Козацька зброя Козацькі клейноди: бунчук, пірнач, литаври, печатка, барабани-тулумбаси

У сі важливі питання свого життя козаки вирішували на загальних або військових збо­рах. За звичаєм вони відбувалися в перший день кожного Нового року, першого жовтня, тобто в день Покрови — храмового Полковник сотник хорунжий свята Січі, а також на другий чи третій день Великодня. Але в разі необхідності ради могли збиратися й частіше. На них козацтво обговорювало різ­ні проблеми: про мир або «розмир» з супро­тивниками, організацію військових походів, розподіл земель і угідь, покарання злочин­ців, вибори військової старшини тощо. Усі учасники цих рад мали рівні права, які вони доводили гучними вигуками. У вирішуванні питання частіше перемагала та сторона, що найголосніше кричала. Таким чином, демо­кратизм у Запорізькій Січі був типовим проявом­ влади натовпу. Не згодну з рішенням ради меншість примушували до покори біль­шості. Інколи з цією метою використовува­лися погрози або биття. Попри всі недоліки такої системи самоврядування, вона, безпе­речно мала певні демократичні елементи, що дає підстави вважати Запорізьку Січ козаць­кою республікою. Козаки, обороняючи кордон від татар, вважали, що служать державі. Через те вони не корилися нікому, крім своєї виборної ко­зацької старшини, не знали ніяких обов'яз­ків, крім військових, не платили ніяких - ні державних, ні панських податків, не від­бували панщини, не корилися поміщикам та їхнім судам. Навпаки, вони вважали, що люди, які оселилися на порожніх землях, за­хищених козаками, повинні платити їм по­датки. Уряд же визнавав за козаками тільки деякі права, та й то лише за тими, які справ­ді справляли урядову службу: стояли на зем­лях уряду, охороняли замки. Таких козаків уряд записував в особливий реєстр, тобто список. Проте не всі козаки були занесені до реєстру, а багато з них навіть не хотіло туди записуватися. Реєстрові й нереєстрові коза­ки однаково воювали проти татар і допома­гали державі, і через те зовсім не хотіли зна­ти ніяких різниць у «правах і свободах» козацьких.

Згодом козацтво перестало вдовольнятися дрібними сутичками з татарами й почало здійснювати великі походи на береги Чорно­го моря і на узбережні кримські, дунайські міста та околиці Стамбула. Вже наприкінці XVI століття Військо Запорізьке завоювало своїми походами гучну славу не тільки в Україні, а й по всій Європі. Недарма авст­рійські Габсбурги, що ворогували з турка­ми, в 1595 році послали до Запорізької Січі свого посла для укладення угоди про спіль­ний виступ проти турецьких військ у Мол­давії.

Але найбільшого розмаху козацькі похо­ди набули між 1600 та 1620 роками. У 1606 ро­ці запоріжці спустошили Варну, що була найсильнішою твердинею турків на Чорному морі. Через два роки під їхніми ударами впав Перекоп, а потім - Кілія, Ізмаїл та

Цікаве свідчення про козацьке самоврядування залишив посол Венеціанської республіки Альберто Віміні. Перебуваючи в 1650 році в Запорізькій Січі, він зазначав, що «в раді козаки обмірковують справи, підтримують свої погляди без чванства, маючи на меті спричинитися для загального добра. Якщо визнають кращими погляди інших, без впертості приєднуються до більш правдивого. Через те я сказав би, що ця Республіка може рівнятися до спартанської».

Аккерман. Вчинили особливо зухвалий напад на Констан-тинопольську гавань. Протягом 1614-1615 років вони штур­мували Трапезунд. Невеликий козацький загін, який приплив до столиці Туреччини на вісімдесяти чайках, не­зважаючи на 30-тисячну турецьку залогу, пря­мо-таки на очах у султана спалив гавань і швидко втік. Те ж саме зробили козаки і в 1620 році. Тому не дивно, що турецький сул­тан з великою осторогою ставився до них.

Своїм підлеглим він казав: «Коли довколишні панства на мя повстають, я на обидва вуха сплю, а про козаків мушу єдиним вухом слу­хати».

Не менш вдалими були й завоювання козаків у Криму. Так, у 1616 році на чолі з геть­маном Петром Сагайдачним вони напали з моря на Кафу (нині місто Феодосія) — голов­ний невільницький ринок Криму, здобули фортецю, знищили 14-тисячний турецький гарнізон, спалили флот і визволили багатьох бранців.

Козацький характер був досить суперечливий. Зокре­ма, запорожці любили похвалитися своїми військовими подвигами, «напустити туману» перед чужими, похизу­ватися одягом, зброєю та збруєю. Полюбляли вони й оковиту, проте під час військових походів суворо додержувалися сухого закону. У мирні часи нерідко віддавалися розвагам та лінощам. На цій підставі Гійом де Боплан вважав, що «навряд чи знайдуться у всій Європі такі безтурботливі голови, як козацькі». Характе­ризуючи запорожців, він писав: «Вони дотепні й проник­ливі, вибагливі й щедрі, не жадібні до багатства, але надзвичайно цінують волю. Міцні тілом, — легко зносять спеку й холод, голод і спрагу. На війні витрива­лі, відважні, сміливі й навіть легковажні, бо не цінують свого життя. На зріст поставні, спритні, дужі; од природи мають добре здоров'я й навіть мало слабу­ють; від хвороби вмирають дуже рідко; хіба дуже літні. Здебільшого кінчають життя на ложі слави — вбиті на війні».

Водночас козакам були властиві відчай­душність, братерство і відданість своїй справі. „Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці...”, — так писав про запорожців турецький історик Найма. Усі ці перемоги надавали козацтву впев­неності у власних силах, викликали в народі шанобливе ставлення до нього. Але якщо се­ляни називали запорожців «святими лицаря­ми й захисниками Вітчизни», то польська шляхта вважала їх розбійниками і вимагала від уряду знищення Запорізької Січі. Неод­норазово робилися спроби підпорядкувати козачі загони владі. Так, у 1568 році король Польщі Сигізмунд II Август найняв на дер­жавну службу 300 козаків, склавши їхній ре­єстр, тобто список (так з’явилося реєстрове козацтво). Але цей загін швидко роз­пався. Те ж саме відбулося і 1590 року, коли було складено черговий козацький реєстр в тисячу чоловік.

Найбільш прийнятні умови ставлення державної влади до козаків встановив поль­ський король Стефан Баторій. У 1578 він набирає на службу козацький полк чисельністю 500 козаків, що вносились до "реєстру" - спеці­ального службового списку. Старшим реєстрових козаків був при­значений Ян Оришовський. Їм виділялось у володіння містечко Трахтемирів із арсеналом та шпиталем для постій­ного проживання в ньому взимку. Вони були звільнені від податків, вільно розпоряджа­лися своїм майном, підкорялися лише своїй власній владі. Король давав їм так звані "клейноди": прапор із польським орлом, булаву, бунчук, печатку, де був зображений лицар із самопалом і шаблею та напис: "Низове Військо Запорозьке". Король поставив перед реєстровими козаками два основних зав­дання: охороняти кордони, а також не допускати свавільних на­падів нереєстрових козаків на турецько-татарські володіння. У 1590 р. реєстр був збільшений до 1000. Хоча між реєстровими і нереєстровими козаками існувала відмінність, під час багатьох повстань, направлених проти феодального та національного гніту, вони виступали разом.

До 1628 року реєстрові та не­реєстрові козаки мали єдиного ватажка — гетьмана.

Одним з найвизначніших козацьких гетьманів Війська Запорізького був Петро Конашевич-Сагайдачний (1570—1622). Як глибокий і обережний політик він нахиляв козаків до того, щоб вони менше думали про свої власні інтереси, а більше дбали про національні справи народу. Гетьман намагався зробити козацтво свідомою підпорою всього українського національного життя. Завдяки його діяльності Запорізьке військо перетворилося на регулярне військове формування. Перемоги Сагайдачного в походах до Криму і Туреччи­ни сприяли зростанню міжнародного значення україн­ського козацтва. Видатна роль належить гетьманові в Хотинській війні 1620—1621 років. Під час Хотинської битви він очолював 40-тисячне козацьке військо. Перемога в ній зупинила наступ Османської імперії на Європу. Поранений у бою отруйною стрілою Сагайдач­ний невдовзі помер.

Але всі ці домовленості додержувалися Польщею головним чином під час воєн, а з відновленням миру шляхта знову виступала проти козацтва. До того ж польських магна­тів усе більше непокоїло те, що запорожці перебирали на себе функції захисників соціальних, економічних і національно-релігійних інтересів українського народу.

Що стосується звання "гетьман", то, як до­водить М. Гру-шевський, офіційно польський король вперше на­звав ним лише Богдана Хмельницького у 1648 р. Самі ж козаки спочатку називали своїх старших гетьманами.

Станови­ще в країні чимдалі загострювалося, що при­звело в 1591 році до першого значного за розміром козацько-селянського повстання під проводом гетьмана Кшиштофа Косинського. Повсталі захопили Білу Церкву, Переяслав та інші міста. Учасниками повстання були як реєстрові, так і нереєстрові ко­заки, а також селянство, міщани, частина дрібної православної шляхти.

На початку 1593 р. повстанське військо на чолі з Косинським рушило на Волинь і під містечком П'ятка зустрілось із польсько-шляхетськими силами, якими командував Острозький. В битві Косинський зазнав поразки і був змушений іти на переговори. Повсталі повертали награбоване майно, селяни верталися до панів, замість Косинського повинні були вибрати іншого гетьма­на. Після цього Косинський ще продовжував боротьбу, але того ж року загинув за нез'ясованих обставин.

Вже через чотири роки вибух­нуло ще одне повстання . У 1594 році повстання очолив Северин Наливайко, сотник на­двірних козаків князя Острозького. Він був відомий серед козаків своєю хоробрістю в походах на турків і татар, вправний артиле­рист.

Поляки вважали Северина Наливайка найстрашнішим ворогом, а пересічні українці — національним героєм. Протягом 1594-1596 років, очолюючи значну козацьку силу, цей сміливий, завзятий та славолюбний ватажок пройшов з боями через усю Волинь, руйнуючи польські замки та маєтки. Налякана повстанням шляхта, скориставшись заколотом серед козацької старшини, схопила Наливайка. Цілий рік його тримали у в'язниці, катували, випитуючи про козацькі справи, а потім стратили.

Петро