Шляхи і способи розв’язання проблем

Необхідно формувати стандарти на базі компетентностей, що потребує поділу на стандартизовані компоненти, які визначають нормативні вимоги до результатів навчання і вимоги до навчального процесу, що забезпечує досягнення цих результатів та їх оцінювання. Професійні стандарти мають визначати компетентності у формі описання діяльності (для цього слід розробити і затвердити спеціальні критерії діяльності), знань, інших доказів, які необхідні для підтвердження компетентностей.

Структура і зміст сучасних стандартів повинні задовольняти вимоги багатоцільового їх використання всіма учасниками процесу підготовки та використання фахівців з вищою освітою: роботодавців як замовників, громадян, що навчаються або вже працюють (для самооцінювання й вибору подальших траєкторій навчання), академічних громад навчальних закладів при визначенні змісту освіти і розроблення нових програм, органів управління освітою (для реалізації контрольних функцій), незалежних агенцій, що здійснюють моніторинг якості освіти. Варіант чинних стандартів не відповідає цим вимогам.

У кінцевому підсумку, розглядаючи проблему створення в Україні сучасної системи академічних і професійних кваліфікаційних стандартів, що охоплює усі сектори, рівні, форми і типи освіти, слід чітко усвідомлювати необхідність розроблення комплексу заходів, що стосуються: стандартизації освітніх технологій з використанням міжнародного досвіду, але з урахуванням власних напрацювань; стандартизації систем управління якістю; організаційних, кадрових (підбір компетентних виконавців, що представляли б усі зацікавлені сторони) та економічних проблем розроблення та впровадження нових підходів до стандартизації.

В. Удосконалення ліцензування та акредитації освітньої діяльності у вищій школі

Актуальні проблеми і причини їх виникнення

У розвинених країнах існують чіткі системи контролю рівня здобутої випускником вищої школи кваліфікації. Безпосередній контроль забезпечується системою ліцензування та акредитації. Слід зауважити, що системи суттєво відрізняються і є специфічними відповідно до традицій кожної країни.

Європейська спільнота задекларувала створення єдиного простору вищої освіти, що передбачає напрацювання конкретних вимог і рекомендацій щодо якості освіти. Акредитація розглядається як центральний інструмент підтримання потрібних змін у системі європейської вищої школи. Як і оцінювання, акредитація гарантує якість нових програм (передбачене керування), а також здійснення моніторингу уже існуючих (фактичне керування). Акредитацію, тобто сертифікацію рівня програми, проводять після огляду мінімальних стандартів її змісту, зокрема, спеціалізації. Професійна значущість, зміст загальної концепції рівня програми мають бути відзначені за обмежений період часу у структурі прозорого, формального та зовнішнього справедливого оцінювання. Отже, рівень програми має бути оцінений лише згодом. Процесом справедливого оцінювання керують незалежні агентства. Однак і за цих умов країни-учасниці Болонського процесу не ставлять завдань уніфікації систем контролю якості шляхом акредитації. Натомість напрацьовуються рекомендації щодо використання критеріїв і процедур, сумісних з розробленими експертами Європейської асоціації гарантування якості вищої освіти (ENQA), та схеми перевірки якості діяльності незалежних від держави та провайдерів освітніх послуг агенцій контролю якості освіти. З цією метою створюється європейський реєстр таких агенцій. Основні стандарти і рекомендації стосуються таких позицій: а) політика та процедури щодо забезпечення якості; б) затвердження, моніторинг і періодичний перегляд програм, їх визнання; в) оцінювання студентів (до речі, об’єктивність оцінювання успішності студентів в Україні є неабиякою проблемою); г) забезпечення якості роботи викладачів; ґ) джерела фінансування навчання, форми підтримки студентів; д) інформаційні системи; е) інформування громадськості. Цей перелік може слугувати певним орієнтиром для організації роботи незалежних і поки що відсутніх на теренах України агенцій.

Нині чинна в Україні система контролю якості вищої освіти має як зовнішню складову (ліцензування та акредитацію, що доповнюються інспектуванням Державною інспекцією навчальних закладів, яка підпорядкована Міністерству освіти і науки), так і внутрішню компоненту, яка створена в кожному вищому навчальному закладі (складання іспитів під час сесії, ректорські контрольні роботи і тестування, державні випускні іспити).

Відповідно до Закону України „Про вищу освіту” діяльність закладу освіти розпочинається за наявності ліцензії на здійснення діяльності, пов’язаної з наданням освітніх послуг, підготовкою фахівців різних рівнів кваліфікації. Ліцензія видається у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України, і, як правило, на термін завершення циклу підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю, але не менше ніж на три роки. Акредитація – процедура надання вищому навчальному закладу певного типу права провадити зазначену діяльність і видавати документ про вищу освіту державного зразка з акредитованих напрямів підготовки, спеціальності.

В Україні існує проблема об’єктивності проведення процедур ліцензування і акредитації. З моменту введення цих процедур, схеми їх реалізації неодноразово змінювалися, але позитивного результату й схвальної оцінки громадськості жодна з них не отримала. Головні причини пов’язані із суб’єктивним чинником. Більшість експертів, за якими б принципами вони не підбиралися з числа найбільш кваліфікованих викладачів і науковців, відчувають непомірний тиск у процесі перевірок і прийняття рішень з боку провайдерів освітніх послуг і змушені з різних причин йому. У свою чергу, причиною цього є надмірна комерціалізація вищої освіти і відсутність реальної конкуренції на ринку праці на основі порівняння компетентнісних характеристик претендентів та зворотного зв’язку вищої школи з роботодавцями, які не обтяжують себе цими проблемами. Тобто, в Україні громадськість і роботодавці не стали інституціями, що зацікавлені та активно долучені до процесів забезпечення якості вищої освіти і контролю роботи чисельних вищих навчальних закладів.

Така ситуація породжує проблеми нереальності проведення об’єктивного зіставлення якості підготовки, нерівноцінності дипломів різних акредитованих вищих навчальних закладів, що видають, на перший погляд, еквівалентні за своїм формальним статусом документи державного зразку.