Розділ 1 загальні (наскрізні) стратегії розвитку освіти для інформаційного суспільства

1.1. Людиноцентризм і демократизація освіти

Актуальні проблеми

Сьогодні, на початку третього тисячоліття, Україна впритул підійшла до трансформаційної межі, коли пульс змін відчувається як ніколи. Відбувається зміна соціокультурних очікувань, мислення і способу буття, що безпосередньо віддзеркалюється в організації, функціонуванні й розвитку системи освіти. У цих умовах суспільні виклики і загрози як глобальні, так і локальні, передусім відображаються у системі освіти, яка втім виявляється найбільш стійкою і стабільною серед існуючих соціальних систем.

Така ситуація породжує різнорівневі проблеми, серед яких:

1. Освіта залишається заручницею традиційних стереотипів, уявлень, канонів, які походять з минулого, відживших підходів, і не має достатнього законодавства, інноваційних і матеріальних ресурсів, а іноді й доброї волі, щоб справді змінюватися, переорієнтовуватися на людиноцентричні засади.

2. Сучасна освіта, яка за своєю сутністю є демократичним інститутом, покликаним нівелювати соціальну диференціацію дітей, вирівнювати дискриміновані соціальні групи людей (має місце у багатьох країнах світу), людиноцентрованою, насправді стає великим інструментом продукування й поглиблення соціальної й інтелектуальної нерівності, механізмом суспільного розшарування, коли соціально-матеріальний статус дитини і молодої людини стає перепусткою до привілейованих навчальних закладів і якісної освіти.

3. Актуальною проблемою у цьому контексті є особистість учителя, викладача, вихователя, які мають бути провідниками ідей людиноцентризму й демократичності, толерантності й поміркованості, але не завжди є такими, виступаючи певним гальмом цих процесів в освіті.

4. Громадська участь в управлінні освітою в порівнянні з державною є недостатньою. Багато зацікавлених в освіті сторін, її бенефіціарів реально відсторонені від підготовки прийняття системних і часткових управлінських рішень, участі у впровадженні цих рішень у практику освітньої діяльності та моніторингу фактичних результатів. Громадська складова в управлінні освітою інституційно не розвинута, що не дає громадськості відповідально й ефективно впливати на стан освітянських справ. Отже, баланс державної і громадської складових у проголошеному державно-громадському управлінні освітою порушено.

Причини виникнення проблем

Причини виникнення такої ситуації лежать у двох площинах: соціальній та педагогічній.

Соціальні зумовлені переважно затяжним кризовим станом усього суспільства, його нерівномірним розвитком, без ідеологічної консолідації нації, у режимі постійної зміни урядів, нерідко невиваженого політичного й адміністративного втручання в освіту, прийняття недостатньо обґрунтованих і ресурсно не підкріплених рішень, які часто неможливо виконати швидко й якісно. Декларативність влади спричинює декларативність в освіті, рецидиви, характерні для радянського суспільства подвійної моралі.

Причини криються також і в неефективному фінансуванні освіти, яка змушена відновлюватися переважно завдяки учасникам цього процесу, але з великим труднощами й без системного нарощування інноваційних процесів, передусім людиноцентричних й демократичних.

Важливими є також і педагогічні причини, які полягають у знаннєвоорієнтованій, сцієнтистсько-технократичній концепції освіти, яка без упину продукує нові навчальні предмети, курси, факультативи, особливо із запровадженням профільної школи. При цьому не враховується, що знання, хоч і важливий чинник людського процесу, але не єдиний, можливо, і не головний. Адже їм можуть скласти (і складають) реальну конкуренцію цінності, що визначають орієнтацію людської діяльності, суспільного поступу і є предметом виховання.

Виховання, за традицією української освіти, має навіть більше значення, ніж суто знаннєва освіта. Воно сьогодні, на жаль, не позбавлене різновекторного характеру (від ультранаціоналістичного, релігійного до квазірадянського й такого, що виховує ненависть до всього українського) і почасти шкодить, ніж стає корисним. Пояснюється це тим, що виховання у системі освіти базується не на цілісній і консолідованій державній гуманітарній політиці, яка не сформована, й концепції розвитку держави і суспільства, яка також не розроблена, а залежить від місцевої або відомчої влади, яка часто-густо на свій розсуд керує освітою, навчанням і вихованням.

Учителі, викладачі, вихователі, професійний досвід яких сформувався за радянських часів, нерідко продовжують знаннєвоцентричну освіту директивно-авторитарними методами. Втім молоді педагогічні і науково-педагогічні кадри, підготовлені сучасними вищими навчальними закладами за вдосконаленими програмами й курсами, у цілому готові їх лише викладати, а не бути педагогами у широкому розумінні. Крім того, сучасна педагогічна і науково-педагогічна праця недостатньо (і матеріально, і морально) вмотивована, що відвертає здібну, перспективну молодь від обрання відповідного фаху і кар’єри на цій ниві.

Шляхи і способи розв’язання проблем

1. У соціальному вимірі:

• реальний рівний і справедливий доступ до справжньої якісної освіти;

• демократизація освітнього процесу, участь суспільства, особливо громадськості, зацікавлених сторін у розв’язанні освітніх проблем, уведення новітніх методів державно-громадського управління;

• реальний людиноцентризм в освіті;

• трансформація системи освіти з огляду на її інтегрування з постійно змінним соціальним середовищем і використання можливих його ресурсів задля ефективного розвитку освітньої сфери.

2. У педагогічному вимірі:

• розроблення і реалізація комплексу соціально-педагогічних заходів для захисту прав і можливостей здобуття якісної освіти всіх без винятку дітей, молоді, громадян;

• культивування міжособистісних взаємин, для яких пріоритетним є не директивність, заборона, примушування, обмеження, а спрямування, переконання створення умов, доцільна свобода, діалог, консенсус;

• педагогічна любов до вихованців, зацікавленість у їхній долі;

• оптимістична віра в дитину, молодь;

• пріоритет позитивного заохочення над примусовим стимулюванням;

• толерантність, терпимість до дитячих недоліків.

3. Людиноцентризм і демократизація сучасної освіти мають враховувати нове тлумачення індивідуального підходу, який передбачає:

• відмову від тотальної орієнтації на масовидного середнього школяра, пересічного студента;

• пошук і розвиток кращих якостей особистості в дитині, молодій або дорослій людині;

• застосування психолого-педагогічної діагностики особистості учня, студента, слухача (інтереси, спрямованість, здібності, Я-концепція, якості характеру, особливості розумових процесів тощо);

• урахування специфіки життєдіяльності й життєтворчості особистості у навчально-виховному процесі;

• прогнозування розвитку особистості;

• розроблення особистісно орієнтованих технологій навчання і виховання;

• конструювання індивідуальних програм розвитку та його корегування.

4. Успіх гуманістичних, демократичних процесів в освіті сьогодні залежить переважно від ключової фігури освітнього процесу – вчителя, викладача, вихователя, які повинні мати найвищий рівень особистісно орієнтованої педагогічної, науково-педагогічної культури, а саме:

• гуманістичну позицію стосовно дітей, учнів, студентів, слухачів, здатність бути вихователями;

• психолого-педагогічну компетентність і розвинуте педагогічне і науково-педагогічне дослідно-інноваційне мислення, здатність розв’язувати проблеми, що виникають, з позиції споживачів освіти;

• освіченість, уміння працювати зі змістом і технологіями навчання, надаючи їм особистісного спрямування;

• здатність до творчої, інноваційної цілісності;

• культуру професійної поведінки, уміння саморегуляції власної діяльності.

Отже, нові виклики часу породжують необхідність якісно іншої системи освіти, глобальною тенденцією якої є справжній людиноцентризм і реальна демократизація.