10.2. З історії газетного виробництва

Пригадаємо, як робили газети в 1960-1970 рр. XX ст. Оригінал авторського рукопису прочитувався редакційними працівниками, правився, в ньому вказувалися формат набору, шрифти, абзаци, номер полоси; всі заголовки статі і заміток виписувалися на окремому аркуші паперу з вказівкою точної кількості рядків набору заголовного матеріалу і т.д. Після цього оригінал йшов в набір. Паралельно ретушувалися ілюстрації, розмічалися і відправлялися в цинкографію, де робилися кліше. В друкарні крім цинкографії діяли набірний цех, в якому виготовляли друкарську форму для відтворення тексту і верстали газети; стереотипний, де при друкуванні тиражу газети виготовляли копії набору і кліше у вигляді монолітних і рельєфних відбитків — стереотипів; друкарський цех, в якому і друкувався тираж видання. У великих друкарнях в друкарському цеху діяли ротаційні машини (на барабани ротації, що швидко обертаються, кріпилися стереотипи циліндричної форми, і друк йшов не на окремих листах, а на довгій паперовій стрічці, що змотувалась з рулонів, потім розрізалась, фальцювалася або складалася самою машиною); плоскі машини (друк з плоского стереотипу або безпосередньо з набору, закріпленого на горизонтальній металевій платформі, що рухалась,— талері); невеликі друкарські тигельні машини (папір притискався до форми тиглем — плоскою металевою плитою).

Набірна друкарська форма складалася з друкуючих матеріалів — літери (брусок з опуклим зображенням букви, цифри чи знака на торці), лінійок, кінцівок, що оформлюють текст, пробільних недрукованих матеріалів, до яких відносилися шпації (для утворення пропусків між буквами в слові), шпони (між рядками), реглети (для широких пропусків), бабашки й марзани (чавунні призми й бруски для утворення полів), квадрати (для великих пропусків). Складач вставляв літери у верстатку (зігнуту під прямим кутом металеву пластинку), набірною лінійкою відділяв вже набраний рядок від наступного, що набирався, гострим шилом виправляв помилки в наборі, рубилкою обрізував шпони й лінійки... На відміну від ручного набору машинний робився на лінотипах.

Складним і тривалим був процес виготовлення кліше. Спочатку фотознімок фотографували спеціальним репродукційним фотоапаратом. Після проявки й закріплення зображення на фотопластині виходило негативним: білі ділянки оригіналу ставали чорними і навпаки. Для відтворення тонового оригіналу півтони зображення розбивалися на безліч найдрібніших штрихових елементів — крапок. З цією метою в процесі фотографування оригіналу застосовувався особливий оптичний прилад — растр. Наступною операцією було копіювання, тобто перенесення зображення на поверхню цинкової пластинки, покритої світлочутливою плівкою, в яку входив очищений столярний клей та двохромокислий калій. Далі пластину обробляли водою, після сильного нагріву робили вогнетривкою, піддавали обробці розчином азотної кислоти. Потім усували дефекти, випилювали кліше з цинкової пластинки, обробляли на фрезерному верстаті і набивали на дерев'яну підставку.

Після складання макета, точного плану верстки газетного номера і набору його на лінотипі або вручну оригіналів публікацій починалася верстка. Стовпчики набору, перев'язані шпагатом (щоб не розсипати) переносили на спеціальний плоский стіл, встановлювали в потрібну полосу, звільняли від шпагату і обережно пересували на потрібне місце. Свіжі відбитки проходили друкарську коректуру (звірення з оригіналом, який до набору вже піддавався редакційній коректурі). Після того, як перша друкарська коректура була прочитана, коректурні відбитки з внесеними в них виправленнями передавалися тому складачу, який набирав текст. Виправивши помилки, він знову тискав набір для другої друкарської коректури, яка читалася вже без оригіналу (замість нього прикладалися відбиток першої коректури). Внісши виправлення в гранки, верстали полосу повністю, робили відбиток і передавали на ревізійну коректуру. Після усунення можливих помилок знову робили відбиток, але вже на підпис до друку (підписна полоса). Остання віза заступника головного редактора газети (керівника чергової або нічної бригади) — на першому сигнальному, вичищеному від помилок екземплярі номера — «В друк».

Останніми роками все кардинально змінилося. Розвиток телебачення і радіо, комп'ютерних мереж скоротило число споживачів газет. Але електронна преса розрахована на масову аудиторію в цілому. А у людей різні інтереси: хтось цікавиться міжнародними подіями, ситуацією на Сході або в Чечні, хтось — спортивними новинами, і тут газета незамінна. Читач вибирає те, що йому ближче, знайомиться з матеріалами в зручний для себе час. На відміну від телебачення і радіо газета розрахована на індивідуального користувача і в цьому її привабливість.

В той же час газета розвивається відповідно до загальних закономірностей еволюції ЗМІ. Так, попит на чорно-білі телевізори сьогодні обмежений, хоча вони набагато дешевші ніж кольорові. Це характерно і для газет. Повнокольорова газета стала абсолютно звичайною в розвинутих країнах.

В Україні останніми роками великі газети, отримавши нових засновників, втратили поліграфічну базу. Проте впровадження ПК дало можливість видавати на місці найрізноманітніші матеріали, причому високої якості. В редакціях та установах активно використовують редакційно-видавничі системи — комплекси програмно-технічних засобів для автоматизації додрукарської роботи і видавничої діяльності. Не маючи своїх друкарень, газети, маючи ПК в редакції, виконують набір і верстку, обробку тексту, ілюстрацій, реклами. Для видавництва в редакції потрібен могутній комп'ютер, монітор, сканер і лазерний принтер. Необхідний також відповідний пакет програм, що дозволяє отримати високоякісну друкарську продукцію, надає можливість макетування і вибору з безлічі кеглів і гарнітур шрифтів. В друкарню передається записаний на цифровий носій оригінал-макет або готові діапозитиви полос з ілюстраціями або без них. Тобто, друкарні залишають тільки друк — кінцеву стадію виробництва тиражу газети.

Отже, в чому особливості додрукарського процесу? З яких етапів він складається?