Тема 2. Інформатизація суспільства

Навчальний елемент 2.1. Поняття “інформаційного суспільства”. Історичні етапи його формування та розвитку

Цілі

Результатом вивчення цього навчального елемента мають бути знання про:

• підходи до тлумачення поняття “інформаційного суспільства“;

• етапи розвитку інформаційного суспільства;

• концепції інформаційного суспільства;

• характерні риси інформаційного суспільства;

• проблеми інформаційного суспільства.

Порядок опрацювання навчального елемента:

I. Опрацювати теоретичний матеріал.

II. Виконати завдання для самоконтролю:

1. Охарактеризуйте основні етапи розвитку інформаційного суспільства.

2. Які існують концепції інформаційного суспільства?

3. Назвіть основні характерні риси інформаційного суспільства.

4. Які існують проблеми інформаційного суспільства?

5. Що називають інформаційно-пошуковою системою?

III. Виконати практичне завдання.

Завдання для практичного виконання наведені в кінці теми.

Теоретичний матеріал

У 50-70-і роки минулого століття стало очевидним, що людство вступає в нову епоху, дорогу до якої проклав бурхливий розвиток техніки і, в першу чергу, комп’ютерів. Проблема існування і буття людини в цілком “технізованому” і “інформатизованому” світі не могла не займати філософів, що призвело до виникнення концепції “інформаційного” суспільства. Жоден з філософів, що писали про дану проблему, не сумнівався в радикальному відновленні всього життя людства в межах цієї нової формації, але більшість з них аналізували проблему односторонньо, будь то з політичної, економічної чи соціальної точок зору. Це породило величезну кількість різноманітних назв і визначень, про які говорить У. Дайзард. Цікаво відмітити, що майже всі запропоновані назви мають латинський префікс “пост-”, тобто “після-”, немов їхні творці очікують якогось всесвітнього катаклізму, глобального перевороту в техніці й у свідомості людей, після якого раптом почнеться нова ера, нова епоха, виникне нове суспільство. Саме тому було так важливо знайти принципово нову назву, що одночасно показує наступність і принципову новизну прийдешнього суспільства. І такою назвою стало придумане Тоффлером “інформаційне суспільство”.

Очевидно, що не можна обмежуватися у визначенні інформаційного суспільства чисто економічним аспектом, як це зробив А. Турен, чи соціальними факторами, як це вийшло у Ж. Елюля, оскільки комплексні і багатонапрямлені зміни охоплять практично всі сфери людської життєдіяльності. Таким чином, “інформаційне суспільство” – це цивілізація, в основі розвитку й існування якої лежить особлива субстанція, умовно іменована “інформаційними ресурсами”. Остання властивість особливо важлива для розуміння сутності нового суспільства, тому що, з одного боку, інформаційні ресурси формують матеріальне середовище життя людини, виступаючи в ролі інноваційних технологій, комп’ютерних програм, телекомунікаційних протоколів тощо, а з іншого, слугують основним засобом міжособистісних взаємин, постійно виникаючи, видозмінюючись і трансформуючись в процесі переходу від однієї людини до іншої. У такий спосіб інформаційні ресурси одночасно визначають і соціокультурне життя людини і її матеріальне буття. У цьому і полягає принципова новизна прийдешнього суспільства.

Інформатизація суспільства – це новий рівень його розвитку, якого не можна досягти без державної інформаційної політики, заснованої на вивченні інформаційного середовища і соціального замовлення.

Одним з ефективних напрямків інформатизації вважають науково-інформаційну діяльність – галузь народногосподарської діяльності стосовно задоволення потреб в науково-технічних інформаційних ресурсах. Науково-інформаційні діяльність (НІД) постійно розвивається і удосконалюється. Спочатку її зміст складали такі процеси, як анотування, реферування, підготовка та тиражування інформаційних видань, копіювання, науково-технічна пропаганда і довідково-інформаційна робота. Такий погляд на НІД переважав приблизно до початку 1940-х років. В 1950-1970-ті роки НІД стає складнішою: з’являються механізовані інформаційно-пошукові системи (ІПС), автоматизовані системи НТІ, системи поетапного інформаційного забезпечення і диференційованого забезпечення керівництва (ДЗК), швидко розвинулася оглядово-аналітична діяльність. Якщо раніше під метою НІД розуміли передавання інформаційних ресурсів користувачеві, то в наш час – сприяння формуванню науково-технічної політики держави, галузі, регіону, організації чи підприємства, підвищення ефективності суспільного виробництва і якості кінцевого результату. В зв’язку з цим різко зростає роль таких сучасних видів інформаційної діяльності, як інформаційне, патентне, кон’юнктурне і маркетингове дослідження, інформаційне опонування, прогнозування, моделювання, оцінювання технічного рівня промисловості, технології чи об’єкту техніки, визначення тенденцій розвитку в науці, техніці тощо. Реалізація цих напрямків безпосередньо пов’язана з використанням сучасної комп’ютерної техніки, теледоступу та впровадженням нового господарського механізму в НІД. Слід звернути увагу на комплексне вирішення вище названих задач, що в умовах інформатизації суспільного виробництва, активізації людського фактору може бути реалізоване в першу чергу оснащенням інформаційних працівників персональними комп’ютерами. Персональний комп’ютер – це і власний інформаційний фонд, база даних, і видавництво (типографія) на столі, що дозволяє формувати тематичні добірки, аналітичні довідки, альбоми з графічним зображенням тощо. Нарешті, це і комунікаційний засіб, який (наприклад, в режимі електронної пошти) дозволяє користувачам зв’язуватися з різними базами даних, отримувати інформаційні матеріали, знайти які донедавна було досить непросто.

Історичні етапи розвитку і формування інформаційного суспільства.

Існує безліч концепцій, в яких намагаються пояснити, чому в історії все відбувалося саме так, а не інакше. Основними з них традиційно вважають “цивілізаційну” (автори – Тойнбі, Данилевський) і “формаційну” (знамениту “п’ятичленку” Маркса). Перша з них закладає в основу розвитку людського суспільства соціокультурні типи, а друга – виробничо-господарські відносини.

Автори концепції “інформаційного (постіндустріального) суспільства” так і не прийшли до єдиної думки про те, що первинне в їхній історичній концепції – духовна чи матеріальна сфера. Це доводять цитати з Тоффлера і Ясперса. Основне розходження між поглядами Тоффлера і Ясперса полягає в тому, що якщо останній вважає початком переходу до нової цивілізації свідомість людей, що змінилася, то перший вважає моментом настання нової “хвилі” буття людини, що змінилося, і середовище її проживання.

Однак при всій різноманітності поглядів на хід історичного розвитку можна простежити ряд загальних характерних позицій у всіх авторів:

1. Історію поділяють на три основні глобальні етапи, що умовно можна назвати сільськогосподарським, індустріальним і постіндустріальним;

2. Розмежування між етапами здійснюють за ознакою виробничих відносин взаємодії людини з природою, що лежать в основі розглянутої формації (відповідно – через знаряддя, через машину чи техніку та інформаційні технології);

3. Перехід до наступного етапу здійснюють шляхом науково-технічної революції, у ході якої змінюється середовище проживання, що, в свою чергу, спричиняє трансформації у свідомості людей;

4. Завершальним історичним етапом, що, на думку одних філософів, уже наступив, а, на думку інших, настане у найближчому майбутньому, є “суспільство знань”.

Таким чином, можна помітити, що за своєю суттю концепція розвитку історії у авторів “інформаційного суспільства” набагато ближче до “формаційної” теорії, ніж може здатися на перший погляд. Основна подібність полягає в наданні переваг матеріальній сфері буття над духовною (за винятком Ясперса як філософа техніки), а основне розходження – у періодизації (якщо Маркс поділяв за принципом класів, що сформувалися, то цитовані автори розглядають, як уже говорилося, основу виробничих відносин).

Що ж стосується проблем “інформаційного суспільства”, то тут кілька глобальних проблем є причиною більш дрібних. Перша з них – принципова невизначуваність поняття інформації як з матеріальної, так і з філософської точок зору. Інша – взаємозв’язки техніки і природи – перша є продовженням другої чи її антиподом. Нарешті, третя – використання техніки та інформаційних ресурсів людьми – чи належно люди пристосовані до бурхливо зростаючого шквалу інформаційних повідомлень і стрімко мінливої техніки, чи загальмовують розвиток і шукають інші шляхи. В принципі, питання про бюрократично-інформаційну систему і тотальний контроль є похідними від цих трьох. Ці питання ще чекають своїх дослідників.

Навчальний елемент 2.2. Інформатизація суспільства в Україні

Цілі

Результатом вивчення цього навчального елемента мають бути знання про:

• проблеми інформатизації суспільства в Україні;

• проблеми комп’ютеризації та інформатизації державних установ;

• стан інформатизації та комп’ютеризації окремих регіонів України.

Порядок опрацювання навчального елемента:

I. Опрацювати теоретичний матеріал.

II. Дати відповіді на питання для самоконтролю:

1. Які існують проблеми інформатизації суспільства в Україні?

2. Чому інформатизація суспільства в Україні відбувається дуже повільно?

3. Які регіони України інформатизовані та комп’ютеризовані на відповідному рівні?

4. Які регіони України недостатньо комп’ютеризовані?

III. Виконати практичне завдання.

Завдання для практичного виконання наведені в кінці теми.

Теоретичний матеріал

Інформатизацію суспільства характеризують високим рівнем використання інформаційних ресурсів, що кардинально впливає на економічний розвиток і соціокультурні зміни в суспільстві у технічній сфері. Це виражають у широкому впровадженні інформаційних технологій у виробництво, економіку, наукові дослідження, ділове життя у систему освіти, побут. В економічній сфері інформаційні ресурси перетворилися в товар, у соціальній вони стають головним чинником зміни якості життя.

Ситуація яка склалася з інформатизацією державних органів у нашій країні, не позбавлена парадоксальності. З одного боку, комп’ютерів у різних офісах досить багато: сьогодні майже немає робочого місця, не обладнаного ними. З другого, їх використання державними чиновниками нечасто виходить за межі виготовлення документів у Word, зрідка використовують Інтернет і електронну пошту. Відтак за ефективністю державного управління наша країна катастрофічно відстає від розвинених країн, де надзвичайно активно використовують технології електронного управління. Сказати, що причина такого відставання – відсутність стратегії розвитку інформаційних технологій у сфері державного управління, було б не зовсім правильно – стратегія у вигляді Національної програми інформатизації існує вже майже п’ять років. Назвати головною проблемою відсутність у державному бюджеті коштів на розвиток інформаційних технологій також складно – наприклад, у 2000 році загальний обсяг фінансування проектів різних відомств становив понад 250 мільйонів гривень. Проте це фінансування розкидане між бюджетами численних державних установ і спрямоване на неузгоджені між собою проекти – закупівлю техніки, створення локальних баз даних, веб-сайтів тощо. При цьому відомчі проекти, як правило, перебувають поза межами Національної програми інформатизації, отож не потрапляють під дію закону України “Про Національну програму інформатизації” і не узгоджуються з уповноваженим на її координацію органом – Державним комітетом зв’язку й інформатизації. Результат такої ситуації – низька ефективність використання інформаційних технологій у державному управлінні на тлі широкого їх впровадження.

Фінансування Національної програми інформатизації завжди здійснювалось за залишковим принципом. Так на 2002 рік на неї було виділено 8 мільйонів гривень, на 2003 лише 5,6 мільйонів гривень. Водночас усі органи державної влади разом узяті на власні проекти в галузі інформатизації витрачають сотні мільйонів гривень на рік. Однак при цьому ні про яку єдність стандартів на техніку та програмне забезпечення не йдеться. Отож неможливе і створення в державі єдиного електронного простору, тієї ж таки “Електронної України“. А потреба в цьому стає дедалі нагальнішою – вже сьогодні за ефективністю наші державні органи катастрофічно відстають від їм подібних в розвинених країнах. Наприклад, експериментально встановлено: час, потрібний для того, щоб усі місцеві органи влади почали виконувати термінове розпорядження Президента, дорівнює семи дням. Це при тому, що комп’ютерів в органах державного управління достатньо. Проте наяву – катастрофічна неефективність, безсистемність використання коштів, фактично виділених на інформатизацію: лише мала частина їх іде на системні проекти, а переважна – на масове закуповування техніки, яку нерідко у державних установах не використовують і на десяту частину її потужностей.

Консультант Державного комітету зв’язку говорить не лише про “синдром друкарської машинки“, під яким мають на увазі звичку використовувати складну й багатофункціональну техніку лише для виготовлення документів (навіть таким, на своєму рівні ефективним інструментом для роботи з числовими даними, як Excel, у міністерських кабінетах послуговуються досить рідко). Дуже гостра, наприклад, проблема комп’ютерної техніки в державних установах, оскільки всі вони закуповують техніку незалежно, керуючись виключно власними міркуваннями. Навіть попри превалювання серед “державних комп’ютерів” певної конфігурації, є величезне розмаїття виробників материнських плат, відеокарт, жорстких дисків, модулів оперативної пам’яті і навіть процесорів. Кожному фахівцеві в галузі електронної техніки зрозуміло: на такий парк неможливо без нюансів встановити єдине в межах державних органів програмне забезпечення. Взагалі програмне забезпечення для завдань державного управління – тема окремої розмови. Суперечку про те, чи треба для державних органів закуповувати ліцензійне програмне забезпечення Місrоsоft, чи варто створювати власне програмне забезпечення на основі систем з відкритим кодом, ще не завершено. Обидва підходи мають свої плюси і мінуси.

При цьому вказані проблеми розв’язуються не завжди узгоджено і коректно. Так, 1996 року створено Національне агентство з питань інформатизації. 1998-го ухвалено Закон України “Про концепцію національної програми інформатизації”, а також Постанову Кабінету Міністрів про формування галузевих програм інформатизації. Після прийняття цієї Постанови в структуру обласної адміністрації було введено відділи інформаційного й комп’ютерного забезпечення. Сьогодні, як правило, в них працюють дві-три особи, які роблять все: від обслуговування кінцевих користувачів до ремонту техніки, її встановлення, підтримання в робочому стані локальної мережі та засобів доступу до мережі Інтернет. У районних адміністраціях немає і таких відділів. При цьому інформатизацію обласної адміністрації фінансують за рахунок регіональних програм інформатизації, а підрозділів міністерств і відомств – у межах галузевих програм. Це також призводить до збільшення розмаїття техніки, що використовується.

Для створення єдиного інформаційного простору державного управління має бути досягнута уніфікація подання інформаційних матеріалів в органах державної влади. При цьому повинен використовуватись єдиний інтерфейс, для якого, в свою чергу, мають бути розроблені типові програмні продукти та їх налаштування для всіх органів державного управління. Це буде набагато дешевше, ніж якщо кожен орган розроблятиме свої програмні рішення. Для можливості встановлення таких уніфікованих програмних продуктів необхідна уніфікація вимог до апаратної частини. Сьогодні в Україні 27 регіонів, 490 районів, 450 міст обласного підпорядкування, 11 тисяч місцевих рад. Якщо кожен район витратить за рік на розробку власної інформаційної системи бодай тисячу гривень, у сумі це дорівнюватиме 4,9 мільйонів гривень. За ці гроші можна було б розробити і встановити в усіх цих районах більш функціональну систему. Замість того, щоб закуповувати техніку й розробляти програмне забезпечення на власний розсуд і за власні кошти, краще здійснювати централізоване його розроблення, тоді вдасться істотно зекономити кошти. Але програмне забезпечення має бути масштабне і гнучко переналаштовуване для забезпечення функцій кожного окремо взятого державного органу. Відділи інформатизації обласних адміністрацій слід реорганізувати в управління, зобов’язані забезпечувати функціонування інформаційно-аналітичних центрів обласної адміністрацій. У штаті цих центрів повинні бути не лише програмісти та інженери, а й аналітики. Інформаційно-аналітичні центри мають бути оснащені відповідними базами даних, експертними системами та іншим програмним забезпеченням.

Крім того, в обласних адміністраціях слід створити ситуаційні центри також обладнані системами моніторингу. Діяльність інформаційно-аналітичного центру поділяють на дві складові: власне інформаційна, формалізовано-інформаційна та аналітична. Інформаційна в свою чергу передбачає збирання формалізованих інформаційних матеріалів, а також їх попереднє опрацювання. Аналітична складова – підготовка звітів, необхідних для ухвалення рішень. Агентство з питань інформатизації займалося докладним розробленням проекту такої системи інформаційно-аналітичного забезпечення органу державної влади. Централізоване розроблення такого проекту оцінюють у 8-10 мільйонів гривень, тоді як кожен орган державного управління витрачатиме 1,5 мільйона гривень у найпростішому варіанті.

Для вирішення всіх цих питань потрібно докорінно перебудувати фактичний порядок формування програми інформатизації. Раніше всі міністерства й відомства подавали заявки в агентство, при цьому були потреби на інформатизацію в 200-300 мільйонів гривень, а реально виділяли 5-8. Агентство опинилось в незручному становищі, бо не виконувало своїх функцій. 2002 року в бюджеті Національної програми інформатизації було закладено 8 мільйонів гривень, тоді як у бюджеті органів державної влади – по 10, 12, 15 і навіть 54 мільйони за статтями “інформатизація, створення інформаційно-аналітичних систем” тощо.

Через такий порядок виділення коштів на інформатизацію суспільства в Україні є значна внутрішня цифрова нерівність як між регіонами, так і між галузями. Так, Київ, Дніпропетровськ, Харків, Донецьк, Львів, Одеса комп’ютеризовані непогано, мають високий рівень під’єднання до Інтернет. Водночас Закарпаття, Прикарпаття, Кіровоград, Полтава комп’ютеризовані порівняно слабо, і в цих регіонах не виділяють на це кошти. Проблему можна розв’язати лише централізованим виділенням коштів, дотуванням. Аналогічно і за галузями: фінансисти, податківці, транспортники комп’ютеризовані непогано, тоді як медичні, освітні, культурні заклади – комп’ютеризовані на досить низькому рівні.

Сьогодні ситуація, коли відомчі інтереси в галузі інформатизації домінують над загальнодержавними, вже неприпустима. Керівники галузей дедалі частіше говорять про консолідацію в межах Державної програми інформатизації, коштів, які виділяють всі органи державного управління й інші державні структури на закупівлю комп’ютерної техніки та програмне забезпечення. Крім розв’язання проблем стандартизації й сумісності техніки, це дозволило б виділити кошти на реалізацію необхідних у масштабах держави проектів, таких як єдина система електронного документообігу, створення спеціальних центрів. За деякими даними, у Державному комітеті зв’язку зараз готують пакет документів, серед яких постанови уряду й зміни до Закону Украйни “Про Національну програму інформатизації“. Вони мають передбачати конкретні механізми формування бюджету програми – зокрема заборону Міністерства фінансів розглядати бюджетні запити державних органів без узгодження з Держкомзв’язку й заборону органам державної влади використовувати кошти державного бюджету для оплати робіт у межах власних проектів без аналогічного узгодження. При цьому коштами на такі проекти продовжують розпоряджатися самі державні органи, а не Держкомзв’язку. Останній проводить лише експертну оцінку проектів на відповідність загальній стратегії інформатизації країни. Керівник підприємства повинен отримати право, наприклад, об’єднувати проекти, які дублюють один одного, контролювати умови тендерів на закупівлю техніки з метою забезпечення однаковості техніки тощо. Якщо ж згаданий пакет змін буде ухвалено, в державі з’явиться новий механізм реалізації стратегії інформатизації, тобто у програми інформатизації з’явиться конкретний господар.

Зрозуміло, що побудова інформаційного суспільства, до якого сьогодні прагне Україна, не зводиться до простого збільшення кількості веб-сайтів і користувачів Інтернету. Щоб сучасні інформаційні мережі справді могли ефективно використовуватися для підвищення рівня життя населення, необхідно вирішити цілий ряд пов’язаних між собою проблем. Без відповідного правового врегулювання, використання електронних даних в економіці та управлінні не можна суттєво підвищити їхню ефективність. Адже взаємодія між різноманітними суб’єктами, як і раніше, відбуватиметься шляхом повільного паперового листування. Наповнення електронного інформаційного простору не буде якісним без правового врегулювання використання електронних інформаційних ресурсів: захисту авторських прав, відповідальності за вірогідність інформаційних матеріалів. Ні громадяни, ні підприємства, ні держава не ризикнуть активно працювати у мережі Інтернет без гарантій захисту їхніх інформаційних ресурсів, розміщених в електронному просторі. І це лише мала частина питань, вирішення яких передбачено Концепцією розвитку державної інформаційної політики України, яку розробляють.

Є проблема неузгодженості, незв’язності інформаційних систем, які вибудовують нині різноманітні державні структури. Йдеться про слабку готовність керівників різних рівнів до використання інформаційних систем – про невміння створювати запити на аналітичні інформаційні ресурси. Причому невміння як у плані незнання мови запитів конкретної інформаційної системи, так і в плані усвідомлення, яке аналітичне зростання необхідне для прийняття конкретних рішень у конкретній ситуації. Йдеться про ускладнений доступ до інформаційних ресурсів, коли державні органи змушені знаходити кошти на оплату доступу до мережі Інтернет за цілком не передбаченими для цього статтями витрат.

Навчальний елемент 2.3. Філософський підхід до інформатизації суспільства

Цілі

Результатом вивчення цього навчального елемента мають бути знання про:

• особливості філософського підходу до тлумачення інформаційного суспільства;

• переваги інформаційного суспільства;

• основні ознаки інформаційного суспільства;

• основні способи зберігання інформаційних ресурсів в інформаційному суспільстві.

Порядок опрацювання навчального елемента:

I. Опрацювати теоретичний матеріал.

II. Дати відповіді на питання для самоконтролю:

1. Чим відрізняється філософський підхід трактування інформаційного суспільства від інших?

2. Які існують переваги інформаційного суспільства?

3. Які основні ознаки інформаційного суспільства?

4. Назвіть основні способи зберігання інформаційних ресурсів в інформаційному суспільстві.

III. Виконати практичне завдання.

Завдання для практичного виконання наведені в кінці теми.

Теоретичний матеріал

З точки зору філософів інформаційне суспільство – соціологічна і футурологічна концепція, згідно з якою головним фактором суспільного розвитку вважається виробництво і використання науково-технічних і інформаційних ресурсів. Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства, основу якого поклали З. Бжезинський, Д. Белл, О. Тоффлер. Розглядаючи суспільний розвиток як “зміну стадій”, прихильники теорії інформаційного суспільства пов’язують його становлення з домінуванням “четвертого”, інформаційного сектора економіки, що слідує за сільським господарством, промисловістю й економікою. При цьому стверджують, що капітал і праця як основа індустріального суспільства поступаються місцем інформаційним ресурсам і знанням в інформаційному суспільстві. Революційні зрушення пов’язані з поширенням інформаційних технологій, призводять до того, що в інформаційному суспільстві класи замінюють соціально недиференційованими “інформаційними співтовариствами”. Традиційним громіздким корпораціям Тоффлер протиставляє “малі” економічні форми – індивідуальну діяльність вдома, “електронний котедж”. Вони включені в загальну структуру інформаційного суспільства з його “інфо-”, “техно-” та іншими сферами людського буття. Висувають проект “глобальної електронної цивілізації” на базі синтезу телебачення, комп’ютерних служб. “Комп’ютерна революція” поступово призводить до заміни традиційних друкованих книг “електронними книгами”, змінює ідеологію, перетворює безробіття в забезпечене дозвілля. Соціальні і політичні зміни розглядають в теорії інформаційного суспільства як прямий результат “мікроелектронної революції”. Перспективу розвитку демократії пов’язують з поширенням інформаційної техніки. Тоффлер і Дж. Мартін відводять головну роль у цьому телекомунікаційній “кабельній мережі”, що забезпечить двосторонній зв’язок громадян з урядом, дозволить враховувати їхню думку при прийнятті політичних рішень. Роботи в галузі “штучного інтелекту” розглядають як можливість інформаційного трактування самої людини. Концепція інформаційного суспільства викликає критику з боку гуманістично орієнтованих філософів і вчених, які відзначають неспроможність технологічного детермінізму, вказують на негативні наслідки комп’ютеризації суспільства.

Тоффлер жодного разу не дав прямого визначення ним же самим введеному поняттю “інформаційного (постіндустріального) суспільства”. Він дає визначення описово, через перерахунок елементів, що є радикально новими для сьогоднішнього життя і докорінно змінять життя нинішнього чи найближчого покоління.

У наступаючому столітті вирішальне значення для економічного і соціального життя, для способів здобування знань, а також для характеру трудової діяльності людини набуде становлення нового соціального укладу, що ґрунтується на телекомунікаціях. Революція в організації й опрацюванні інформаційних ресурсів у якій центральну роль відіграє комп’ютер, розгортається одночасно із становленням постіндустріального суспільства.

Існує три аспекти постіндустріального суспільства особливо важливі для розуміння телекомунікаційної революції:

1. Перехід від індустріального до сервісного суспільства;

2. Вирішальне значення кодованих теоретичних матеріалів для здійснення технологічних інновацій;

3. Перетворення нової “інтелектуальної технології” у ключовий інструмент системного аналізу і теорії прийняття рішень.

Один з основоположників концепції “інформаційного суспільства” Д. Белл одним з перших виділив його характерні ознаки. Його визначення даного поняття цікаве історичністю підходу, тобто сутність нового суспільства він визначає через зміни, що відбуваються в суспільстві, тим самим виділяються і підкреслюються саме ті ознаки, що будуть відрізняти “післяреволюційне” суспільство від нинішнього.

Інструменти і машини, будуть опредметненою працею, у той же час будуть опредметнені інформаційні ресурси. Ця ідея стосується капіталу, землі і будь-якого іншого фактору економіки, у якому опредметнюється праця. Більше того, інформаційні ресурси, подібно до капіталу, можна накопичувати і зберігати для майбутнього використання. У постіндустріальному суспільстві національні інформаційні ресурси – це основна економічна цінність, його найбільш потенційне джерело багатства.

Існує три основних способи, якими країна може збільшити своє національне багатство:

1. Постійне накопичення капіталу,

2. Військові загарбання і територіальні збільшення,

3. Використання нових технологій, що переводить “нересурси” у ресурси. В силу високого рівня розвитку технологій в постіндустріальній економіці переведення нересурсів в ресурси стало основним принципом створення нового багатства.

Важливо розуміти, що інформаційні ресурси мають деякі специфічні властивості. Якщо в когось є 1000 гектарів землі і він з них віддасть комусь іншому 500 гектарів, то у нього залишиться лише половина первісної площі. Але якщо в когось є деякі відомості і їх передати іншій людині, то в обох будуть всі відомості, які раніше були лише в одного. Якщо хтось дозволить іншій людині використовувати свої інформаційні ресурси, резонно думати, що і той поділиться чимось корисним. Таким чином, у той час як угоди з приводу матеріальних речей ведуть до конкуренції, інформаційний обмін приводить до співпраці. Інформаційні ресурси – це ресурси, які можна надавати іншим, нічого не втрачаючи. Інша специфічна риса використання інформаційних ресурсів полягає в тому, що на відміну від користування матеріалів чи енергії, що приводить до збільшення ентропії у Всесвіті, використання інформаційних ресурсів призводить до протилежного ефекту – воно збільшує знання людини, підвищує організованість у навколишньому середовищі і зменшує ентропію.

Дане положення з праці Т. Стоуньєра має особливо важливе значення для визначення поняття “інформаційного суспільства”. Автор дає розгорнуту характеристику поняттю інформаційних ресурсів, демонструючи принципову відмінність останніх від інших видів економічних і соціальних цінностей. Тим самим він обґрунтовує ідею про винятковість наступаючої нової стадії і неминучості кардинального перелому в історії суспільства з її настанням.

На думку А. Турена, найбільш важливим моментом у формулюванні поняття “інформаційного суспільства” є акцент на нові економічні відносини. А. Турен підкреслює особливу важливість перетворень інвестиційної й управлінської політики в ході телекомунікаційно-інформаційної революції.

Який можливий сценарій розвитку інформаційного суспільства в майбутньому? У наявності деяка загальна модель змін – трьохстадійний прогресуючий рух: становлення основних економічних галузей з виробництва і розподілу інформаційних ресурсів; розвиток номенклатури інформаційних послуг для інших галузей промисловості і для уряду; створення широкої мережі інформаційних засобів на користувацькому рівні.

У. Дайзард констатує факт переходу до інформаційного суспільства в США. Він цілком погоджується з запропонованою Тоффлером і Беллом трьохстадійною концепцією і зосереджує свою увагу на трансформаціях саме останньої, “інформаційної” стадії розвитку суспільства.

Думка про технологічну революцію, що заснована на інформаційних ресурсах, не нова. Соціолог Деніель Белл, як і інші, в середині 60-х років минулого століття чітко побачив, що США стають постіндустріальним суспільством, що ґрунтується на виробництві послуг, насамперед пов’язаних з інформаційними ресурсами. Третя промислова революція значною мірою ґрунтується на успіхах у телекомунікаціях і інформаційних процесах. Зайнятість у сфері промисловості і будівництва залишається багато років більш-менш незмінною в абсолютному вимірі, тоді як у цілому робоча сила значно зросла у 60-70-і роки минулого століття. Довгострокові тенденції показують, що найбільш зростаючими в минулому столітті були галузі, пов’язані з інформаційними ресурсами.

Наведене підкреслює спільність думок усіх філософів, що трактували “інформаційне суспільство” з точки зору суті змін, що відбуваються в наш час у суспільстві, і ролі НТР у ньому. Але на відміну від Тоффлера, акцентують увагу винятково на виробничій сфері, крім розгляду соціального і культурного аспекту відновлення.

В нинішніх системах телекомунікацій передбачено доступ абонентів тільки до порівняно великих і централізованих комп’ютерних банків. На основі сучасних технологій зробити вже зараз, що дасть можливість абонентам створювати свої власні бази даних. Люди зможуть надавати доступ до своїх інформаційних ресурсів центральним банкам даних, іншим абонентам – безкоштовно чи за плату – або накопичувати їх на майбутнє. Так отримуємо свого роду нову першу поправку до Конституції, новий варіант політичної культури демократичного суспільства, де кожна людина – зберігач і видавець своїх власних інформаційних ресурсів, діяльність у цьому відношенні не опосередковується ніякою владою, і людина вільно займається нею, поки сплачує наприкінці місяця рахунки за телефонно-комп’ютерні послуги.

Перед нами відкриваються перспективи вступу в епоху, в якій будь-яка людина, сидячи за комп’ютерним терміналом у лабораторії, офісі, публічній бібліотеці, вдома, зможе переглядати неймовірно колосальні об’єми інформаційних матеріалів, що знаходяться в різних банках даних. Едісон говорив, що геній це – 99% праці і 1% натхнення. Отож, через кілька десятиліть після його смерті ми стали власниками машин, використання яких дозволяє скоротити рутинну роботу набагато більше, ніж у 90 разів.

У. Дайзард в роботі “Настання інформаційного століття” зачіпає важливі питання, що стосуються ще двох сфер людського життя – утворення громадянських прав і свобод особи. Цікаво, що його система реалізації свободи слова цілком реальна і практично працездатна вже зараз у вигляді численних комп’ютерних станцій і мереж.

Уявімо собі місто майбутнього. Висотні будинки розташовані не занадто близько один до одного, так що їхнім жителям відкриваються далекі види. Під вулицями проведені кабельні мережі, що забезпечують усілякі види комунікації.

У жителів цього міста немає необхідності в транспортних поїздках. Банківські операції здійснюються вдома, так само як і придбання товарів. Усіляко заохочують роботу вдома, що виконують через термінали. Злочинність канула в минуле, вуличних пограбувань не відбувається, тому що люди носять при собі мало готівки. Колись люди мали при собі кишеньковий калькулятор, тепер – кишеньковий комп’ютерний термінал. Суспільні мережеві комунікації дешеві і доступні з кожної телефонної будки.

Промисловістю керують головним чином за допомогою машин. Основну частину механічної роботи виконують автоматичні виробничі лінії і роботи, а адміністративної – системи опрацювання даних. Щоб уникнути безробіття, збільшено кількість вихідних, профспілки ж вимагають подальшого скорочення робочого часу. Паперову роботу розцінюють як злочинне марнотратство часу. Ділові люди носять з собою мініатюрні комп’ютери, через які вони з будь-якого місця зв’язуються зі своїм офісом.

Уявімо собі невеликий сполучений із системою телебачення пристрій з клавіатурою в кожній оселі. За його допомогою телекомунікаційні мережі передають нескладні повідомлення до центрального комп’ютера. Після трансляції політичної промови під час останніх новин глядачів просять повідомити про свою позицію з того чи іншого питання. Президент сам може запитати думку глядачів з того чи іншого пункту своєї промови... Респондентське телебачення може стати ефективним каналом комунікації, частина демократичного процесу – у більшому ступені, ніж нинішнє опитування суспільної думки.

Навчальний елемент 2.4. Структура інформаційного простору в Україні

Цілі

Результатом вивчення цього навчального елемента мають бути знання про:

• сучасний стан інформаційного простору в Україні;

• особливості інформаційного забезпечення в Україні;

• перспективи розвитку інформаційного простору України.

Порядок опрацювання навчального елемента:

I. Опрацювати теоретичний матеріал.

II. Дати відповіді на питання для самоконтролю:

1. Які особливості сучасного стану інформаційного простору в Україні?

2. Які перспективи розвитку інформаційного простору в Україні?

3. Які основні проблеми в інформаційному забезпеченні громадян в Україні?

III. Виконати практичне завдання.

Завдання для практичного виконання наведені в кінці теми.

Теоретичний матеріал

Сьогодні рівень розвитку суспільства визначають зокрема рівнем розвитку його інформаційного простору. Пріоритетним напрямком інформатизації є створення інформаційних просторів як високоорганізованих інфраструктур, що забезпечують якісно нові технології і високий рівень інформаційного обслуговування користувачів.

Щоб створити високоефективну інформаційну інфраструктуру, необхідно забезпечити інформаційне наповнення комунікативних мереж, сформувати національні банки даних, електронно-довідкові і навчальні системи. Програма забезпечення широкого доступу користувачів до інформаційних ресурсів пов’язана не тільки з одностороннім виходом у світову мережу, а й з інтеграцією до неї власних ресурсів, що неможливо без створення потужних інформаційно-довідкових систем, інформаційних серверів, баз даних і баз знань. Пріоритетним має стати розвиток сучасних інформаційних технологій, насамперед у галузі освіти і науки, де не лише використовуватимуть нові технології, а й продукуватимуть нові знання. Державні речники, оцінюючи стан національного інформаційного простору як незадовільний, підкреслюють, що головною метою державної інформаційної політики є інформаційне забезпечення соціально-економічного розвитку держави, переходу на новий етап розвитку – побудови демократичного інформаційного суспільства і входження країни у світове інформаційне співтовариство. Основним засобом цієї мети є мобілізація головного стратегічного ресурсу нації – творчого потенціалу, ефективна організація та використання наявного інтелектуального потенціалу.

Рівень інформаційного забезпечення науки і освіти в Україні на кілька порядків нижчий, ніж у розвинених країнах. Відомо, що і рівень комплектування навіть провідних бібліотек як вітчизняними, так і зарубіжними науково-технічними періодичними виданнями, знизився. Потрібні нові спільні дії, щоб використовувати шанси зростаючої інформаційної глобалізації. Лише в такому випадку, як стверджує Джек Вілх, “здатність організації навчатись і швидко перетворювати це навчання в дію є максимальною перевагою в конкурентній боротьбі”.

Задача виділення пріоритетних, нових полів досліджень важлива для великих регіонів, наукових фондів, венчурних фірм, окремих колективів і вчених, які намагаються визначити місце власних науково-дослідних розробок в загальному процесі вивчення об’єкта. Практично кожний активно працюючий науковий колектив хоче бачити свої результати на фоні інших досліджень. Тому серед складних задач стосовно проблеми створення експертної системи для оцінки наукових досліджень є тематична диференціація науково-дослідних робіт.

Останніми роками зростає кількість розрахункових і теоретичних робіт, оскільки експериментальна база старіє. Все гострішою стає потреба створення центрів колективного користування обладнанням, поєднуючи для цього кошти грантів. Необхідна підтримка наукових бібліотек, створення національної електронної бібліотеки, мережі наукових телекомунікацій, інформаційних систем і баз даних для ефективного проведення наукових досліджень.

Вирішення технічних питань, з якими зіткнулися у процесі створення своєрідної бібліотеки, що базується на конкурсних проектах і грантах, дозволить вирішити ряд проблем: по-перше, юридично зафіксує результати грантового фінансування робіт, а по-друге, створення електронного каталогу бібліотеки фундаментальних і пошукових наукових досліджень, проведених у 1992 – 2006 роках, сприятиме реалізації інформаційних та рекламних завдань.

Інтеграційні процеси в розкритті наукового потенціалу людства актуалізують потребу своєрідної інвентаризації знань і досвіду минулих років з метою їхнього раціонального використання в умовах сучасності. Один з найважливіших резервів подальшого розвитку науки, який необхідно використати і в Україні, це наукові ідеї, концепції, теорії, що були отримані в минулому, переоцінка їхньої значущості. Оцінка та застосування знань минулого дозволяє прогнозувати та розвивати науково-технічний потенціал суспільства.

Основна увага у запропонованих методичних підходах приділена пошуку релевантних¹ інформаційних ресурсів, аналіз яких дав би змогу поповнити знання у науково-технічній та інноваційній сферах, знайти інформаційно-орієнтовані вирішення існуючих проблем. Необхідно також системно дослідити стан і перспективи регіональної науково-технічної політики в Україні у перехідний період. Звідси і необхідність вивчати регіональні нововведення-процеси, нововведення-продукти, організаційні нововведення, які можуть бути спрямовані на стійкий розвиток територій, базуючись на інформаційних системах, комунікаційних технологіях.

Як один із шляхів вирішення вказаних проблем пропонують використовувати досвід роботи Державного фонду фундаментальних досліджень і передусім зібраних інформаційних матеріалів.

Окрім грантів Фонду для фундаментальних досліджень при підтримці з державного бюджету реалізують і державні науково-технічні програми з семи пріоритетних напрямків, результати виконання яких також закріплені у публікаціях, доповідях на вітчизняних та зарубіжних конференціях і можуть стати складовими частинами банку наукових ідей.

Підсумки наукових проектів і розробок вітчизняних вчених – це вагомий внесок у світову науку і він повинен бути затребуваним науковою та інноваційною сферою не лише в Україні, а й світовим співтовариством. Досвід минулого та можливість актуалізувати його – два найважливіші компоненти, завдяки яким реалізують наступність у науці. Критерії цього процесу: індекс цитування, який вважають мірилом вагомості роботи вченого, і кількість пріоритетів національної науки, що свідчить про її значимість.

Тому ще одним важливим завданням Державного фонду фундаментальних досліджень (поряд з проведенням конкурсів і пошуків джерел фінансування фундаментальних робіт) є інформаційна підтримка фундаментальних досліджень для збереження і підвищення потенціалу української науки, створення банку даних результатів запропонованих конкурсних проектів та їх виконання, поширення результатів наукових розробок за грантами Фонду. Незважаючи на своє фундаментальне спрямування, розробки Фонду знаходять практичне використання; їх передають до зацікавлених відомств для впровадження, а також, використовують при підготовці державних програм економічного і соціального розвитку України. Створюваний Фондом “Банк ідей” науковців України, а також конкурсні запити проектів, які не стали переможцями, проте занесені до банку даних, допоможе вирішувати наступні проблеми:

• проведення комплексного аналізу стану і тенденцій розвитку фундаментальної науки;

• визначення пріоритетів у фундаментальній науці України;

• ширшу реалізацію міжнародної співпраці з подібними фондами зарубіжжя;

• міжнародну співпрацю вчених України у галузі фундаментальних досліджень;

• поліпшення міжвідомчої взаємодії у застосуванні технологій, які отримані, починаючи з 1992 року, за поданням понад 10 тисяч фундаментальних і пошукових досліджень;

• підтримку через проекти Фонду науково-технічної творчості молоді.

Передусім передбачають базувати бібліотеку на власних інформаційних ресурсах: конкурсних запитах, монографіях, патентах і публікаціях, що є підсумками робіт, виконаних у межах насамперед фундаментальних наукових проектів Фонду, а також державних науково-технічних програм. Можливе поповнення бібліотеки науковими виданнями від інших фондів та бібліотек. Водночас створювані бібліотечні бази даних (окрім паперових носіїв) передбачають підготовку та супровід електронного каталогу цієї бібліотеки, яким буде зафіксована інтелектуальна власність – інформаційний капітал наукової діяльності українських вчених. Таким чином, запровадження бібліотеки дозволить юридично зафіксувати результати грантового фінансування робіт, а бібліотека може стати власником унікальної електронної бази даних фундаментальних наукових досліджень.

Це дозволить не тільки провести інвентаризацію вітчизняних інформаційних ресурсів, а й закріпити право власності окремих громадян на них, законодавчо забезпечити право користувачів на інформаційні ресурси, які складають науковий інформаційний капітал суспільства. У подальшому необхідно ввести контроль ліцензійної діяльності за міжнародним інформаційним обміном.

Робота зі створення “Банку ідей” покликана забезпечити організацію реєстру інформаційних наукових інформаційних ресурсів та систем, їх ефективне використання, захист прав власника на інформаційні ресурси, активну участь України у міжнародному інформаційному обміні, вирішення ряду інших важливих питань з інформаційної сфери. Для цього створюють автоматизовану довідково-пошукову систему інформаційних ресурсів конкурсів Державного фонду фундаментальних досліджень, систему розподілу бібліографічних та текстових інформаційних ресурсів в глобальних електронних мережах, а також передбачено розміщення на Web-сервері у вигляді бази даних анотованого каталогу всіх виданих за грантами Фонду наукових журнальних публікацій, книг тощо.

Отже, поставивши за мету створення банку даних конкурентоспроможних наукових ресурсів України, необхідно продовжити аналіз і систематизацію наукових та технологічних ідей, розробок, що були виконані та виконуються вітчизняними науковцями; забезпечити вільний доступ до інформаційного банку широкого кола зацікавлених користувачів; постійно поповнювати бази даних новими відкритими інформаційними ресурсами, щоб створити в Україні ринок науково-технічної продукції, інтегрувати наявний потенціал у світовий науковий та інноваційний простір, сприяти розвитку освітніх програм і міжнародної співпраці.

Навчальний елемент 2.5. Інформатизація світового співтовариства

Цілі

Результатом вивчення цього навчального елемента мають бути знання про:

• значення інформаційних ресурсів в сучасному світі;

• значення інформаційних технологій для розвитку суспільства;

• особливості використання інформаційних ресурсів та технологій в деяких галузях людської діяльності.

Порядок опрацювання навчального елемента:

I. Опрацювати теоретичний матеріал.

II. Дати відповіді на питання для самоконтролю:

1. Як використовують інформаційні ресурси в сучасному світі?

2. Навіщо потрібно використовувати інформаційні ресурси?

3. Яке значення інформаційних ресурсів для становлення держави?

4. Який вплив здійснюють інформаційні технології на становлення інформаційного суспільства?

III. Виконати практичне завдання.

Завдання для практичного виконання наведені в кінці теми.

Теоретичний матеріал

Інформаційні ресурси справедливо називають стратегічною сировиною на межі тисячоліть. Інформаційні технології стрімко увірвалися в усі сфери людського життя, починаючи від інформаційних процесів і технологій в різних галузях народного господарства, всіх галузей науки, вищої школи, і закінчуючи масовими комунікаціями та інформаційним забезпеченням розвитку сучасної світової співдружності.

У цьому плані, безперечно, значний інтерес мають інформаційні технології у галузі документознавства. У сучасних умовах проблеми інформаційного чи комунікаційного простору суттєво впливають на об’єднані зусилля у галузі економічного, соціального і гуманітарного розвитку, що є характерним для будівництва “загальноєвропейського дому”. Ці проблеми виходять на рівень глобальної інформатизації.

Рекомендована література (див. “Список використаної і рекомендованої літератури”):

Основна: 1.

Додаткова: 10, 18, 19, 20, 21.

Практичне завдання (виконати письмово):

1. Охарактеризувати основні концепції інформаційного суспільства.

2. Охарактеризувати основні етапи розвитку і формування інформаційного суспільства.

3. Як відбувається інформатизація суспільства в Україні?

4. Охарактеризувати основні етапи становлення НІД.

5. Охарактеризувати основні філософські концепції інформаційного суспільства.

6. Охарактеризувати основні ознаки постіндустріального суспільства.

7. Охарактеризувати структуру інформаційного простору України.

Теми рефератів

1. Організації, що працюють в інформаційній сфері в Україні.

2. Концепції інформаційного суспільства.

3. Філософський підхід до інформатизації суспільства.

4. Інформаційне суспільство в Україні: проблеми та перспективи розвитку.

5. Основні етапи розвитку інформаційного суспільства.

6. Інформатизація та комп’ютеризація документознавства в Україні.