5. Період „смути” в історії князівства (1205 – 1238 рр.).

Створена Романом Мстиславичем Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним ба­жанням відділитися від Волинського князівства.

На запро­шення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя «Слова о полку Ігоревім» новгород-сіверського князя Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галщько-Волинське князівство розпалося на Галицький, Звенигородський та Володимир-ський уділи.

Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров'ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польсь­кий князь і угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але на­справді намагалися заволодіти західноукраїнськими земля­ми. Угорський король Андрій II посадив на галицький пре­стол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угор­ського короля, він скористався з невдоволення галичан сва­віллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол новгородського князя Мстислава Удалого. На чолі загарто­ваної кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. з допо­могою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича.

З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських зем­лях створилися сприятливі умови для об'єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удалого Ганною.

Спираючися на волинське бо­ярство, молодий князь у 1219 році самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з окру­гами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олі­гархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і ви­мушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.

5. Апогей в історії Галицько-Волинського князівства (1238 – 1264 рр.). Данило Галицький: політика, оцінки.

Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так са­мо сплюндроване, як і вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувшися з Польщі додому після відходу монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста й села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з бояр­ською опозицією, яка знову підвела голову. В 1245 р. під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об'єд­нані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михай­ловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярос­лавом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісни­цький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й на Белзьку та Холмську. Галицько-Волинська держава відновлювалася в старих формах і розмірах.

Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому: «Віддай Галич!». Змушений відвідати столицю Золотої Орди, Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежності від хана утримав за собою князівський стіл. Це дало йому змогу почати підготовку до визволення україн­ських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнарод­ного авторитету держави князь створив галицьку митропо­лію, призначив її митрополи-том свого сподвижника «печатника» Кирила і відправив його на затвердження в Нікею. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також поль­ськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська дер­жава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв'язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. в Дорогичині. Та переконавшися в нездатності Риму орга­нізувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Га­лицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі й заручився підтримкою без­компромісно настроєного православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.

Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до не­приступного Холма.

Одночасно відбувалася реорганізація вій­ська. Ударною силою в ньому стала важкоозброєна князів­ська кінна дружина, а також селянське й міщанське опо­лчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини й Волині від нечи­сленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких мі­сцевих феодалів. Спільно галичани й волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254 -1255 рр. дружини Данила й Василька Ро­мановичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Во­линська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди.

Але в 1259 р. на кордонах Волині з'явилося об'єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь мусив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити свою дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.

Невдача не зламала старіючого князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з ряду європейських держав. Але дружні відносини з Угорщиною. Чехією та Польщею так і не переросли у дійовий союз європейських країн проти спільного ворога. До того ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримкою Ли­товської держави князя Міндовга (1216 -1263) почали ви­зволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючися на підтримку татар, Данило Романович відно­вив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами.

Чому Данилові Галицькому не вдалося вигнати ординців з руської землі?

Значний військовий потенціал Золотої Орди, роздріб­неність і слабкість руських князівств, залучення за­хідних потенційних анти ординських союзників у поділ австрійської спадщини, неоднозначна політика папської курії, внутрішній опір боярської опозиції і т.п. не дали змоги Данилові Галицькому скинути золотоординське іго. Водночас його дії сприяли еко­номічному розвитку, політичній стабільності, куль­турній самобутності Галицько-Волинської держави, яка, незважаючи на несприятливі умови, проіснува­ла майже сім десятиліть після смерті князя Данила. Після захоплення Києва монголо-татари почали наступ на галицько-волинські землі. Знищуючи все живе на своєму шля­ху, вони захопили та розграбували Кам'янець, Колодяжин, Луцьк, Володимир, Галич та інші міста. Данила Галицького на той час не було у князівстві: він перебував в Угорщині та Польщі, намагаючись схилити феодальну верхівку цих держав до утворення анти татарського воєнного союзу. Але, на жаль, переговори результатів не дали.

Коли полчища Батия рушили в Угорщину, Данило поверта­ється на рідні землі. Тут його чекали не тільки значні демогра­фічні втрати, руїни та згарища, а й чергове зіткнення зі сва­віллям галицьких бояр, які запросили на престол маріонетко­вого чернігівського княжича Ростислава. Одержавши в 1245 р. у битві під галицьким містом Ярославом перемогу над війська­ми Ростислава, Данило знову відновлює єдність Галицько-Волинського князівства.

У тому ж 1245 р. галицько-волинський князь змушений їхати до Золотої Орди, щоб одержати ярлик на управління землями. Формально визнавши залежність від хана, Данило намагався тим самим виграти час для збирання сил та підготовки вирі­шального удару. Відтоді вся державна діяльність князя підпо­рядкована одній меті — боротьбі проти монголо-татарського іга. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови: сюди фактично не навідувались ханські бас­каки, тут не проводились тотальні переписи населення з метою обкладення даниною; головний обов'язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву. Такий, так би мовити, пом'якше­ний на перших порах варіант золотоординського іга дав змогу Данилові сконцентрувати увагу спершу на внутрішньому зміц­ненні та централізації князівства. З цією метою активно укріп­лялись старі міста та зводились фортеці нового типу, розташо­вані на горбах і з кам'яними стінами; відбулася реорганізація війська: створено формування піхоти, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджено на важко озброєній кінноті, уда­рів якої, як правило, не витримували татари). Намагаючись сконцентрувати сили для майбутньої анти ординської боротьби, Данило виступив проти так званих «татарських людей». Хто вони ці «татарські люди»? Не бажаючи бути під подвійним гнітом, частина громад Київщини та Поділля перестала визна­вати владу князя. Татари з радістю підтримали ці відцентрові сили, прийняли самостійні селища «татарських людей» під свою опіку, дозволили їм мати власне самоуправління і вимагали тільки данини пшеницею і просом. У 1252 — 1254 рр. Данило провів кілька каральних акцій проти непокірних «татарських людей», які своїми діями суттєво заважали процесові зміцнен­ня князівської влади.

У зовнішньополітичній сфері Данило Галицький намагаєть­ся реалізувати свої плани щодо створення анти ординської коа­ліції. Князь не тільки примирюється зі своїми колишніми воро­гами — Польщею, Угорщиною та Литвою, а й налагоджує з ними союзницькі контакти. Проте, чудово розуміючи, що го­ловні інтереси його західних сусідів зосереджені головним чи­ном на Заході, а не на Сході, Данило шукає надійних та міц­них анти ординських спільників на Русі. У 1250 р. шлюб його дочки І володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, молодшого брата Олександра Невського, скріпив утворення воєнного союзу двох найвпливовіших руських князів.

Золота Орда не могла допустити концентрації сил та зміц­нення подібної коаліції, і тому вже у 1252 р. полчищами хана Неврюя було нанесено блискавичний, спустошливий удар по Володимиро-Суздальському князівству. В результаті князь Ан­дрій втрачає великокнязівський стіл і тікає до Швеції, а Дани­ло втрачає союзника у боротьбі за повалення іга.

За цих обставин, шукаючи міжнародної підтримки, Данило Галицький у 1252 р, був змушений відновити переговори з Ватиканом. Скориставшись скрутним становищем Данила Га­лицького (втрата надійного союзника, невдачі з формуванням анти ординської коаліції, реальна загроза вторгнення у князів­ство татарських орд), римський папа Інокентій IV пообіцяв галицько-волинському князю реальну допомогу та королівську корону за умови укладення унії руської православної церкви з католицькою під покровительством папи. Намагаючись вико­ристати всі сили для боротьби проти іга, Данило погоджується на ці умови, і у 1253 р. у місті Дорогочині відбувається його коронація. У цьому ж році своєю буллою папа оголошує хрес­товий похід проти татар, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Але через цілий ряд причин (більшість названих країн були втягнуті у боротьбу за ав­стрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні нега­разди, не могли вони розраховувати і на чисельну перевагу над військовими формуваннями монголо-татар) плани ще одно­го хрестового походу так і залишились нездійсненими. Не від­чувши реальної допомоги з боку папської курії, Данило розри­ває угоду з Ватиканом і вступає у відкриту збройну боротьбу з Золотою Ордою.

Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. В результаті вдалих та рішучих дій князю вдалося відвоювати у кочівників землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетереву. Але саме в цей час литовський князь Міндовг розриває укладений у 1254 р. військовий союз, який було скріплено зарученням сина Данила — Шварно та дочки Міндовга. Це різко змінює ситуацію, втягує Галицько-Волинське князівство у протистояння з Литвою, що тривало безперервно протягом 1255 — 1256 р.

Тим часом, змінивши слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая, якого літописець називає «безбожним, лихим, окаянним», Орда розпочинає у 1258 р. новий наступ. Не маючи сил для протидії, Данило Галицький під тиском вимог Бурундая змуше­ний був віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кременця, Данилова та інших міст і замків. Збереглись лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у ньому піс­ля серйозної хвороби у 1264 р. помирає князь Данило.