Лабораторна робота № 12 Тема: Класифікація музичних інструментів. Мистецтвознавча експертиза смичкових інструментів

Мета: ознайомлення з музичними інструментами, як культурними цінностями, методами мистецтвознавчої експертизи музичних інструментів.

Значення: формування вміння визначати і описувати художні, стилістичні та технологічні особливості музичних інструментів, правила оформлення перевезення музичних через митний кордон України.

Література: /15/, /27/, /31/, /34/, 42/.

Основні теоретичні відомості

До культурних цінностей, що мають велике художнє, історичне, етнографічне й наукове значення і підлягають збереженню й охороні відповідно до законодавства України відносяться унікальні та рідкі музичні інструменти, що входять у Державний Реєстр національного культурного надбання. Листом ДМСУ від 16.03.2001 р. № 4/09-1308-ЕП “Про зміни та доповнення до порядку контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України” уточнюються групи музичних інструментів, перелік майстрів унікальних музичних інструментів, на вивезення яких необхідно оформляти Свідоцтво. Це: українські і іноземні народні музичні інструменти, виготовлені до 1930 р. включно; унікальні музичні інструменти індивідуального виробництва, виготовлені після 1930 р. видатними українськими майстрами; смичкові (скрипкові) музичні інструменти, виготовлені видатними зарубіжними майстрами; стародавні й сучасні клавішні музичні інструменти, виготовлені до 1920 р. включно закордонними фабриками й майстрами: роялі, піаніно, клавесини, спінеті, клавікорди, фісгармонії, клавесини; арфи, виготовлені до 1900 р. включно. До цього переліку віднесено і механічні музичні інструменти, виготовлені до 1920 р. включно.

Музичні інструменти умовно діляться на народні й професійні - інструменти, що входять у симфонічний (оперний), духовий й естрадний оркестри тощо. Як професійні, так і народні музичні інструменти класифікують за джерелом звуку на духові, струнні, шумові та ударні. Відповідно до засобу звукодобування вони підрозділяються на різні підгрупи.

Задача митного інспектора щодо цієї групи культурних цінностей заключається в ідентифікації поданих музичних інструментів з інформацією, яка міститься в Свідоцтві на право вивезення. Це вимагає досконалого знання класифікації музичних інструментів, їх конструктивних особливостей, типологічних і індивідуальних ознак таких, як корпус, форма, розміри, матеріал виготовлення, клейма тощо.

Серед музичних інструментів, які мають виняткове історичне, етнографічне, культурне значення відносяться смичкові інструменти, особливо, скрипка. Скрипка найважливіший і досконалиший із смичкових музичних інструментів, найвищий за звуковим регістром із сімейства смичкових. Звук виробляється не тільки від руху деки й дна, але й від руху повітря всередині й назовні через ефи, утворюючи резонансну систему.

Скрипка складається із сорока частин, виточених з різних порід дерева. Дуже складна її форма, її вигнутий, склепистий корпус. В самій конструкції інструмента закладені відміні темброві ознаки.

Головними визначальними ознаками скрипки можна вважати: окремі дека, дно, обичайки й шийка (гриф) кілки; два резонаторних отвори подовженої форми (у вигляді S-подібної щілини); душку; чотири струни, настроєних по квінтах; форма корпуса повинна має прямі закруглені плечі, талію й кути в З-образних вирізах.

Скрипка у своєму первісному виді з'явилася в середовищі народної музичної творчості в слов'янських країнах. Еволюційний розвиток предка скрипки йшов по шляху зміни вищезгаданих ознак, наприклад: первісне кріплення деки й дна до обичайок без звісання країв (як у гітари) замінялося сучасним монтуванням корпуса, при якому края деки й дна значно виступають за лінію обичайок; зміна довжини, форми й способу кріплення шейки до корпуса інструмента.

Своє остаточне класичне завершення інструменти скрипкового сімейства одержали в середині XVI століття в Італії й стали витісняти інші, попередні їм смичкові інструменти у всіх країнах Європи.

Засновник кремонской школи Андреа Аматі і його учні найбільш повно втілили ідею скрипки: вона, як і голос, повинна була вміти виражати будь-які людські почуття. Кремонці уточнили конструкцію скрипки, а форму довели до разючої добірності. У цьому основна заслуга таких майстрів, як – Никколо Аматі й двох його учнів, Антонио Страдивари й Джузеппе Гварнери дель Джезу.

На початку 1700-х років. Страдивари сконструював свою, дотепер неперевершену скрипку, що має найбагатший тембр і виняткову «далекобійність» - здатність наповнювати звуком величезні зали. Вона була подовжена за формою й мала усередині корпуса злами й нерівності, завдяки чому звук незвичайно збагачувався за рахунок появи великої кількості високих обертонів (музичних звуків - комплекс основного тону й гармонічних часткових тонів). Із цього часу принципових відхилень від розробленої моделі майстер вже не робив, але експериментував до кінця свого довгого життя. Зміни форми скрипок Страдивари, які простежуються на всьому протязі його творчості, мають під собою акустичне обґрунтування. Так, наприклад, обриси моделі Аматі утворюють гитароподібну форму внутрішності корпуса скрипки. У Страдивари ці лінії як би зламані в районі талії інструмента. Змінив Страдивари й характер склепінь деки й дна, і розподіл толщин, і деякі пропорційні відносини між окремими частинами корпуса.

За своє довге життя Антонио Страдивари виготовив близько 2500 інструментів, з яких збереглося безперечно справжніх 732 (у тому числі 632 скрипки, 63 віолончелі й 19 альтів). Багато творів Страдиварі перебувають і зараз у багатих приватних колекціях.

Сучасником Страдивари і його суперником був Бартоломео Джузеппе Гварнери – онук родоначальника династії скрипкових майстрів Андреа Гварнери. Джузеппе Гварнери одержав прізвисько «дель Джезу», тому що на етикетках своїх інструментів він ставив значок, що нагадував емблему чернечого ордена єзуїтів. Інструменти Гварнери відрізнялися від скрипки Страдивари більш плоскою формою деки й були покриті лаками найрізноманітнішого відтінку, від золотаво-жовтого до вишневого (у Страдивари після 1715 року лак завжди мав оранжево-коричневий відтінок).

Самим здатним учнем Страдивари був Карло Бергонци (1686-1747), скрипки якого мають багато загального з інструментами вчителя.

Існували в Італії в XVII-XVIII століттях й інші скрипкові школи - венеціанська, міланська, неаполітанська, флорентійська й інші. Однак ці школи не придбали такого значення, як кремонська й брешіанська.

Свій внесок у розвиток скрипкової майстерності внесли й інші країни. Надзвичайною популярністю в Західній Європі користувався також австрієць Якоб Штайнер (1617?-1683), чиї інструменти були схожі за формою на скрипку Никколо Аматі, але відрізнялися більше високими склепіннями деків. Найбільш значним майстром французської школи був Жан Батист Вильом (1798-1875). З німецьких майстрів успіхів досягли Бахман, Хунгер, Эрнст і деякі інші, що працювали наприкінці XVIII і першій половині XIX століття. В Англії майстри копіювали Штайнера, а пізніше скрипки Маджині, Аматі й Страдивари. Відомі англійські майстри Барак Норман (1678—1740), Ричард Дьюк (працював з 1750 по 1780 р.), Беджамен Банці (1727—1795). З голландців найбільш відомий Генбрик Якобі, що працював в Амстердамі з 1690 по 1712 р., учень Никколо Аматі. Більшість скрипок роботи Якобса вже давно постачені етикетками з ім'ям Аматі й звертаються в продажі як справжні інструменти цього майстра.

У Польщі в XVI столітті працював чудовий майстер Мартини Гроблич (1555—1610). Крім скрипок він робив багато віол, які по техніці виконання, добірності форм і чудесному звучанню є шедеврами світового значення. З інших відомих майстрів Польщі можна назвати імена Яна Даккварта й Гроблича молодшого (перша половина XVIII століття), Миколая Савицького (1792—1850), Кпучинського (кінець XIX - початок XX століття).

Смичкові інструменти в Росії з'явилися у дуже віддалений час. Можна припускати, що скрипка вже в близькому до класичного типу виді з'явилася в Росії до початку XVI в. У деяких літературних джерелах вказується приблизно, що попередником скрипки був своєрідний смичковий інструмент, називаний «суной». Такий інструмент існував у народній виконавській практиці до другої половини XIX століття. Суна має корпус скрипки й по своєму пристрою її можна віднести до попередниці скрипки - смичковій лірі. Але якщо ліра мала одинадцять і більше струн, то в суні, так само як й у скрипки, було лише чотири струни.

З російських скрипичних майстрів відомий кріпак Андрій Батов (1767-1839) і А.И.Леман (1859-1913).

На Україні велике поширення скрипка одержала в першій половині XVII ст. і стала народним інструментом, увійшовши в інструментальний народний ансамбль «троїсти музики». Серед українських скрипкових майстрів відомі Т.Підгірський і В.Мочалов і інші.

В ХІХ в. широко розвертається (у Німеччині й Франції) масове фабричне виробництво скрипок, які по якості значно уступали виробам індивідуальних майстрів.

Авторські музичні інструменти оздоблювалися авторськими знаками – клемами і етикетками.

Добре відомо клеймо Страдиварі: мальтійський хрест та ініціали “A.S.” у подвійному колі. Існує маса підробок під роботи майстера. Для визначення оригіналу треба звертати увагу на папір для етикеток XVII століття. У той час це був паперовий етикет. А папір тоді був більш товстий й ворсистий. Рідше майстри випалювали на внутрішній стороні деки фамільні вензелі.

Форма скрипки Страдиварі. До 1684 Страдиварі будував невеликі скрипки, але потім перейшов до виготовлення більших інструментів. Типова скрипка Страдиварі «подовжена скрипка» має 363 мм у довжину (на 9,5 мм крупніше аматиевской скрипки). Потім майстер зменшив довжину інструмента до 355,5 мм, одночасно зробивши його трохи ширше й з більше вигнутими склепіннями, - так з'явилася на світ модель неперевершеної симетрії й краси. В кожного квадратного сантиметра дерев'яного корпуса деки скрипки Страдиварі була різна товщина й щільність. У нього була особлива манера видовбувати деки, свій малюнок ефів (прорізів на деці), характерний обвід зовнішніх ліній. Але серед його скрипок неможливо знайти двох однакових. Верхня дека через тиск струн на корпус скрипки у Страдиварі - більш плоска, чим у інших майстрів і більше тонка; у Гварнері - обидві деки товстіші.

Матеріал же скрипок Страдивари постійний: для верхньої деки – ялина, для нижньої – (явір) клен. Цурки оброблялися не на дошки, а на «сектори» - по напрямку від кори до серцевини, причому, з певної частини стовбура (центру). Якщо ширини шматка дерева не вистачало для цільної деки, її нарощували з боків іншими шматками.

Точний склад лаків скрипок Страдиварі не встановлений і донині - навіть самий витончений хімічний аналіз виявився отут неспроможний. Страдиварі користувався не одним строго певним лаком. У перші роки він користувався лаком свого вчителя Ніколо Аматі, а потім став робити свій.

Смичок - тростина з натягнутими кінськими волосами, використовувана для видобування звуку на струнних інструментах типу скрипки. Остаточну форму сучасному смичку – тонкому, злегка ввігнутому, прекрасно збалансованому, із тростиною з фернамбукового дерева, з металевим або кістяним кінцем і пристроєм для рівномірного розподілу волосся – додав французький майстер Франсуа Турт (1747–1835). Смички альта, віолончелі й контрабаса відрізняються від скрипкових тільки розмірами. При експертизі смичків треба звертати увагу на відповідність визначальних ознак з зазначеними в паспорті на смичок.

Народні музичні інструменти є одним з напрямків традиційної народної культури. Їхні твори різної форми, звучання, прикраси (різьбленням, розфарбуванням, інкрустацією) свідчать, як і всі галузі декоративно-прикладного мистецтва, про високий художній смак народів.

У світі велика кількість різноманітних народних інструментів. Вони мають досить глибокі історичні коріння. Так найдавніші знахідки на території України - це музичні інструменти, виготовлені з костей тварин, глиняні свистульки з кам'яного віку й епохи бронзи. Можна із упевненістю сказати, що колись вони виконували ритуально-магічну функцію, і тільки пізніше стали використатися чисто з музичною метою.

Їх відрізняє велика розмаїтість конструктивного рішення. Але якщо взяти за основу джерело звуку, то вони діляться на кілька груп, як і при класифікації основних професійних музичних інструментів.

На виготовлення інструментів міг йти будь-який природний матеріал - дерево, кістка, ріг тварини, глина, шкіра, метал. Дерево - самий природний матеріал для людей, чиє життя пов'язане з лісом: хліборобів, мисливців, пастухів. З нього виготовляли й духовні й струнні й ударні інструменти.

Широко використалася глина. У кожного народу існують окарини – глиняні свистульки у формі птахів, наїзників, тварин, риб. У них 2 - 4 ігрові отвори й вузький діапазон. На Україні відомі за назвою свистуни, свистульки - декоративно прикрашалися, розписувалися.

Ріг тварини був прекрасним інструментом для пастухів, мисливців і воїнів. Ігрові отвори в розі були відсутні, тому на ньому можна було грати тільки сигнали й мелодії, засновані на натуральному звукоряді. Пізніше, коли ріг стали робити з металу, йому надавали традиційну вигнуту форму. Від рога веде своє походження валторна.

Метал входить в інструмент найчастіше як складова частина - струни гуслей, скрипок, іноді виступає замінником дерева - у духових інструментах.

Волинка - стародавня назва - дуда, коза, козица. Вона являє собою повітряний резервуар - хутро (зі шкіри теляти або козла), у який вставляли 2-3 ігрові трубки й одну для нагнітання повітря. Дотепер зустрічається на Закарпатті. Багато хто із цих волинок стають дійсними творами мистецтва. Тут й інкрустація, і карбування, і різьблення по дереву, і розпис. Шкіряний мішок прикрашали бахромою, кистями, металевими фігурними підвісками. Нерідко місця з'єднання сопілки з мішком оформляли скульптурно, у вигляді голови кози (звідси й друга назва).

В Україні широке поширення серед смичкових інструментів одержали гудки, гусли, цимбалы, кобзи, бандури. Їхнім далеким предком був монохорд - простий ящик зі струнами. На протязі століть ці інструменти перетворювали: ускладнювали, багато прикрашали різьбленням, інкрустацією, розписом, міняли форму, обростали додатковими пристосуваннями, але основа в них залишалася однаковою: над резонатором натягнуті струни, кожна з яких призначена для витягу звуку тільки однієї висоти. Серед видатних українськиї майстрів – Олександр Корнієвський, І.Скляр, В.Герасименко, К.Німченко, О.Солодкий, О.Коваль ті інші, чиї музичні інструменти вважаються культурними цінностями.

Музичні інструменти, допущені до вивозу без оформлення дозволу Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей, повинні мати фабричний паспорт, або торговельну квитанцію, чек, ярлик на інструмент, виготовлений після 1950 р. у тому числі: фабричного серійного вітчизняного або закордонного виробництва; механічні й електромеханічні інструменти фабричного виробництва.

На всі інші музичні інструменти необхідно одержувати відповідне свідчення - дозвіл Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей.

Для одержання цього дозволу необхідно надавати серію документів - паспорта на смичкові музичні інструменти й смички, які видаються Міністерством культури й мистецтв України, де фіксуються розмірі всіх деталей смичкових інструментів, їх характерні відзнаки, а також два екземпляри списків за зразками, і кольорові фотографії.

Матеріали і посібники: рекомендована література, альбоми ілюстрацій, каталоги музейних колекцій, каталоги аукціонів.

Зміст завдання.

Робота № 1. Класифікація музичних інструментів. Українські народні інструменти.

На підставі ознайомлення з рекомендованою літературою ознайомитись з принципами класифікації музичних інструментів. Звернути увагу на:

1) схеми класифікації, види музичних інструментів;

2) традиційні українські музичні інструменти, матеріали, які використовуються для їх виготовлення, характерні ознаки, декор.

Роботу оформити у вигляді конспекту: схеми класифікації музичних інструментів.

Робота № 2 Смичкові інструменти. Історія створення. Характерні ознаки

Ознайомитись з історією створення, особливостями творчості скрипичних майстрів, характеристикою вузлів і деталей смичкових інструметнів. Звернути увагу на:

1) роботу видатних італійських майстрів по створенню смичкових інструментів, смичків, їх послідовників;

2) використання деревини для виготовлення інструментів, її особливість – структуру кількість дощок для дек, лакове покриття;

3) розміри смичкових інструментів; смичків, іх маркування;

4) наявність клейм, етикеток;

5) значення відмінних ознак – наявності сколів, щилин, перекосів, плям, для експертизи.

Скласти описання конструкції скрипки, смичка.

Робота № 3 Особливості митного огляду музичних інструментів.

Користуючись рекомендованою літературою вивчити особливості оформлення вивозу, тимчасового вивову, ввезенню музичних інструментів. Звернути увагу на:

1) перелік музичних інструментів, заборонених для вивезення за межі України;

2) перелік музичних інструментів, на вивезення яких не потрібно оформляти дозвіл;

3) основні відомості, які містяться в паспортах на смичкові інструменти і смичкі;

4) перелік, порядок оформлення і надання документів на отримання дозволу на вивезення смичкових інструментів.

Скласти перелік документів, необхідних для отримання дозволу на вивезення, тимчасове вивезення музичних інструментів.