3. Загострення соціально-економічних протиріч в Україні. Селянські повстання. Устим Кармелюк.

Криза кріпосни­цької системи супроводжувалася загостренням відносин між поміщиками та селянами. Незадоволені селяни сподівалися на мирне розв'язання конфліктів зі своїми поміщиками й із цією метою зверталися зі скаргами до вищих органів влади або до царя. Віра у справедливість імператора міцно вкорінилася в свідомості селянства. Подеколи селяни від­мовлялися виконувати феодальні повинності, якщо вважали їх несправедливими. Й це могло тривати досить довго. Так, кріпаки з с. Підвисокого Уманського повіту Київської гу­бернії протягом 1811-1826 рр. не відбували панщину на місцевого поміщика. Почастішали й випадки підпалювань поміщицьких маєтків. Не добившись справедливості, най-рішучіші селяни тікали до малозаселених регіонів з кращими умовами для життя. Десятки тисяч утікачів, переважно з Правобережжя й Лівобережжя, відійшли в Бессарабію, на Південь, Кубань і Дон. Оселившись на нових землях, утікачі перетворили пустелі на квітучий край і значно розширили ареал українського етносу.

Часом селяни чинили фізичні розправи над поміщиками та управителями. Ціною життя своїх хазяїв кріпаки хотіли завоювати особисту свободу. Інколи вони об'єднувалися в загони для таких розправ. Найвідомішим ватажком кріпос­них селян у 1813-1835 рр. на Правобережній Україні (Поділля) став Устим Кармалюк.Кармалюківці нападали на державні установи, маєтки поміщиків, трактири. Ваилучені кошти розподіляли серед бідняків. Кармалюка за 20 років боротьби п’ять разів арештовували, але він тікав і знову продовжував боротьбу. Загалом через загони Кармалюка пройшло не менше 20 тисяч повстанців. Оскільки завдяки народній підтримці Кармалюка була важко схопити, польські поміщики Волині і Поділля, не покладаючись на поліцію, організували власні загони, які повели зповстанцями війну на винищення. В ніч на 10 жовтня 1835 року Кармалюк потрапив у засідку і був убитий.Після цього ще 5 років велася боротьба за придушення повстанського руху кармалюківців. Ім’я народного месника стало легендарним. Про нього складали пісні, найбільш відома з яких “За Сибіром сонце сходить”.

У 1850-1851 рр. в Україні відбулося 47 великих селянських виступів. Наймасовішим селянським рухом у першій половині XIX ст. стала так звана Київська к о з а ч ч и н а ; її початок спонукав царський маніфест 29 січня 1855 р. про створення державного ополчення для участі у Кримській війні. Серед людей поширилася чутка про волю для тих, хто запишеться в козаки й візьме участь у воєнних діях. Багато кріпаків кинули панську роботу й ватагами переходили від села до села, підбурюючи один одного до більш рішучих дій. Вони чіплялися до попів, мордували їх, вимагаючи при цьому зачитати царську грамоту про волю, яку нібито ховали поміщики. Цей рух охопив понад 180 тис. чол. Заворушення почало поширюватися з Київщини на інші українські землі. Царський уряд кинув на його придушення кавалерію, піхоту й саперів. Криваві сутички військових команд із селянами відбулися в містечках Кор­сунь, Таганча, а також у селах Викова Гребля й Березна. З обох сторін були вбиті й поранені, а повстання захли­нулося.

Не встигло завмерти відлуння Київської козаччини, як збурилося сільське населення Катеринославщини й Херсон­щини. Під впливом чуток про заклики царського уряду переселятися до Криму маса людей навесні 1856 р. рушила в «похід у Таврію за волею». 75 тис. чол. цілими селами знялися з насиджених місць і подалися на Південь у пошуках кращої долі. Дорогою мігрантів розганяли невеликі загони поліції, стражників або ж військові команди. Тільки регу­лярні війська після кількох кровопролитних сутичок розі­гнали волелюбців і змусили їх повернутися назад.

На боротьбу за свої права піднімалися й робітники про­мислових підприємств. Вони скаржилися властям на погані умови роботи, тікали, підпалювали майстерні або ж від­мовлялися виконувати ті чи інші роботи. Виступи робітників відбулися в друкарні Києво-Печерської лаври (1805), на Луганському ливарному заводі (1817-1835), в Писарівській мануфактурі на Харківщині (1817), Машівській суконній мануфактурі (1823) тощо. Тільки з допомогою військової сили підприємці припинили стихійні виступи робітників, навели лад у приміщеннях і відновили роботу підприємств.

Отже, загострення соціально-економічних протиріч в Україні у першій половині ХІХ ст. свідчило про наявність кризи в державі.