Лабораторна робота № 6 Тема: Графіка: види, технологія виробництва. Атрибуція графічних творів.

Мета роботи: ознайомитись з особливостями графіки як виду образотворчого мистецтва; різновидами графічних творів, творчістю видатних художників-графіків.

Значення роботи: опанування методологічними основами експертизи графічних творів, вмінням визначати матеріал, техніку виконання, стилістичні властивості творчості митців.

Література: /18/, /20/, /22/, /26/, /37/, /41/, /42/, /51/, /55/.

Основні теоретичні відомості

Графіка (від греч. graphike- «пишу, «малюю) – мистецтво малюнка, образотворчими й виразними засобами якого є лінія, контур, силует.

Графіка поєднує декілька мистецтв, зображення в яких складається з ліній, плям, штрихів переважно одного кольору, іноді з обмеженим застосуванням інших кольорів. Графічне зображення не прагне передавати всю складність, багатство фарб навколишнього світу. У той же час графічні мистецтва мають інші особливості та якості, які заповнюють цю відому умовність графічної мови.

Графіка за призначенням поділяється на станкову й прикладну. У першої, як й у станковому живопису, зміст і призначення творів повністю вичерпується їхнім художнім змістом, а в прикладній графіці й зміст і форма пов'язані з певним призначенням твору. Так, книжкова графіка призначена прикрашати й оформляти книгу, а в ілюстраціях - розкривати в зримих образах зміст літературного твору. Плакат покликаний відображати певні політичні теми, пропагувати основні ідеї й знання, служити цілям інформації. Журнально-газетний малюнок, у який входить і карикатура, повинен виконувати загальні завдання періодичної преси. І, нарешті, промислова графіка. Її завдання - оформляти всілякі товари, послуги, рекламувати промислову продукцію, кінофільми, театральні постановки й т.д. До неї відносяться проспекти, етикетки, дипломи, календарі, афіші та інш.

Виходячи з способу нанесення зображення, станкова графіка поділяється на оригінальну (авторську) і друковану.

Оригінальна (авторська) графіка - малюнки, виконані від руки за допомогою графічних засобів (контурної лінії, штриха, плями), що існують у единому примірнику. Назва різних видів малюнків походить від матеріалу, інструменту, застосованих при створенні даного виду малюнка. Згідно до цієї ознаки виділяють три групи творів авторської графіки: сухі інструменти (грифель, графіт); м’які інструменти (вугіль, чорна крейда, сангіна); мокрі інструменти (перо, пензль). Всі вони мають свої особливі характерні ознаки, важливими серед яких є колір малюнку, характер ліній, штрихів, плям тощо.

Сухі інструменти. Металевий грифель - свинцеві й срібні штифти в металевій оправі, що давали темно-сірий тон, застосовувалися в XII - XVI ст. в Італії. Ними писали по тонованому, ґрунтованому паперу. Лінія і штрихи на малюнку, виконаному грифелем дуже тонкі.

Графіт – малюнки, створені за допомогою графітних олівців Вони складаються з графіту (одна з форм кристалічного вуглецю) і глини (каоліну), розповсюджені з XVI ст. Малюнок, виконаний графітом має характерний свинцево-металевий блиск і відрізняється глибиною чорного тону.

М’які інструменти створюють м’ягку лінію.

Малюнки, виконані вугіллям (палички круглої форми, отримані шляхом випалу гілок різних порід дерева чи у вигляді олівців чотиригранної форми без оправи, якщо випалу піддавалося пиляне дерево) мають трохи сіруватий відтінок. Найбільш інтенсивні чорні кольори мають малюнки, виконані пресованим вугіллям, що одержують з порошку найбільш чорних сортів вугілля з додаванням невеликої кількості клею.

Олівець для малювання (з XІV ст.) виготовлявся із чорного глинистого сланцю або порошку паленої кістки з рослинним клеєм. Італійський олівець дає широкую лінію матового відтінку й слабкої чорності.

Сангіною називають м'який темно-червоний олівець без оправи, виготовлений із глинистих речовин. Штучну сангіну готовлять із каоліну й окису заліза.

Мокрі інструменти дають можливість стоншувати або розширювати товщину ліній для стоврення художнього образу. До них відносять перо і пензль.

Малюнки соусом, одним з видів пастелі, виконуються як сухим, так і рідким способом. У першому випадку соус наносять на папір растушкой, якою моделюються основні форми. Деталі закінчуються італійським олівцем. У іншому випадку малюнок наноситься на папір за допомогою пензля, на зразок акварелі. Такі малюнки, виконані мокрим соусом, матові, а кольори їх відрізняються чистотою чорного тону.

Китайська або індійська туш є одним з найдавніших матеріалів для письма й малюнка. Основою для її виготовлення служить сажа, одержувана від спалювання смолистих рослин або масел. На папір туш наноситься різними способами, частіше за допомогою пензля й пера.

Галлове чорнило виготовлялося з дубильних речовин, що перебувають у корі , листях, стеблинах дерев. Малюнок або текст, написаний цим чорнилом має чорний або темно-коричневий кольори. Але згодом ці кольори переходять у ясно-коричневий.

Сепія - це органічна прозора фарба коричневих кольорів. Буває природною й штучною. Природна добувається із чорнильного мішка каракатиці. До складу рідини чорнильного мішка входять вуглекислі солі лужних і щелочноземельных металів й органічних барвників. Вживається в рідкому виді. Штучна сепія виходить із різних коричневих і чорних барвників, акварельного типу, менш стійка, але різноманітна по колірних відтінках.

Пастель - це водночас фарбовий матеріал у вигляді кольорових олівців, техніка живопису, заснована на застосуванні пастельних олівців, і твори, виконані зазначеною технікою. Пастельні олівці не мають дерев'яної оправи й пресуються зі стертих у тонкий порошок барвників (пігментів) з додаванням камедей (гуміарабік, трагант), декстрину, молока, цукру, відвару солоду. Найчастіше пастеллю малюють на шорсткуватому папері, замші, пергаменті, картоні (рідше заґрунтованому полотні) Твори, виконані технікою пастелі, відрізняють чистота й звучність кольору й матова бархатистість поверхні.

Акварель, це також фарба, техніка живопису акварельними фарбами, і твір, виконаний цією технікою. Це водяна фарба, де в’язивом є переважно клей рослинного походження. Для додачі фарбам твердості, м'якості й інших якостей до складу акварельних фарб входять також крейда, віск і деякі смоли.

Малюнок чистою аквареллю відрізняється прозорістю, легкістю та водночас, яскравістю фарб.

Гуаш - це фарби, що складаються з тонко розтертих пігментів з водно-клейовою зв’язувальною речовиною (гуміарабік, декстрин й ін.) і домішкою білил, а також твори мистецтва, виконані цими фарбами. Гуаш вживається для живопису по паперу, картону, полотну, шовку, кості. Виникла як різновид акварелі, коли для досягнення щільності фарбового шару до водяних фарб почали домішувати білила. Гуаш широко використовувалася вже в часи середньовіччя для виконання книжкових мініатюр, а починаючи з часів Відродження – для ескізів, картонів, пізніше - для портретних мініатюр. Живопис гуашшю відрізняється більшою щільністю, ніж живопис чистою аквареллю, тому що фарби наносяться більш густим шаром.

До друкованої графіки відносяться гравюри або естампи - відбитки картинного зображення, отримані за допомогою гравюрних дощок. Для одержання гравюри користувалися дошками з дерева або металу, каменю або скла, лінолеума, твердих пластмас. Відповідно до засобів друкування розрізняють гравюри високого, глибокого і плоского друку.

Гравюра високого друку (випукла) – відтиск, отриманий з дошки, малюнок на яких вирізан на виступаючих елементах. До цього виду гравюри відносять гравюру на дереві - ксилографія, гравюру на лінолеумі - ліногравюра й дуже рідко гравюру на металі.

Ксилографія виникла в VII - VIII ст. у Китаї, в 770 р. – у Японії, з 1400 р. розповсюджена у Європі. До другої половини XVIII ст. гравюра на дереві виготовлялася на дошках поздовжнього розпилу. Це так звана обрізна гравюра. Для цієї мети служили породи дерева з порівняно м'якою й однорідною деревиною (дошки із груші, яблуні, сливи, бука – служать для тонких малюнків; липа – для грубих малюнків і кольорового друку). З другої половини XVIII с. набуває застосування так звана торцева гравюра на дошках поперечного розпилу із твердих порід дерева (самшит, пальма).

Частини малюнку, які на відбитку мають бути чорними, лишаються на дошці опуклими, а проміжки між ними загиблюються. Фарба наноситься на виступаючі частини і не потрапляє в заглибини. Під час друкування папір вибирає фарбу з виступаючих частин. Розглядаючи стародавні гравюри, можна побачити, що вибирання жолобків вироблялося не однією безперервною лінією, а окремими, короткими ділянками, внаслідок чого контури малюнка виходили у вигляді нерівних ламаних ліній. Зображення, відтиснуті з дерева, неодмінно штриховані. З однієї дошки можна виготовити кілька тисяч чітких відтісків. Тому і дошка має культурну цінність.

Ліногравюра - це випукла гравюра на лінолеумі або на подібних йому полимерно-пластичих матеріалах, за технікою близька до ксилографії. Виникла на початку ХХ ст. До специфічних якостей ліногравюри можна віднести лаконізм художньої мови, різкі контрасти чорного і білого, соковитий і мальовничий штрих, що одержують завдяки м'якості матеріалу, можливість швидко працювати, використати великий розмір аркуша й кольоровий друк, висока тиражность.

У заглиблинії гравюрі (глибокого друку) на відміну від гравюри випуклої, фарба наноситься не на виступаючий рельєф малюнку дошки, а в поглиблення друкованої форми. Виконується на металі.

Розрізняють два головних способи гравіювання на міді: 1) механічний спосіб - власне гравіювання - малюнок вирізується (гравірується) на мідній дошці за допомогою різців й подібних йому інструментів. 2) химічний спосіб полягає в тому, що поглиблений малюнок відтворюється на мідній дошці шляхом травлення її кислотами. Отримана цим способом гравюра зветься офортом. До цих двох головних прийомів гравіювання приєднуються багато другорядних.

При першому способі, лінія за лінією, штрих за штрихом весь малюнок гравірується на дошці. Чим сильніше гравер вдавлює в мідь свій різець, тим глибше й ширше виходить відповідний жолоб, чим легше - тим ніжніше виходять штрихи. Тіні зображуються рядом паралельних ліній. Для одержання більш густої тіні гравірують перехресні під гострими кутами штрихи. Мистецтво гравіювання складається в тому, щоб передати всі особливості оригіналу шляхом гармонічного й стрункого згруповування й розташування легких, граціозних, по можливості довгих ліній.

Коли малюнок на дошці готовий, фарба тампоном набивається в поглиблення. Потім дошка обережно чиститься, фарба залишається тільки у вирізаних лініях. Після цього дошка, на яку кладуть сирий друкований папір, покритий пропускним папером і шматком вовняної матерії, прокочується між валами металографського верстата. Відбиток з дошки, виготовленої різцем, називають різцовою гравюрою.

Технічні прийоми гравіювання на металі різноманітні. Крім різцової гравюри, є гравюра «холодною» або «сухою» голкою (XV ст.), коли художник-гравер для нанесення малюнка на дошку вживає не різець, а гостро відшліфовану тверду сталеву голку. Малюнок, виконаний таким способом, відрізняється винятковою тонкістю й ніжністю, і нагадує малюнок пером. До цього способу художники прибігали, коли необхідно було зобразити тонкі й світлі лінії.

Меццо-тинто - гравюра, виконана чорною манерою. Для її виготовлення поверхню м’якої мідної дошки обробляють так званою качалкою, інструментом, дугоподібний край якого має ряд зубців або насічок. Поверхня дошки приймае одноманітно шорсткуватий, начебто зернистий вид. Після цього всі місця, які мають бути світлішими, згладжуються так, що фарба до них більше чи менше, а то й зовсім не пристає. Місця, не торкнуті шкребком, залишаються, як і раніше, зернистими. Так утворюються плавні переходи від чисто білого до густо чорного.

Естампи, виконані чорною манерою, занадто м'яко й неясно передають контури малюнка. Тому цей спосіб гравіювання нерідко комбінують із гравіюванням за допомогою різця або сталевої голки.

Чорна манера, винайдена в 1642 р. Людвігом фон Зигером (1609-1676) гессенським дворянином, набула найбільшого розвитку в Англії переважно в портретному жанрі й тому нерідко називалася також англійською манерою.

В інших видах гравюри на металі для поглиблення поверхні дошки застосовують травлення кислотою. Такий вид гравюри називається офортом (травлення).

Техніка офорта полягає в тім, що дошка покривається кислотостійким лаком. Потім, на приготовлену таким способом дошку наноситься контур малюнка гравірувальною голкою, прорізаючи лак до міді, але по можливості не заглиблюючись в останню. Хвилясті, довгі лінії гравюри на міді в цьому випадку поступаються місцем коротким, прямим або трохи скривленим паралельним, а також перехресним штрихам. Гравер працює немов би пером, згущаючи штрихи для передачі тіні, короткими лініями й крапками виділяючи деталі малюнка. Після цього дошку “протравлюють”. У місцях, оголених при гравіюванні холодною голкою, кислота, потрапляючи на метал, вступає з ним у хімічну реакцію, роз'їдаючи його, внаслідок чого утворюються борозни, поглиблення. Через те, що одні частини малюнка повинні бути витравлені сильніше, а інші слабкіше, то травлення проводиться декілька разів (до 20 разів). Далі діють як зі звичайною поглибленою гравюрою: набивається фарба й робиться відтиск.

Техніка офорта була відома ще на початку XVI ст., широко використовувалася в Італії, в XVIII в. набула вищого розквіту в Голландії епохи Рембрандта. Власно, Рембрандта (1607-1669) вважають і творцем офорту. Він зумів використати всі переваги цього способу гравіювання, що за багатством тонів і світлотіньових контрастів цілком відповідав характеру його художнього дарування. У Франції ціла плеяда талановитих граверів переносять на мідь веселі й кокетливі мотиви Ватто, Буше, Ланкре й ін.

Іншим видом гравюри, виконаної травленням, є олівцева манера. На металеву пластину наноситься кислотостійкий шар. Малюнок переносять із кальки спеціальною зубчастою накаткою-рулеткою. Потім пластину травлять, промивають і покривають фарбою. Отриманий відбиток має вигляд олівцевого малюнка.

Якщо офорти подібні до рисунків пером, олівцем, то інша техніка– акватинта – дає відбитки, близькі до малюнків розчиненими на воді тушшю чи аквареллю. На підготовлену пластину наносять кислотостійкий шар і по ньому голкою й шкребком гравірують малюнок. Його травлять, промивають, знежирюють і тонко, рівномірно притрушують асфальтовим порошком або каніфоллю за допомогою пензлика. Над вогнем порошок повільно розплавляється, пристає до дошки. Світлі ділянки перед травленням викривають лаком. Травильна рідина роз’їдає найдрібніші проміжки між порошинками, і утворюється шорстка поверхня, яка у відбитку дає ефект розмивів туші. Повторні покриття окремих місць і травлення дають змогу поглиблювати тіні, домагатись дуже плавних світлотіньових переходів. Завдяки цьому добре відтворюються тони й зображення. Така гравюра дає композицію не штрихами, а різною густотою основного свого тону. Найвищим майстром акватинти був іспанський художник Франсиско Гойя (1746-1828).

Лавис (франц. lavis) – вид гравюри на металі, винайдений французським художником XVIII ст. Ж. Б. Лепренсом. Техніка глибокої гравюри, у якій зображення наноситься на мідну дошку пензлем, змоченим кислотою. Витравлені в такий спосіб поглиблення заповнюються чорною або коричневою тушшю й дають на папері надзвичайно виразний відбиток. Завдяки техніці лавис можливий поступовий перехід тонів від світло-бежевого до темно-коричневого й від ясно-сірого до чорного залежно від обраних кольорів туші. Ще ефективнішим є відбиток лавис на різнобарвному папері. В техніці лавис працював художник римської школи Клодт Лоррен (1600-1682 р.). Гравюри в техніці лавіс нагадують малюнок кистю з розмивкою.

До гравюри плоского друку відноситься літографія – малюнок на камені. На відшліфованій поверхні каменю малюнок виконують пером і пензликом жирною хімічною тушшю в чорно-білому варіанті у вигляді штрихового малюнка із заливаннями, чи спеціальним олівцем, до якого входить жир. Півтони відтворюються штрихуванням тушшю або її розпиленням. Малюнок залишається на самій поверхні каменю, тому що він не опуклий, як у гравюрі на дереві, і не поглиблений, як у гравюрі на металі. Після цього камінь протравлюють, до всіх вільних від рисунка місць фарба не пристає, тоді як оброблені жиром добре її вбирають. На папір фарба передається за допомогою літографської машини.

Літографія поширюється у ХІХ ст. За допомогою цієї техніки виконуються копії творів видатних художників минулого. Є.Делакруа літографує серію ілюстрацій до «Фауста» Ґете та до творів Шекспіра. Знаменитим майстром літографії був французький художник Оноре Домье (1810-1866). Він видав більше 5000 малюнків і карикатур, які вражають подібністю до тих осіб, яких пародіюють.

З 80-х років ХІХ ст. інтерес до літографії зростає. Художники стали користуватися нею для відтворення своїх оригінальних робіт з метою поширення їх у публіці. Літографія починає розвиватися як самостійна галузь мистецтва. У Франції та Німеччині виникають суспільства художників-літографів.

Багатобарвні літографії друкуються з декількох каменів, але іноді й з одного каменю, як і багатобарвні гравюри з дошок.