Відповіді

1. Переклад як акт міжмовної комунікації

Перевод – это акт межъязыковой коммуникации. Перевод – перенос смысла из одной культуры в другую. Вид межъязыковой коммуникации, при которой содержание текста на исходном языка передается переводчиком на переводящий язык путем создания на этом языке коммуникативно-равноценного текста. Перевод - вид языкового посредничества, при котором содержание иноязычного текста оригинала передается на другой язык путем создания на этом языке коммуникативно равноценного текста.

Перевод - это средство обеспечить возможность общения (коммуникации) между людьми, говорящими на разных язы­ках. Поэтому для теории перевода особое значение имеют дан­ные коммуникативной лингвистики об особенностях процесса речевой коммуникации, специфике прямых и косвенных рече­вых актов, о соотношении выраженного и подразумеваемого смысла в высказывании и тексте, влиянии контекста и ситуа­ции общения на понимание текста, других факторах, опреде­ляющих коммуникативное поведение человека. Способность обмениваться мыслями с помощью речи является важнейшим свойством человека. Без этой способности невозможно было бы само существование homo sapiens - «чело­века разумного», так как разум человека может развиваться лишь благодаря получению разнообразных знаний об окружаю­щем мире и о самом человеке - знаний, которые ему сообща­ют другие люди посредством речи. Без речи не могла бы быть создана никакая цивилизация, ибо цивилизация создается не отдельным человеком, а социальным коллективом, обще­ством, а общество может существовать лишь при условии, что его члены способны общаться друг с другом с помощью речи, осуществлять речевую коммуникацию.

В любом акте речи имеет место общение между Источ­ником информации (говорящим или пишущим) и ее Рецептором (слушающим или читающим). Речевое общение может осуществляться и между ком­муникантами, говорящими на разных языках. В этом случае будет иметь место межъязыковая (двуязычная) коммуникация. Поскольку Рецептор не в состоянии извлечь информацию из текста, произнесенного или написанного на неизвестном ему языке, межъязыковая коммуникация носит Опосредственный характер. Обязательным условием общения между «разноязыч­ными» коммуникантами является наличие промежуточного звена, осуществляющего языковое посредничество, т.е. преобра­зующего исходное сообщение в такую языковую форму, кото­рая может быть воспринята Рецептором (иначе говоря, переда­ющего это сообщение на языке Рецептора). Языковой посред­ник должен извлекать информацию из текста исходного сооб­щения («оригинала» или «подлинника») и передавать ее на другом языке. Поэтому эту роль может выполнять лишь ли­цо, обладающее необходимой степенью двуязычия, т.е. владею­щее двумя языками.

Различаются два основных вида языкового посредничест­ва: перевод и адаптивное транскодирование.

Перевод - это вид языкового посредничества, который всецело ориентирован на иноязычный оригинал. Перевод рас­сматривается как иноязычная форма существования сообще­ния, содержащегося в оригинале. Межъязыковая коммуника­ция, осуществляемая через посредство перевода, в наибольшей степени воспроизводит процесс непосредственного речевого об­щения, при котором коммуниканты пользуются одним и тем же языком.

Подобно тому как в процессе речевого общения на одном языке тексты для говорящего и для слушающего признаются коммуникативно равноценными и объединяются в единое це­лое, так и текст перевода признается коммуникативно равно­ценным тексту оригинала. Задача перевода - обеспечить такой тип межъязыковой коммуникации, при котором создаваемый текст на языке Рецептора (на «переводящем языке» - ПЯ) мог бы выступать в качестве полноценной коммуникативной заме­ны оригинала и отождествляться Рецепторами перевода с ори­гиналом в функциональном, структурном и содержательном отношении.

Перевод можно определить как вид язы­кового посредничества, при котором на ПЯ создается текст, коммуникативно равноценный оригиналу, причем его коммуникативная равноценность проявляется в его отождествлении Рецепторами перевода с оригиналом в функциональном, содер­жательном и структурном отношении. Для пользующихся пе­реводом он во всем заменяет оригинал, является его полно­правным представителем. Коммуникативный подход к переводу - ведущий принцип современной теории перевода.

В про­цессе перевода межъязыковая коммуникация осуществляется путем объединения в акте общения двух форм сообщения, ко­торые рассматриваются коммуникантами как коммуникативно равноценные.

2. Прийом компенсації втрат в перекладі

Компенсация - это способ перевода, при котором элементы смысла, утраченные при переводе единицы ИЯ в оригинале, передаются в тексте перевода каким-либо другим средством, причем необязательно в том же самом месте текста, что и в оригинале. Таким образом, восполняется ("компенсируется") утраченный смысл, и, в целом, содержание оригинала воспроизводится с большей полнотой. При этом нередко грамматические средства оригинала заменяются лексическими и наоборот. Героиня романа У. Теккерея "Ярмарка тщеславия" следующим образом описывает невежество своего хозяина, сэра Питта Кроули:

"Serve him right," said Sir Pitt; "him and his family has been cheating me on that farm these hundred and fifty years". Sir Pitt might have said, he and his family to be sure; but rich baronets do not need to be careful about grammar as poor governesses must be.

Неправильное употребление формы местоимения третьего лица в оригинале играет важную коммуникативную роль и должно быть как-то отражено в переводе. Но попытка воспроизвести такую неправильность в русском языке явно невозможна. В то же время утраченный элемент смысла может быть успешно компенсирован, если нелитературная речь сэра Питта будет воспроизведена с помощью иных (лексических) средств русского языка:

"Он со своей семейкой облапошивал меня на этой ферме целых полтораста лет!"... Сэр Питт мог бы, конечно, выражаться поделикатнее, но богатым баронетам не приходится особенно стесняться в выражениях, не то что нам, бедным гувернанткам.

Некоторые особенности английского просторечия нельзя передать на русский язык никакими иными средствами, кроме компенсации, например, добавление или опущение гласных или согласных звуков (а-singing, а-going, hit вместо 'it, 'appen и пр.), отсутствие согласования между подлежащим и сказуемым (I was, you was и пр.) или какое-либо иное нарушение грамматических правил. Иногда такая компенсация достигается относительно простым способом. В пьесе Б. Шоу "Пигмалион" Элиза говорит: I'm nothing to you - not so much as them slippers. Хиггинс поправляет ее: those slippers. Разницу между them и those трудно воспроизвести в переводе. Но эту "утрату" легко компенсировать, обыграв неправильную форму родительного падежа туфли. В переводе Элиза скажет: Я для вас ничто, хуже вот этих туфлей, а Хиггинс поправит ее: туфель. В других случаях для решения задачи придется использовать единицы ПЯ, не имеющие соответствий в оригинале:

You could tell he was very ashamed of his parents and all, because they said "he don't" and "she don't" and stuff like that. - Было видно, что он стесняется своих родителей, потому что они говорили "хочут" и "хочете" и все в таком роде.

Во всех случаях в языке перевода подыскивается какое-либо средство, передающее утраченный элемент содержания оригинала.

2. Прийом компенсації втрат в перекладі

Компенсация - это способ перевода, при котором элементы смысла, утраченные при переводе единицы ИЯ в оригинале, передаются в тексте перевода каким-либо другим средством, причем необязательно в том же самом месте текста, что и в оригинале. Таким образом, восполняется ("компенсируется") утраченный смысл, и, в целом, содержание оригинала воспроизводится с большей полнотой. При этом нередко грамматические средства оригинала заменяются лексическими и наоборот. Героиня романа У. Теккерея "Ярмарка тщеславия" следующим образом описывает невежество своего хозяина, сэра Питта Кроули:

"Serve him right," said Sir Pitt; "him and his family has been cheating me on that farm these hundred and fifty years". Sir Pitt might have said, he and his family to be sure; but rich baronets do not need to be careful about grammar as poor governesses must be.

Неправильное употребление формы местоимения третьего лица в оригинале играет важную коммуникативную роль и должно быть как-то отражено в переводе. Но попытка воспроизвести такую неправильность в русском языке явно невозможна. В то же время утраченный элемент смысла может быть успешно компенсирован, если нелитературная речь сэра Питта будет воспроизведена с помощью иных (лексических) средств русского языка:

"Он со своей семейкой облапошивал меня на этой ферме целых полтораста лет!"... Сэр Питт мог бы, конечно, выражаться поделикатнее, но богатым баронетам не приходится особенно стесняться в выражениях, не то что нам, бедным гувернанткам.

Некоторые особенности английского просторечия нельзя передать на русский язык никакими иными средствами, кроме компенсации, например, добавление или опущение гласных или согласных звуков (а-singing, а-going, hit вместо 'it, 'appen и пр.), отсутствие согласования между подлежащим и сказуемым (I was, you was и пр.) или какое-либо иное нарушение грамматических правил. Иногда такая компенсация достигается относительно простым способом. В пьесе Б. Шоу "Пигмалион" Элиза говорит: I'm nothing to you - not so much as them slippers. Хиггинс поправляет ее: those slippers. Разницу между them и those трудно воспроизвести в переводе. Но эту "утрату" легко компенсировать, обыграв неправильную форму родительного падежа туфли. В переводе Элиза скажет: Я для вас ничто, хуже вот этих туфлей, а Хиггинс поправит ее: туфель. В других случаях для решения задачи придется использовать единицы ПЯ, не имеющие соответствий в оригинале:

You could tell he was very ashamed of his parents and all, because they said "he don't" and "she don't" and stuff like that. - Было видно, что он стесняется своих родителей, потому что они говорили "хочут" и "хочете" и все в таком роде.

Во всех случаях в языке перевода подыскивается какое-либо средство, передающее утраченный элемент содержания оригинала.

3. Прагматичні аспекти перекладу, обумовлені взаємодією суб’єкта мовлення та її адресата

Всякий текст коммуникативен, содержит некоторое сообщение, передаваемое от Источника к Рецептору, какие-то сведения (информацию), которые должны быть извлечены из сообщения Рецептором, поняты им. Воспринимая полученную информацию, Рецептор тем самым вступает в определенные личностные отношения к тексту, называемые прагматическими отношениями. Такие отношения могут иметь различный характер. Они могут иметь преимущественно интеллектуальный характер, когда текст служит для Рецептора лишь источником сведений о каких-то фактах и событиях, его лично не касающихся и не представляющих для него большого интереса. В то же время полученная информация может оказать на Рецептора и более глубокое воздействие. Она может затронуть его чувства, вызвать определенную эмоциональную реакцию, побудить к каким-то действиям. Способность текста производить подобный коммуникативный эффект, вызывать у Рецептора прагматические отношения к сообщаемому, иначе говоря, осуществлять прагматическое воздействие на получателя информации, называется прагматическим аспектом или прагматическим потенциалом (прагматикой) текста.Прагматический потенциал текста является результатом выбора Источником содержания сообщения и способа его языкового выражения. В соответствии со своим коммуникативным намерением Источник отбирает для передачи информации языковые единицы, обладающие необходимым значением, как предметно-логическим, так и коннотативным, и организует их в высказывании таким образом, чтобы установить между ними необходимые смысловые связи. В результате созданный текст приобретает определенный прагматический потенциал, возможность произвести некоторый коммуникативный эффект на его Рецептора. Прагматический потенциал текста объективируется в том смысле, что он определяется содержанием и формой сообщения и существует уже как бы независимо от создателя текста. Может случиться, что прагматика текста не полностью совпадает с коммуникативным намерением Источника ("сказал не то, что хотел, или не так, как хотел"). В той степени, в которой прагматика текста зависит от передаваемой информации и способа ее передачи, она представляет собой объективную сущность, доступную для восприятия и анализа.

Прагматическое отношение Рецептора к тексту зависит не только от прагматики текста, но и от того, что собой представляет данный Рецептор, от его личности, фоновых знаний, предыдущего опыта, психического состояния и других особенностей. Анализ прагматики текста дает возможность лишь предположительно предусмотреть потенциальный коммуникативный эффект текста по отношению к типовому, "усредненному" Рецептору.

Осуществление прагматического воздействия на получателя информации составляет важнейшую часть любой коммуникации, в том числе и межъязыковой. Установление необходимого прагматического отношения Рецептора перевода к передаваемому сообщению в значительной степени зависит от выбора переводчиком языковых средств при создании им текста перевода. Влияние на ход и результат переводческого процесса необходимости воспроизвести прагматический потенциал оригинала и стремления обеспечить желаемое воздействие на Рецептора перевода называется прагматическим аспектом или прагматикой перевода.

4. Переклад в епоху Відродження

В країнах Західної Європи велетенський прогрес культури в епоху, яку давно іменують Відродженням (по-французьки – Ренесанс), припадає на останні століття середньовічного феодалізму, а її розквіт спостерігався в XV-XVI століття. Слово “Відродження” (rinascita) означає оновлення тих значних досягнень культури греко-римської античності, які були втрачені в епоху середньовіччя. Престиж епохи також пов’язаний із терміном гуманізм, при чому італійські гуманісти слово humanitas (людяність) запозичили у Цицерона, який свого часу (І ст. до н.е.) намагався підкреслити, що поняття людяність як найважливіший результат культури, вироблений в давньогрецьких полісах, прижився і на римському грунті. Тобто, вже в розумінні Цицерона гуманізм означає свого роду відродження людини. (Соколов).

Хронологічно рамки західноєвропейського Відродження для різних країн не співпадають. Проте з самого початку XIV ст. в ряді західноєвропейських літератур намічаються предренесансні чи ренесансні процеси: ріст національної самосвідомості, розквіт міської культури, її збагачення, підсилення антифеодальної направленості. поява нових жанрів, підвищення зацікавленості до національного минулого та античності, хоча в більшості країн, за винятком Італії, ще не спостерігається галузі культури. На XVI ст. культурний розвиток більшості країн Західно Європи поступово вирівнюється. А заключний етап знову протікає в різних країнах по-різному, і межі, що відділяють Ренесанс від наступної епохи, у окремих країн не співпадають. Так в Італії та Франції на кінець XVI ст. ренесансний процес в цілому вичерпався, а в Англії та Іспанії найвищі досягнення Відродження припадають на початок XVII ст. Географічні межі європейського Відродження також розширюються: в сферу Відродження поступово входять все нові країни і літератури, в тому числі і слов’янські (Далмація, Чехія, Польща).

Винайдення книгодрукування Йоганном Гуттенбергом (1399 – 1468) в середині XV ст. зробило світ знань доступним, стабільним, достовірним, таким, що надійно зберегається. Друкована книга зробила можливим швидке закріплення та масове поширення наукових досліджень, інформації, отриманої в результаті винекнення нових виробництв та ремесел, географічних відкриттів. Книга, текст перестали бути унікальними. Разом з унікальністю зникла можливість підробки. Книгодрукування сприяло тому, що освіта втратила релігійний характер і стала світською, сприяло становленню та розвитку літератур національними мовами, уніфікації орфографії та графічних форм письма. Друкована книжка стала засобом поширення та пропаганди форм суспільної свідомості, знаряддям соціальної та ідеологічної боротьби, що було обумовлено можливістю масових тиражів та забезпечувало можливість повторного відтворення текстів.

У 1455 році Гуттенберг видав обсягом 1282 сторінки в двох томах in folio так звану 42-рядкову Біблію. Це було перше друковане видання повного обсягу в Європі. Книгодрукування швидко поширилося країнами Європи: в Італії з 1465 року (Субіано, поблизу Риму), в Швейцарії бл. 1468 (Базель), у Франції з 1470 (Париж), в Угорщині (Будапешт), Польщі (Краків) та Бельгії (Альст) з 1473, в Іспанії (Валенсія) з 1474, в Чехії (Пльзень) та Англії (Вестмінстер) з 1476 року. Перші книги слов’янським глаголічним шрифтом було надруковано у 1483 році, а кирилицею – у 1491 (Краків, типограф Ш.Фіоль). Значним центром книгодрукування стає Венеція, де на 1500 рік вже існує біля 150 типографій. На 1500 рік типографії існують вже в приблизно 260 містах: надруковано біля 40 тис. книжок загальним тиражем понад 10 млн. екземплярів (Функе, 1962; Немировський, 1968).

На першому етапі (XIV – 1 пол. XV ст.) найбільш передовою виявляється культура Італії, яка переживає яскравий період Ренесансу.

У XIV ст. в Італії формується Відродження, що охопило у XV і XVI ст. і більш північні регіони Європи. Почалася епоха, для якої були характерні нові ідеї і релігійні конфлікти, відкриття і винаходи, але, насамперед, повернення до класичних античних цінностей і нове усвідомлення досягнень античних цивілізацій. Обумовлені тим могутнім поштовхом, яким з'явився винахід друкарства, народжувалися численні переклади, покликані угамувати величезну спрагу оволодіння знаннями з далеких країн і минулих століть. І знання ці не були лише долею вчених, їх настійно потребували дипломати, царедворці, торгові люди. Почалося нове золоте століття перекладу. Та епоха характеризувалася двома найголовнішими напрямками: з однієї сторони гуманізмом з його інтересом до мов і класичної літератури, який знов прокинувся, а з іншої - Реформацією, яка також прагнула повернутися до першоджерел, у даному випадку до Біблії і тим вихідним мовам, на яких її одержало людство – грецькій і давньоєврейській.

Для епохи відродження з її інтересом до античності, до творів світської літератури, з її критичним ставленням до літератури церковної, питання перекладу були надзвичайно важливі.

І якщо все чіткіше розумілись труднощі перекладу і недовершенність багатьох існуючих перекладів, то продовжувалась боротьба між прихильниками перекладу вірного по змісту і відповідаючого вимогам рідної мови. Серед останніх в Німеччині 15 ст. – Генріх Штейнхефель, перекладач Езопа та Бокаччо, Альберт фон Ейб, перекладач Плавта; у Франції 16 ст. – Юахим дю Белле, видатний поет, перекладач Овідія, що присвятив у своєму трактаті “Захист та прославлення французської мови” окремі розділи перекладу; Етьєн Доле, видавець-типограф, перекладач Платона і автор трактату “Про засіб добре перекладати з однієї мови на іншу”. Боротьба за переклад, вірний змісту та “духу” оригіналу, набула великої політичної гостроти, коли мова йшла про релігійну та філософську літературу. Так Е. Доле церковний суд виніс смертний вирок, і його було спалено за неканонічне тлумачення репліки Сократа в одному з діалогів Платона.

Самим ярим супротивником дослівного перекладу на рідну мову, як незрозумілого народу, вступив М. Лютер, що в своєму посланні “Про мистецтво перекладати” (1540) вимагав використовувати справжні ресурси народної мови, за допомогою яких досяглась би вірна передача смислу оригіналу, а разом з тим – можливість повного розуміння перекладеного тексту для читача. Цей принцип він практично реалізував у своєму перекладі Біблії на німецьку, перекладу, безпрецедентному для того часу по сміливості та широті застосування елементів живої мови, що став найважливішою віхою в історії розвитку німецької мови, а також значною політичною подією.

5. Визначення перекладу та висновки з визначення

Перевод в его наиболее общем определении - это процесс передачи текста определенного содержания с одного языка на другой.

Перевод — это сложный и многогранный вид человеческой деятельности. Хотя обычно говорят о переводе “с одного языка на другой”, но, в действительности, в процессе перевода происходит не просто замена одного языка другим. В переводе сталкиваются различные культуры, разные личности, разные склады мышления, разные литературы, разные эпохи, разные уровни развития, разные традиции и установки.

Перевод - это несомненно очень древний вид человеческой деятельности. Как только в истории человечества образовались группы людей, языки которых отличались друг от друга, появились и "билингвы", помогавшие общению между "разноязычными" коллективами.

Перевод - это средство обеспечить возможность общения (коммуникации) между людьми, говорящими на разных языках.

ПЕРЕВОД – выражение того, что уже было выражено на одном языке средствами другого языка.

ПЕРЕВОД – перевод смысла из одной культуры в другую.

1 вывод: Переводятся мысли, смысл, а не слова, выражения, предложения, языковые средства, грамматические конструкции.

2 вывод: Перевод – передача другими словами. Мы передает то, что выражено, а не мысли, потому что языковые средства выражают все.

Главное не слова, а то что является целью коммуникации (для чего сказано).

6. Лексична трансформація генералізації значення

Лексические трансформации (преобразования) - приемы логического мышления, с помощью которых мы раскрываем значение иноязычного слова в контексте, и находим ему соответствия на родном языке, которое не совпадает со словарным значением.

Основные типы лексических трансформаций, применяемых в процессе перевода с участием различных ИЯ и ПЯ, включают следующие переводческие приемы:

- переводческое транскрибирование и транслитерация;

- калькирование и лексико-семантические замены (конкретизация, генерализация, модуляция).

Генерализация значений - замена иностранного слова с узким значением словом в переводе с более широким значением; замена видового родовым.

Britain has various dealings with the rest of the world. – У Великобритании есть широкие экономические связи со всеми странами мира.

I apologize for stepping on your toe. – Извините, что наступил вам на ногу.

Многие генерализации обусловлены стилистическими нормами в языке перевода.

Необходимость генерализации может быть вызвана и опасностью искажения смысла, при переводе слова его словарным значением.

The Hanging Bill – Законопроект об отмене смертной казни.

He was slightly disturbed by the cashier with ankles. – Его волновала кассирша с красивыми ножками.

В оригинале может быть указана марка машины, название производителя, эта информация может быть понятна только для местных жителей.

В таких случаях родовое понятие заменяем видовым.

Видовые подразделения иногда оказываются слишком конкретными. The heat pulsed among the cottage. – Зной омывал дома.

7. Стилістичні аспекти перекладу. Передача перифрази

Парафраза (перифраза) – греч. описательное выражение (люди в белых халатах – врачи; черное золото – нефть). - стилистический прием, который заключается в непрямом, описательном обозначении предметов и явлений действительности (эмоционально-экспрессивный характер)

Перифразы используются во фразеологизмах, ситуативных авторских высказываниях, эвфемизмах, дисвфемизм, табу, эзоповом языке: великий почин – субботник; старики – пожилые люди; солгал – сказал не всю правду; трубы горят – выпить хочется

Перифразы распространены в европейских языках (источники – мифология, Библия), и как правило, имеют в русском языке постоянные соответствия: Авгиевы конюшни – уборке уже не подлежит; the three sisters – богини судьбы; the prince of darkness – князь тьмы

Национальные парафразы или транскрибируются или передаются описательно: the Iron duke – герцог Виленгтон; the man of destiny – Наполеон.

Особую группу перифраз составляют перифрастические наименования стран, штатов, городов и прочих географических и политических наименований, т.е. особая группа

жемчужина у моря – Одесса – Odessa; столица Донбасса – Донецк; місто Левів – Львов; подарок Хрущева – Крым; город на Лопани – Харьков; вечный город – Рим; the land of cakes – страна лепешек (Шотландия); The Apple City (The Empire City) – Нью-Йорк; The one star state – Техас.

Переводчик должен знать массу таких вещей, голова должна быть нашпигована различными перифразами, он должен знать как эти перифразы передавать

Как передать перифразу: описательно: родина Санта-Клауса – Лапландия; транскрибирование.

8. Відношення до перекладу в епоху Класицизму

Прикрашаючі переклади. (Les Belles Infideles)

Формування класичної доктрини припадає в основному на 1620-30 роки, коли поступово, в ході критичних дискусій виробляється система правил, що регламентує різні жанри літератури. Ця строго нормативна система правил спирається на принципи та методи раціоналістичної філософії, перш за все на універсальні “загальнолюдські” закони розуму, і висунула в якості основоположних вимог ясність думки та її словесного виразу, гармонічну строгість побудови, логічну правдоподібність. Для естетичної системи класицизму характерне тяжіння до абстрактно-узагальненого типізованого відтворення людських пристрастей та характерів, перенесення інтересу із зовнішніх подій на внутрішній світ людини і поглиблення психологічного аналізу. Раціоналістичні основи естетики класицизму визначили і її об’єктивний характер, що виключав свавільство авторської фантазії і зводив до мінімуму особистий елемент в поетичній творчості. (Жирмунська)

Так от, за розквіту французького класицизму і від перекладів у все більшій мірі очікують, що вони будуть відповідати літературному канонові доби. Вільні переклади, що отримали назву Les Belles Infideles („прекрасні, але невірні”), націлені на створення такого цільового тексту, який приємно було б читати, і ця тенденція домінувала в перекладах французькою мовою впродовж не лише XVII, але й XVIII ст.

Античні автори відтворюються у формі, яка задається тогочасною французькою літературною мовою та поглядами на мораль. Класицизм був не лише нормативним, але й антиісторичним. Він намагався мати справу з людиною, що не залежить від обставин часу та місця. Класицизму було ще зовсім чужим все те, що через 150 років відкрили романтики – “проникнення в дух епохи”, “місцевий та історичний колорит” і т.п. Нікого не бентежило, коли сценічні Клеопатри та Дідони були вдягнені за останньою модою французького двору, коли римляни та греки говорили згідно правил етикету епохи Людовика XIV.(Смирнов, Рикова)

Однією з головних фігур, що вдавалися до такого підходу, був Ніколя Перро Д’Абланкур (Nicolas Perrot D’Ablancourt, 1606 – 1664), котрий пристосував класичні твори до сучасних канонів та жанрів (завдяки пропускам та “поліпшенням”) до такої міри, що деякі з його перекладів вважаються травестіями оригіналів. Д’Абланкур захищав підхід, в якому головна перевага надавалася красі та елегантності виразу в цільовій мові. Розглядав він переклад як адаптацію і вважав за можливе та прийнятне поліпшувати та прикрашати цільовий текст. Перекладав Д’Абланкур переважно історичні, риторичні та етичні твори: Цицерона, Тацита, Ксенофонта, Фукідида. Він не лише здійснював “цензуру” в ході перекладу, але й “виправляв” фактичні помилки та взагалі, скрізь, де вважав за потрібне, поліпшував джерельний текст. Серед інших перекладачів, що опанували підходом “поліпшення” першоджерела, узгоджуючи його із смаками сучасних їм читачів варто назвати Луї Жирі (Louis Jiry, 1596 – 1668), Бенсерада (Benserade, 1613 – 1691), П’єра Перрена (Pierre Perrin, 1620 – 1675).

8. Відношення до перекладу в епоху Класицизму

Прикрашаючі переклади. (Les Belles Infideles)

Формування класичної доктрини припадає в основному на 1620-30 роки, коли поступово, в ході критичних дискусій виробляється система правил, що регламентує різні жанри літератури. Ця строго нормативна система правил спирається на принципи та методи раціоналістичної філософії, перш за все на універсальні “загальнолюдські” закони розуму, і висунула в якості основоположних вимог ясність думки та її словесного виразу, гармонічну строгість побудови, логічну правдоподібність. Для естетичної системи класицизму характерне тяжіння до абстрактно-узагальненого типізованого відтворення людських пристрастей та характерів, перенесення інтересу із зовнішніх подій на внутрішній світ людини і поглиблення психологічного аналізу. Раціоналістичні основи естетики класицизму визначили і її об’єктивний характер, що виключав свавільство авторської фантазії і зводив до мінімуму особистий елемент в поетичній творчості. (Жирмунська)

Так от, за розквіту французького класицизму і від перекладів у все більшій мірі очікують, що вони будуть відповідати літературному канонові доби. Вільні переклади, що отримали назву Les Belles Infideles („прекрасні, але невірні”), націлені на створення такого цільового тексту, який приємно було б читати, і ця тенденція домінувала в перекладах французькою мовою впродовж не лише XVII, але й XVIII ст.

Античні автори відтворюються у формі, яка задається тогочасною французькою літературною мовою та поглядами на мораль. Класицизм був не лише нормативним, але й антиісторичним. Він намагався мати справу з людиною, що не залежить від обставин часу та місця. Класицизму було ще зовсім чужим все те, що через 150 років відкрили романтики – “проникнення в дух епохи”, “місцевий та історичний колорит” і т.п. Нікого не бентежило, коли сценічні Клеопатри та Дідони були вдягнені за останньою модою французького двору, коли римляни та греки говорили згідно правил етикету епохи Людовика XIV.(Смирнов, Рикова)

Однією з головних фігур, що вдавалися до такого підходу, був Ніколя Перро Д’Абланкур (Nicolas Perrot D’Ablancourt, 1606 – 1664), котрий пристосував класичні твори до сучасних канонів та жанрів (завдяки пропускам та “поліпшенням”) до такої міри, що деякі з його перекладів вважаються травестіями оригіналів. Д’Абланкур захищав підхід, в якому головна перевага надавалася красі та елегантності виразу в цільовій мові. Розглядав він переклад як адаптацію і вважав за можливе та прийнятне поліпшувати та прикрашати цільовий текст. Перекладав Д’Абланкур переважно історичні, риторичні та етичні твори: Цицерона, Тацита, Ксенофонта, Фукідида. Він не лише здійснював “цензуру” в ході перекладу, але й “виправляв” фактичні помилки та взагалі, скрізь, де вважав за потрібне, поліпшував джерельний текст. Серед інших перекладачів, що опанували підходом “поліпшення” першоджерела, узгоджуючи його із смаками сучасних їм читачів варто назвати Луї Жирі (Louis Jiry, 1596 – 1668), Бенсерада (Benserade, 1613 – 1691), П’єра Перрена (Pierre Perrin, 1620 – 1675).

9. Еквівалентність перекладу. Типи (рівні) еквівалентності. Рівень цілі комунікації. Рівень розпізнавання ситуації

Эквивалентность перевода - общность содержания (смысловая близость) оригинала и перевода.

Эквивалентный перевод - перевод, воспроизводящий содержание оригинала на одном из уровней эквивалентности. Вследствие отсутствия тождества отношение между содержанием оригинала и перевода обозначается термином “эквивалентность”. Поскольку важность максимального совпадения между этими текстами представляется очевидной, эквивалентность обычно рассматривается как основной признак и условие существования перевода. Условие эквивалентности должно включаться в само определение перевода. Перевод заключается в создании на языке перевода “ближайшего естественного эквивалента” оригиналу. Понятие “эквивалентность” приобретает оценочный характер и “хорошим”, или “правильным”, переводом признается только эквивалентный перевод. В-третьих, поскольку эквивалентность является условием перевода, задача заключается в том, чтобы определить это условие, указав, в чем заключается переводческая эквивалентность, что должно быть обязательно сохранено при переводе.

Теория уровней перевода: Эквивалентность при переводе определяется как мера семантического (смыслового) подобия между текстом оригинала и текстом перевода. Сравнивая ряд переводов с оригиналом, мы обнаруживаем, что степень семантического подобия между разными парами окажется разными. Эквивалентность между текстом оригинала и текстом перевода может строиться на воспроизведение различных частей содержания текста подлинника, поэтому можно различать несколько типов переводческой эквивалентности.