11.2. Інфраструктура журналістики

Робота ЗМІ забезпечується інфраструктурою журналістики: 1) інформаційною — системою телеграфних агентств, агентств друкованої, аудио- та візуальної інформації, прес-центрами, службами по зв'язках з громадськістю, рекламними організаціями; 2) технічною — поліграфічними підприємствами, технічними центрами радіомовлення і телебачення, підприємствами зв'язку, підприємствами, що ведуть підписку і розповсюдження преси, передачу радіо і телесигналу; 3) організаційно-управлінською — державними органами, зайнятими підготовкою нормативних актів, що регулюють діяльність ЗМІ, їх реєстрацію та ліцензування. Нарешті, до інфраструктури відносяться учбові та наукові центри.

Багато років Телеграфне агентство Радянського Союзу і Агентство Преси «Новини» були монополістами, що поширювали інформацію, коментарі, огляди у всі країни світу і, звичайно, для радянських ЗМІ. З розпадом СРСР в кожній з колишніх республік утворилися свої інформаційні агентства. Зростання значення нового виду інформації, пов'язаного з потребами бізнесу, приватного сектора економіки стало однією з причин, що привели до створення альтернативних державним інформаційним агентствам недержавних інформаційних агентств.

Багато провінційних агентств починають діяти, як правило, на «домашній основі»: кілька журналістів готують свої матеріали, використовуючи один комп’ютер і домашній телефон. Часто їм інформацію поставляють знайомі або випадкові люди. Лише з часом, коли агентство, для того, щоб вижити, стикається з необхідністю забезпечувати клієнтів постійним потоком новин, починаються пошуки фінансових вкладень на придбання, зокрема, факсу, комп'ютера, принтера, виникають проблеми забезпечення високої якості щоденних новин і створення власної кореспондентської мережі. Без значних вкладень або з боку держави (дотації), або з боку крупних приватних фінансових структур жодне незалежне агентство не може конкурувати з державними. Конкуренція можлива лише в окремих сферах, наприклад, у фінансовій інформації, новинах про національну політику, життя регіону. Це цілком зрозуміло, якщо врахувати, що з метою підвищення оперативності агентство повинне користуватися всіма видами зв'язку, у тому числі і космічним, мати могутні комп'ютерні центри, що слугують для підготовки, обробки і зберігання інформації, яка споживачам поступає безперервно по телетайпу, або у вигляді оперативних бюлетенів новин, прес-релізів, що виходять кілька разів в день. Все це вимагає чималих засобів, значно більших, ніж доходи, що отримуються агентствами від ЗМІ за передачу їм інформації.

Отже, інформаційні агентства передають ЗМІ соціальну, політичну, економічну інформацію, а рекламні повідомлення — турбота вже рекламних агентств. Діяльність останніх різностороння. Для свого замовника (фірми, банку, підприємства, приватної особи) агентство готує рекламні матеріали і розміщує їх в газеті, на телебаченні і радіо; проводить рекламні заходи на ярмарках і виставках; організовує рекламно-технічні семінари і прес-конференції; розробляє, готує, монтує і обслуговує засоби зовнішньої реклами; розробляє товарний знак і елементи фірмового стилю; організовує комплексні рекламні кампанії і т.д. Агентство взаємодіє з виробничими базами, друкарнями, студіями, заводами по виготовленню елементів реклами, здійснює зв'язок із засобами розповсюдження рекламної продукції, розміщує в них замовлення, що поступають від рекламодавця; контролює їх виконання, проводить розрахунки з рекламодавцями і засобами розповсюдження реклами.

Про зростаючу роль рекламних агентств, як важливу гілку інфраструктури сучасної журналістики, свідчить той факт, що останнім часом туди прийшло немало випускників факультетів журналістики. Молоді журналісти або очолюють агентства, або стають авторами рекламних текстів — текстовиками.

За радянських часів про візит на підприємство журналіст повинен був домовлятися з розташованим на його території парткомом КПРС. З ліквідацією останніх почали створюватися прес-служби. З'явилася армія прес-секретарів і відповідальних за зв'язки з громадськістю або із ЗМІ. Невідомі раніше посади виникли скрізь: у владних структурах, політичних партіях, комерційних фірмах, банках, творчих союзах, конфесіях, державних підприємствах.

Прес-служби, здавалося б, повинні полегшити журналісту пошук інформації. На ділі ж часто відбувається навпаки. Якщо раніше потрапити до директора вагонобудівного заводу було неважко — було достатньо дзвінка секретарю парткому, то зараз, коли завод став акціонерним товариством, а директор — керівником, переговори треба вести вже з «менеджером керівника», а вони можуть бути безплідними. Мода на організацію прес-служб привела до несподіваних витрат. Деколи замість встановлення ділового зв'язку із ЗМІ багато прес-служб прагнуть звести бар'єр між журналістами і своїми шефами — керівниками організацій, підприємств.

Що ж до технічної інфраструктури, то і тут багато невирішених проблем. На території України діють 1,5 тисяч поліграфічних підприємств, підрозділів і ділянок, але основну продукцію випускають лише кожна третя друкарня державного сектора. Останній переважає з кількох причин. По-перше, висока капіталоємність виробництва (обладнання складне, високоточне і тому дороге) вимагає великих інвестицій, які не завжди має приватний сектор; по-друге, через низьку рентабельність друкарської справи цей сектор не зацікавлений в приватизації державних підприємств поліграфії; по-третє, приватизація дрібних дукарень, що випускають місцеві газети, через низьку рентабельність виробництва може спонукати комерсантів перепрофілювати ці друкарні під торгові, банківські або інші «точки».

Зниження доходів поліграфічних підприємств — наслідок їх технічного і технологічного відставання від світового рівня. В районних і міських друкарнях більше половини друкарських машин давно застаріло і зношено. Українські поліграфісти як і раніше застосовують технологію високого друку, низькопродуктивну та екологічно небезпечну: світовий рівень такої технології не перевищує 10 %, а в наших друкарнях високий друк складає 64,4 %. Основна техніка закуповується за кордоном, але брак власних коштів підприємств і відсутність централізованих валютних запасів призвели до спаду технічного переозброєння поліграфії.

Не дивлячись на проведене останніми роками будівництво і реконструкцію об'єктів державного телебачення і радіомовлення, ще значна кількість радіотелецентрів розміщена або в непристосованих приміщеннях, або будівлях, побудованих за застарілими проектами. Більшість центрів оснащена морально застарілим обладнанням, фізично зношеним і економічно невигідним через високу вартість обслуговування, великої енергоємності і надмірної витрати плівки. В більшості державних регіональних телекомпаній студійне обладнання прослужило понад 15 років. Раніше його поставляли колишні соціалістичні країни (Угорщина, НДР, Чехословакія) і союзні республіки (Литва, Білорусь, Латвія).

Політичні і соціально-економічні зміни в Україні торкнулися і такої гілки інфраструктури журналістики, як наукові та учбові центри. Більше увага почали приділяти соціології, психології і типології ЗМІ, проблемам їх ефективності в ринкових умовах, відкрилася нова спеціалізація «паблік рілейшнз», почалася підготовка фахівців для PR і реклами. Причому готують їх, крім факультетів журналістики, безліч інших державних і комерційних учбових закладів, що може привести до небажаного результату, коли пропозиція стане помітно випереджати попит.