Преамбула українська система освіти в контексті глобалізаційних тенденцій і викликів часу

Сучасний стан розвитку теорії і практики освіти характеризується напруженим пошуком шляхів актуального й прогнозного (випереджувального) реагування на виклики часу. Високий динамізм змін, глобалізаційні процеси, непередбачуваність майбутнього, кризи, інтенсивне зростання високотехнологічних виробництв і комунікацій, людської географічної й економічної мобільності – усе це позначається на якості життя у кожній країні.

Людство перебуває на новому етапі розвитку цивілізації – розбудовується інформаційне суспільство, економіка знань. Освіта, віддзеркалюючи соціально-економічні запити, стає вагомим ресурсом у конкуруючих ринкових суспільствах, які пришвидшують інноваційний поступ. Тому сучасна людина у молодшому і зрілому віці об’єктивно змушена бути мобільнішою, гнучкішою, інформованішою, а також критично і творчо мислячою, громадянсько активною і відповідальною, а відтак умотивованою до свого розвитку, навчання, освіти.

Тож наскільки українська освіта відповідає глобалізаційним тенденціям, викликам часу? Як впливає її реформування на особистісний розвиток кожного, на культурний, економічний, соціальний прогрес нашої держави? Як створити в умовах перехідного кризового суспільства якісну освіту? Ці та інші проблеми прагнуть осмислити українські вчені, аналізуючи світовий і вітчизняний досвід.

До найважливіших світових тенденцій, що визначають зовнішні впливи на розвиток освіти, належить усебічна глобалізація життя, протистояти якій не в змозі жодне суспільство. І чи потрібно це?

Глобалізація поступово перетворює світ на єдиний простір, де без перешкод рухаються товари, послуги, капітали, інформація і особливо люди, збагачуючи одне одного, прискорюючи змінність суспільного життя.

Глобалізація сприяє формуванню всесвітньої економіки як цілісного організму, водночас зумовлює поглиблення міжнародного розподілу праці, взаємозалежності і конкуренції. Інтенсифікація культурних, освітніх, наукових зв’язків, розширення контактів між людьми різних національностей, рас і конфесій створює передумови для полікультурного розвитку, формування універсальних цінностей, плідного використання кращого міжнародного досвіду. Якщо наприкінці минулого століття ті чи інші впливи глобалізації відчували на собі насамперед транснаціональні корпорації і міжнародні організації, то на початку ХХІ століття вона торкнулася повсякденного життя мільйонів пересічних людей усіх країн і континентів.

Глобалізація виявляє і серйозні негативні аспекти, створює раніше невідомі світові проблеми, зумовлені протиріччям між інтеграцією й диференціацією. Не зникли, а навпаки поглиблюються зіткнення на етнічному, релігійному, політичному ґрунті. Посилилася економічна диференціація країн, значними залишаються відмінності у стандартах життя як у різних країнах, так і окремих верств населення усередині країн. Космополітизація масової культури нерідко гостро суперечить багатовіковим традиціям і звичаям різних народів тощо. Але спроби зупинити, а тим більше повернути назад глобалізаційні процеси, безперспективні. Проблема для всіх країн полягає у тому, як використати нові можливості для блага людства й мінімізувати їх негативні прояви і наслідки.

Складні і суперечливі процеси глобалізації знаходять своє відображення й у сфері освіти. Передусім активно формуються інноваційні утворення “світовий освітній простір”, “європейський освітній простір”, “світові освітні мережі”. Різні рівні інтеграції освітніх, наукових, педагогічних, урядових, громадських організацій створюють небачені можливості для їх співпраці, взаємодії в умовах інтерналізації різних сфер життя суспільств. Відбувається глобалізація навчальної, дослідницької, інноваційної діяльності за рахунок формування нових систем дистанційного навчання і дослідницьких мереж, які діють у світі незалежно від географічних та політичних кордонів.

У контексті глобалізаційних викликів у багатьох країнах постає нова тенденція щодо ціннісного виміру освіти, тобто її значення для окремої людини, суспільства в цілому, економіки тощо. У зв’язку з цим, на думку багатьох учених, її можна розглядати як надання споживачам певних освітніх послуг, а отже, освіта стає товаром, що задовольняє новітні потреби і водночас комерціалізується, перетворюючись на предмет бізнесу.

Особливий виклик це становить для нашої країни, яка, адаптуючись до загальносвітових процесів, утверджує свою державність, незалежність, національну єдність, нові суспільні відносини, аби виступати рівноправним суб’єктом світотворення заради людського благополуччя. Маючи багаті національні традиції і напрацьовані останніми роками методологічні орієнтири стосовно розвитку освіти (пріоритет загальнодержавної суспільної підтримки освіти, переорієнтація на людиноцентристський характер освіти, навчання, виховання, розвиток гармонійної, гуманної, соціально відповідальної особистості тощо). Українська держава шукає оптимальні шляхи входження у загальноцивілізаційний, включаючи освітній, рух зі збереженням і примноженням своїх кращих національних здобутків. Побудова сучасної, разом із тим національно прийнятої системи сприятиме розв’язанню і багатьох внутрішньодержавних проблем людського розвитку.

У розвитку освіти мають враховуватися потужні інтеграційні процеси, зокрема в країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Європейського Союзу (ЄС), які висувають якісно нові завдання у розробленні освітньої політики щодо узгодженої стратегії змін усіх рівнів освіти країн-учасниць. Яскравим прикладом є діяльність Центру освітніх досліджень та інновацій ОЕСР, утвореного у 1968 р., спільні дії країн ЄС стосовно реалізації серії масштабних програм у галузі професійного навчання, вищої і загальноосвітньої школи, які набули авторитету і в нашій країні (наприклад, “Сократ” (1995-2006 рр.), “Леонардо да Вінчі” (1995-2006 рр.), “Молодь” (2000-2006 рр.). Особливого значення для модернізації вищої професійної освіти набувають орієнтири Болонського процесу (1999 р.), Лісабонської стратегії (2000 р.), Лісабонської конвенції “Про визнання кваліфікацій” (1997 р.), “Європейської рамки кваліфікацій для навчання протягом життя ” (2008 р.).

Українська освіта має повніше, швидше і точніше реагувати на виклики часу, розвивати людину, здатну жити і ефективно діяти у глобальному середовищі: “Тут є надзвичайно широкий спектр завдань – від формування відповідних світоглядних позицій, розуміння українського розвитку у контексті світових цивілізаційних процесів до відпрацювання навичок спілкування зі світом, людьми з інших країн, переймання їхнього досвіду і досягнень. Це особливо важливо в умовах, коли прогрес кожної окремої країни залежить не тільки від зусиль її громадян, але й від того, наскільки вони здатні сприймати все краще, що є в інших країнах. Громадянське виховання, національне згуртування людей у цих умовах стають стратегічним завданням освіти” (В. Кремень).

У контексті глобалізаційних тенденцій і сучасних викликів українська освіта повинна професійніше готувати людину до життя в інформаційному суспільстві, суспільстві знань та інновацій. Входження світу у науково-інформаційний тип прогресу зумовлює необхідність формування людини з інноваційним мисленням, інноваційною культурою, здатністю до інноваційної діяльності.

Розвиток української освіти впродовж розбудови державної незалежності відбувається в умовах суперечливих внутрішніх впливів політичних, економічних, культурних і власне освітянських чинників. Укажемо головні з них:

• політична нестабільність, часті зміни владних команд, невизначеність орієнтирів щодо ідеологічної консолідації суспільства;

• непослідовність, недостатня наукова обґрунтованість державної політики у галузі освіти;

• відсутність моніторингу якості проведених реформ, низький рівень участі громадськості у реформуванні освіти, управлінні нею, оцінюванні її якості;

• тривала економічна й екологічна кризи;

• демографічні зміни (зниження народжуваності, міграція, знелюднення населених пунктів);

• криза сім’ї як соціального інституту, що зумовила дефіцит відповідального батьківства, конфлікт між поколіннями дорослих і дітей, молоді;

• вибуховий розвиток засобів масової інформації і комунікації (Інтернету) нарощують свій суперечливий вплив на дітей і молодь;

• майже нерегульований державою і місцевою владою розвиток мережі освітянських закладів зумовив занепад одних рівнів освіти (скажімо, дошкільної, професійно-технічної, післядипломної) і не забезпечив якісним навчанням інших (наприклад, стрімке зростання як державного, так і недержавного секторів вищих навчальних закладів ІІІ і ІV рівнів акредитації);

• розбалансування кількісних і якісних показників професійно-технічної і вищої освіти із потребами економіки, ринку праці;

• розрив у часі і змісті модернізаційних процесів у загальній середній і вищій освіті зумовив непідготовленість педагогічних, науково-педагогічних і управлінських кадрів до вчасного і адекватного реагування на інновації;

• не забезпечено системності заходів, як того вимагають цінності людиноцентрованої освіти, щодо утвердження цих цінностей на всіх рівнях освіти (йдеться про кваліфікований психологічний супровід розв’язання педагогічних і методичних проблем, належне збагачення змісту і технологій особистісно зорієнтованими технологіями, комплексне використання інформаційно-комунікаційних технологій, подолання суперечностей між цілями загальної середньої освіти і об’єктами зовнішнього незалежного оцінювання тощо).

Ці проблеми ставлять під загрозу реалізацію найважливішого права кожного громадянина – мати рівний і справедливий доступ до якісної та ефективної освіти відповідно до своїх потреб і можливостей.

Учені АПН України, створюючи український варіант “Білої книги”, прагнуть використати нові засоби привернення уваги законодавчої і виконавчої влади, суспільства, освітянського загалу, засобів масової інформації до нової ситуації розвитку освіти – освіти для нових поколінь, проблемне поле якої містить численні суперечності і ризики для благополуччя сучасної і майбутньої України.

З цією метою розробники “Білої книги”, всебічно аналізуючи стан освіти як цілісності і як багатоаспектного рівневого утворення, визначають і оцінюють нерозв’язані наявні і перспективні проблеми, обґрунтовують стратегії її розвитку як цілісного феномена, висвітлюють пріоритети розвитку кожного рівня освіти. Стратегії включають сукупність методологічних, теоретичних настанов, з яких випливають рекомендації, як в умовах глобалізації, євроінтеграції, національної самоідентифікації, розв’язання внутрішніх суперечностей досягти інваріантних характеристик якості усіх рівнів української освіти за мінливих умов її розвитку.

Сподіваємося, що матеріал цієї книги слугуватиме переконливим джерелом об’єктивного оцінювання реального стану української освіти, виявленню її “білих плям”, сучасних і прогнозованих ризиків, об’єднанню зусиль влади, суспільства, науки і практики у розбудові інноваційної якості освіти, доступної для кожного громадянина країни.