Тематика й жанри станкового живопису.

Залежно від тематики, сюжетів, об’єктів зображення визначають жанри образотворчих мистецтв. Жанр – це історично сформований внутрішній підрозділ у всіх видах мистецтва по виду предмета, що зображується.

Походження жанрів пов'язане з багатьма різними сторонами соціально-суспільного життя людей, з матеріальними умовами існування й духовною культурою суспільства.

Серед найбільш відомих виділяють наступні жанри.

Історичний - один з основних жанрів образотворчого мистецтва, присвячений історичним подіям і діячам, соціально значущим явищам в історії суспільстві.

Батальний жанр (від франц. bataille - битва) - жанр образотворчого мистецтва, присвячений темам війни, військового життя.

Побутовий жанр, чи жанровий живопис – твори, які представляють сцени повсякденного життя людини. Час розквіту цього жанру відноситься до XVII – XVIII століть.

Релігійний жанр – об’єктом зображення в творах цього жанру є образи святих, фрагменти святої історії тощо.

Міфологічний жанр – жанр образотворчого мистецтва, присвячений героям та подіям, про які розповідають стародавні міфи народів світу.

Портрет (франц. portrait, від устар. portraire - зображувати) - зображення (образ) конкретної людини або групи людей, що існують або існували в дійсності, чи узагальнений образ людини.

Пейзаж (франц. paysage, від pays-країна, місцевість) - жанр образотворчого мистецтва, у якому основним предметом зображення є дика, або перетворена людиною природа. У пейзажі відтворюються реальні або уявлювані види місцевостей, архітектурних будівель, міст (сільський, урбаністичний, архітектурний пейзаж - ведута), морських видів – марина.

Особливий жанр живопису - натюрморт (мертва натура) – жанр образотворчого мистецтва, присвячений зображенню неодухотворених речей у реальному побутовому середовищі, композиційно організованих у єдину групу. Він приваблював багатьох художників-новаторів: Сезанна, Пікассо, Матісса, Петрова-Водкина, насамперед тому, що в натюрморті найбільша увага художника зосереджується на зображенні предметів через саму художню форму, не ускладнену сюжетними й іншими завданнями.

Основна функція жанрів - упорядкування змісту. Жанр із його історично сформованою стилістикою, певними тематичними завданнями направляє сприйняття в потрібне русло. Жанрова належність багато в чому пояснює специфіку власне живописних завдань, своєрідність живописної форми твору.

В процесі роботи над твором, художник знаходить конкретні співвідношення предметів і простору, розміщує фігури, визначає їхнє місце на картині, малюнку або скульптурі, чергує лінії й плями, знаходить їхні пропорції й розміри. Весь цей художній процес називається композицією й служить яснішому, поглибленому й переконливому розкриттю задуму.

Композиція (складання, з'єднання) - побудова художнього твору, яка зумовлена його змістом, характером та призначенням, яка у багатьох випадках визначає його сприйняття. Закони композиції, які складаються у процесі художнього осмислення дійсності, в тій чи іншій мірі відображають об’єктивні закономірності дійсного світу, відзеркалюють естетичні принципи епохи, стилю, художнього напрямку. Це конкретна розробка ідейної і сюжетно-тематичної основи твору з розподілом предметів і фігур у просторі, встановленням співвідношення об’ємів, світла та тіні та ін.

Елементи, з яких складається композиція:

1. Формат й розмір. Горизонтальний, вертикальний, круглий тощо формати у будь-якому творі пов'язані із задумом художника, з характером створюваного образа, із призначенням і матеріалом твору. Наприклад, горизонтально подовжений формат картини М.Врубеля “Демон”

2. Розподіл на площині або в об'ємній формі основних мас, груп, предметів, взагалі всіх основних елементів зображення. Художники дотримувалися строго геометричних композиційних схем (трикутник, квадрат, коло) у побудові картини. За принципом розподілу основних мас, груп, предметів композиції бувають “відкриті” – з перебільшенням відцентрових різноспрямованих силових ліній, і “закриті” – де перебільшують доцентрові сили, які стягують зображення до композиційного центру.

Компонуючи групи, предмети й окремі частини зображення, автори творів виходять із художньої ідеї й загального задуму картини. Наприклад, для передачі глибокого руху душі, складних переживань людей, художники найчастіше прагнуть висунути фігури на перший план, обмежити простір, відмовитися від зображення багатьох деталей й оточення, щоб ніщо не відволікало глядача від сприйняття образу.

3. Ритм. Виникаюча в кожному творі система ліній, кольору й маси породжує певний ритм і рух, що є важливими елементами композиції.

В образотворчому мистецтві ритм освоює простір, існуючи на площині або в об'ємних формах, як правило, складається з неоднакових повторів, що відрізняються лише одним або декількома ознаками, такими як кольори, контури фігур, об'ємна форма, напрямок ліній і мас, розміри форм, відстані між формами, жести, нахили, повороти.

4. Ритмічна організація твору передає в образотворчому мистецтві ілюзію руху. А там, де є рух, обов'язково з'являється й час. Послідовні рухи, немов черги фігур, викликають уяву про потік часу з усіма його нюансами. Відсутність руху, підкреслена замкнутість і незмінність форм зримо втілюють вічність. (Ікони)

Хоча зображені форми, лінії, колірні плями й нерухомі, вони сприймаються динамічно завдяки руху погляду. Бажаючи показати відповідно ідеї твору бурхливий рух, порив, спрямованість, художник найчастіше прибігає до похилої побудови всіх основних ліній і форм композиції.

Важливим засобом виразності є перспектива - система зображення об’ємних тіл на площині, яка передає їх власну структуру та розташування у просторі, у тому числі, віддаленіня від глядача. Умовно виділяють два типи живописного зображення простору, перспективи: лінійне-площинне та об’ємно-просторове: простір в іконі не йде в глибину, він плоский, а простір у реалістичному живопису ХІХ століття є глибоким, насиченим повітрям і світлом. Зображуючи предмети й простір плоскими або тримірними, прагнучи до реальності або обходячи її стороною, художник виражає своє світорозуміння, висловлює свого роду філософію мистецтва.

У площинних зображень є своя перспектива - так звана зворотна перспектива. Вона складалася з кількох ізольованих перспективних пучків, вершина яких була спрямована не в середину зображення, а до глядача. Тоді кожний предмет відповідно не звужується, а розширюється до віддаленого кінця, розгортають зображення в ширину. Тут всі сторони предметів, які за змістом віддаляються в глибину, позначені паралельними один одному, діагонально розташованими в площині аркуша лініями.

Лінійна перспектива, або пряма, характерна для багатьох напрямків і шкіл реалістичного мистецтва. На її основі художник зображує на двомірній площині тримірний простір відповідно до тих гаданих змін предметів і величин, які ми сприймаємо нашим зором у самому житті, спостерігаючи предмети, що віддаляються від нас в єдину точку сходження променів від усіх точок зображуваного предмета на лінії горизонта.

У даній системі існує безліч конкретних рішень, які можна за деякими загальними ознаками й особливостями розбити на кілька груп. Для одних рішень характерна низька точка зору, часто називана «жаб'ячою перспективою», коли лінія обрію перебуває дуже низько у нижнього краю картини або аркуша. Іноді художники, бажаючи передати глибину, зображують землю або предмети зверху. При цьому рішенні глядач бачить дійсне, а не лише згадувану, як при низькому обрії, відстань між предметами. Кулісний спосіб зображення простору полягає в тому, що всі великі форми даються одна за іншою так, щоб предмети, що розташовані спереду, тільки частково закривали фігури другого й третього плану, тобто так, як розташовані куліси в театрі.

Повітряна перспектива побудована на принципі розділення зображення на три плани, відповідно до яких розподіляються і кольори.

Кольори й колорит. Основний засіб живопису, кольор, як би накладається на всі загальні засоби. Матеріал, малюнок, узагальнення, сюжет, композиція здійснюються в живописі кольорами. Кольори будують форму зображень й утворюють ритм, моделюють простір і надають настрій роботі.

Загальна для живопису форма організації кольору - колорит. Колорит - це співвідношення різних кольорів у картині, що відповідає образним завданням.

Почуття кольорів - явище багатопланове, неоднозначне, що історично змінюється.

У різні епохи склалося кілька цілісних систем колориту. Самою ранньою з них вважають локальний колорит. Характерна риса цієї колористичної системи полягає в тому, що кольори тут відділені від умов висвітлення й гри відтінків. Кольори предмета сприймаються як його однорідна незмінна сутність: ріка - синя, золото - жовте, вогонь - червоний і т.д. Зображення розфарбовується, а виріб прикрашається кольорами - міцними, ґрунтовними, рівними. Локальний колорит пов'язаний не стільки з безпосередніми враженнями від дійсності, скільки зі стійкими поняттями про неї. Застосування локального кольору характерно для образотворчого мистецтва середньовіччя, раннього Відродження й класицизму. Цей тип колориту був відкинутий імпресіонізмом, але знову використався численними напрямками живопису ХХ ст. (напр., експресіонізм, кубізм й ін.).

Колорит, у якому кольори обумовлені освітленістю предметів й їхнім положенням у просторі, називають тональним. Відповідно тоном називають ступінь висвітлення кольору.

Матеріали і посібники: альбоми репродукцій майстрів світового мистецтва