Розвиток національних шкіл за часів українізації

Головну роль в українізації відіграв народний комісаріат освіти, який очолювали Г.Гринько (1920-1922), О.Шумський (1924-1927), М.Скрипник (1927-1933).

На ХП з’їзді РКП(б) у 1923 році було засуджено російський шовінізм і курс був узятий на коренізацію, зокрема українізацію. Зростала кількість шкіл, де навчання проводилося українською мовою. “Українізація” мала на меті сприяти підготовці національних учительських кадрів, запроваджувати українську мову навчання, здійснювати дерусифікацію державного апарату. А у 1925 році українізація була проголошена загальнодержавною справою. Кульмінаційним роком українізації став 1929, оскільки, згідно cтатистичним даним, 97% українських дітей навчалися українською мовою. З вересня 1929 року почали здійснюватися масові арешти та розстріли визначних діячів української науки, освіти та культури. 1933-1939 роки – період наступу на українську культуру й освіту, що увійшов в історію як “розстріляне відродження”. Постановою ЦК КП(б)У (квітень 1938 р.) створення національних шкіл для національних меншин було проголошено вогнищем “буржуазно-націоналістичного впливу”. У 1939 році вже було ліквідовано національні райони в Україні. Великий внесок для розвитку національних шкіл за часів українізації зробили наркоми освіти України О.Я.Шумський (1925-1926), М.Ф.Скрипник (1927-1932).

Народився Олександр Якович Шумський 02.12.1890 році в селі Рудня Борова Житомирського повіту Волинської губернії (тепер – Нова Борова Житомирської області) в сім’ї наймита. Початкову освіту здобував у двокласніх сільській школі, яку закінчив у 1906 році. По її закінченні почав працювати на лісопильних заводах Готесмана та Брохмана. З 1908 року брав участь у діяльності робітничого гуртка. У 1911 році він поїхав до Москви і за допомогою своїх знайомих з Волині влаштувався на роботу й почав відвідувати вечірнє науково-популярне відділення університету ім.Шанявського. Та відчувши брак знань Олександр вирішив залишити навчання, щоб зайнятися самоосвітою. У 1915 році він склав екстерном іспити на атестат зрілості і вступив до ветеринарного інституту. Цього ж року його призвали до армії. В 1918 році приєднався до лівого крила Української партії соціалістів-революціонерів. На початку 1919 року працював у колегії Наркомосу України, а під час наступу Денікіна брав участь в підпільній боротьбі проти білогвардійців, виступав за воєнно-політичний та економічний союз радянських республік. У 1920-1924 роках працював на керівних партійних і радянських постах. З вересня 1924 року – народний комісар освіти України, а в лютому 1927 року за власним бажанням був звільнений з цієї посади. З 1927-1933 був ректором Ленінградського інституту народного господарства, Ленінградського політехнічного інституту, заступником завідуючого агітаційно-масовим відділом ЦК ВКП (б), головою ЦК профсіки працівників освіти, членом президії ВЦРПС і членом редколегії газети “За коммунистическое просвещение”. 13 травня 1933 року його було заарештовано, а 5 вересня того ж року – засуджено разом із відомими діячами КПЗУ до 10-річного ув’язнення за участь в Українській військовій організації (УВО) і контреволюційній діяльності. Звинувачувався він і в тому, що з дворушницькою метою вступив до КП (б) У й очолював групу колишніх боротьбистів, які в блоці з націоналістичнимпідпіллям в Україні планували боротьби проти ВКП (Б) і радянського уряду, що він – організатор розколу в КПЗУ. В 1934-1935 роках О.Шумського, який перебував уже в таборі звинуватили в причетності до вигаданої “контреволюційної боротьбистської організації”. За участь у ній було притягнуто до кримінальної відповідальності 17 колишніх боротьбистів, у тому числі письменнників Миколу Куліша, Валер’яна Поліщука, Григорія Епіка, Валер’яна Підмогильного, Олександра Ковіньку та ін. За постановою особливої наради при НКВС СРСР від 10 грудня 1935 року 10-річне ув’язнення у виправно-трудовому таборі йому замінено на 10-річне заслання до Красноярська. У 1937 році була арештована й розстріляна дружина “ворога народу ” Євдокія Олексіївна (дружина О.Шумського). У жовтні 1937 року він був заарештований у місці заслання (приписували участь у ще одній антиукраїнській організації колишніх боротьбистів). Хотів покінчити життя самогубством., але цього йому не судилося здійснити (у деяких джерелах вказано, що він покінчив життя самогубством). 18 вересня 1946 року О.Шумського підступно знищили агенти державної безпеки.

Микола Олексійович Скрипник народився 25 січня 1872 року в селі Ясинувате Катеринославської губернії (тепер місто Донецької області) в сім’ї залізничного службовця. Барвінківська двокласна сільська школа, потім – Ізюмське реальне училище. Був виключений за революційну діяльність. У 1900 році склав екстерном іпити за програмою реального училища в місті Курську й того ж року вступив до Петербурзького технологічного інституту. За двадцять дореволюційних літ він 15 разів зазнавав арештів, 7 разів перебував на засланні, 6 разів утікав з неволі.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної реаволюції М.Скрипник працював в Україні. З грудня 1917 року він працював наркомом праці й промисловості України. У 1918 році – голова Народного Секретаріату в уряді радянської республіки. У січні 1919 року – нарком Держконтролю України, у квітні 1920-го нарком РСІ. У липні 1921 року – нарком внутрішніх справ УРСР, у 1922-1927 роках – нарком юстиції та генеральний прокурор УСРР. Одночасно вів велику партійну роботу – був делегатом 6 конгресів Комінтерну, членом ЦК та Політбюро ЦК КП (б) У.

Крім політичної та державної діяльності, М.Скрипник займався науковою роботою, опублікував понад 600 праць, головним чином з історії партії та історії культури, був ректором Українського інституту марксизму-ленінізму, керував кафедрою національного питання – на той час єдиною в світі інститутцією, що займалася вивченням національних проблем. Творчий доробок М.Скрипника як ученого-практика нараховує понад 810 праць.

У 1927 році очолив Народний Комісаріат освіти. Брав участь в українізації системи освіти. 28 лютого 1933 року його було звільнено з посади наркома освіти та призначено головою Держплану та заступником голови Раднаркому УРСР.

7 липня 1933 року його було виведено зі складу Політбюро. Після цього М.Скрипник залишив зал засідань, повернувся до свого робочого кабінету і покінчив життя самогубством.