8. Літературна дискусія 1925-27рр.

Літературна дискусія 1925—1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві. Загальноприйнятий вести відлік літературної дискусії від статті Г. Яковенка «Про критиків і критику в літературі» та відповіді на неї М. Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії». І це справді так. Проте навряд чи буде помилкою визнати, що літературна дискусія не розгорілася б так швидко й яскраво без потужного імпульсу, яким став диспут «Шляхи розвитку української літератури», що відбувся 24 травня 1925 р. у приміщенні бібліотеки ВУАН, а також ціла низка інших, організованих М. Зеровим, літературно-наукових заходів. Так, величезного розголосу набув вечір оригінальної й перекладної поезії «п'ятьох із Парнасу» - М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, О. Бургардта і М. Зерова, що відбувся 17 березня 1925 р. У ньому взяли участь представники всіх літературних організацій Києва«Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, а інші письменники, що перебували поза літературними угрупованнями. Вступну доповідь прочитав Ю. Меженко. «Ми повинні,- наголошував М. Зеров, - повсякчас заявляти про потребу уважного відношення до всякої культурної цінності. Ми повинні заявити, що ми хочемо такої літературної обстановки, в якій будуть цінитися не маніфест, а робота письменника; і не убога суперечка на теоретичні теми - повторення все тої ж пластинки з кричущого грамофону,- а жива й серйозна студія літературна; не письменницький кар'єризм «человека из организации», а художня вибагливість автора перш за все до самого себе».

У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел». Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 р. та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928 р.

Дискусія мала також політичний аспект, літературна критика використовувалась для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

9. Процес українізації та його відображення в укр.Л-рі 1920-30 рр.

Українізація — тимчасова політика ВКП(б), що здійснювалась з 1920-х до поч. 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні за допомогою політичного просування і впровадження елементів укр.мови та укр.культури в різних сферах життя. Серед укр. провідників партії більшовиків знаходяться люди (М.Скрипник, О.Шумський,М. Хвильовий, Е.Блакитний), які приймають курс на українізацію, який частково доходить до того,що зображено у п'єсі М.Куліша „Мина Мазайло“. Варто тільки згадати про дядька Тараса, який казав, що українізація - це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українців.

Проте українізація дійсно стала поштовхом для інтенсивного розвитку укр.літери. Було видано 2 дикрети:.,«Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» від 27 липня 1923 р., за яким укр.мова запроваджувалася в усіх типах шкіл з визначеними термінами їх українізації; «Про заходи рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови», ухвалений ВУЦВК і Раднаркомом УССР 1 серпня 1923,що зобов'язував запроваджувати укр.мову на всіх щаблях державного управління. Ці заходи відповідно призводили до збільшення тиражів періодичних видань. Для того, щоб їх заповнити цікавою худ. продукцією, партія більшовиків стимулювала прихід у літературу нових літер.сил. Цей процес творення нової укр.л-ри добре відображено у романі «Місто» В. Підмогильного. Під час українізації також збільшується й книгодрукування укр.мовою, що також заохочує письменників писати рідною мовою. Та вже в 1-ій пол. 20-их р. відчувається загострення ідеологічної боротьби на Україні. Відповідно коли в сер. 20-их років нац.-визвол.рух був в Укр.розгромлений, партія більшовиків у Москві вирішує не панькатись з різними укр. питаннями і оголошує реакційний наступ і на процес українізації, і на укр. л-ру.

Москва, боячися зміцнення тенденцій до її усамостійнення, почала гальмувати українізацію уже на самих її початках: лист 1926 Й. Сталіна до Л. Кагановича з попередженням проти ухилу М. Хвильового, який жадав повної українізації пролетаріату; того ж року усунення О. Шумського з України; 1928-29 ліквідація літер. організацій ВАПЛІТЕ і Ланка-МАРС, пізніше журнал «Літературний ярмарок» і «Пролітфронт», переслідування неокласиків; ліквідація УАПЦ, розгром УАН; заслання М. Грушевського до Москви (1931) тощо. Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933 П. Постишева секретарем ЦК КП(б)У. Протягом 1933—1934 у постишевському терорі усі діячі українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть (М. Хвильовий, М. Скрипник й ін.), і відтоді почалася русифікація.