в системі Наркомосу” (1936) педологія була знищена.

Я.Чепіга – представник класичного напряму педології. Він еволюційно-біологічне пояснення становлення, розвитку та формування особистості доповнював культурно-історичним підходом (вважав, що в основі розвитку людини лежать два закони – закон утворення звичок і закон акомодації; наполягав на тому, що дітей необхідно виховувати не лише з урахуванням біогенетичних і психофізичних даних, а й культурно-історичний контекст.

І.Соколянський – представник класичного напряму педології. Він розглядав педагогіку як науку про організацію певних зумовлених форм поведінки людської особистості (або колективу) і негативно ставився до визначення педагогічної науки про навчання та виховання дітей; доводив необхідність застосування ланцюгової методики Павлова у навчанні (на прикладі фізично дефективних дітей); великого значення надавав дитячому рухові – піонерській організації з точно визначеним класовим підходом; зосередив увагу на педологічному вивченні питань дитячого руху, соціального вихованняі, дитячої дисципліни).

Я.Мамонтов – представник педоцентричного напряму педології. Під метою виховання він розумів виховання здатності повноцінного сприйняття та розуміння прекрасного в мистецтві та дійсності; формування естетичної культури вважав завершенням індивідуального та соціального становлення особистості; розробляв системний підхід до аналізу педагогічних явищ; вперше в українській педагогіці 20-х роів обґрунтував класифікацію педагогічних течій за їх цільовою настановою, теоретико-методологічні засади педагогічної науки, орієнтованої на пріоритет загальнолюдських цінностей).

О.Залужний – представник соціогенетичного напряму педології. Він вважав, що педологія володіє єдино об’єктивним методом вивчення поведінки дитини; першим став займатися проблемами розвитку колективу (групи, за його термінологією); вважав, що об’єктом педагогіки має бути не індивід, а колектив; розробив програму вивчення дитячих колективів на основі рефлексологічних досліджень; визначив типи соціальної поведінки дітей, етапи набування ними соціальних навичок на основі аналізу спілкування в ранньому дитинстві, класифікації соціальних взаємодій і визначення вікової динаміки їх розвитку; середовище проживання вважав важливим фактором, який визначає характер дитячого об’єднання; виділив конкретну ситуацію як засіб зміни характеру діяльності колективу; визначив типи колективу (той, що утворюється сам; педагогічно організований); досліджував проблему ролі та значення лідера колективу.