Особливості форми і структури книги.

Для проведення експертизи книги необхідно визначити її назву, автора, місце друку, дату друку. Всі ці відомості можливо отримати при детальному розгляді книги за умови, що книга збереглася повністю. При цьому необхідно знати форму, складові частини книги, особливості оформлення, тощо.

Книжна справа пройшла довгий шлях перш ніж отримала найбільш досконалу свою форму. Її розвиток - від перших глиняних дощок, папірусних та пергаментних світків до перших кодексів, фоліантів, сучасних форм книжок.

Рукописна книга у вигляді папірусного свитка (3000 років до н.е.) – найдавніша форма книги. Папірусний свиток використовувався у єгиптян з 3000 р. до н.е. до IV – V ст. н.е., у греків до Х ст. н.е. В античну епоху папірус використовувався в усіх країнах Середземномор’я. В Західній Європі він переважав до XII століття.

Форма свитку була обрана для того, щоб не пошкоджувалися папірусні аркуші. Текст на свиток наносився двома засобами: по довжині чи по ширині. Перший використовувався в античності, другий – в добу середньовіччя.

Окремі аркуші папірусу з рукописним текстом називали «паперами».

На протязі декількох століть водночас з папірусом використовували свитки зі шкіри, в тому числі з пергаменту.

Крім папірусу, який був дорогим матеріалом, для повсякденних потреб використовували книжки, зроблені з аркушів слонової кістки, чи з кипарисових дощок, які покривалися воском. Вони скріплялися разом, текст наносився металевою паличкою з загостреним кінцем, яка називалася стилем. Така книжка з двох табличок йменувалася диптихом, три таблички створювали триптих, чотири і більш – поліптих. Для кращого збереження зовнішній бік поліптихів обтягували шкірою. Такими дошками греки і римляни користувалися до IV ст. н.е. Сьогодні збереглися два клади римських табличок з воску.

Така форма книжок була прототипом кодексу (в перекладі - дошка) – книжного блоку.

Виникнення форми кодексу було пов’язано з використанням такого матеріалу як пергамент. Він досить міцний, не пошкоджувався від згину, міг нарізатися на чотирикутні листи, які зшивалися між собою.

Формат давнього кодексу відрізняється від звичайного формату нині існуючої книги – таким він став в добу раннього середньовіччя. В античний період кодекс був майже квадратним. В ІІ ст. кодекс розповсюджується серед християн. Іудеї та римляни прийняли його в ІІІ – IV ст.

В добу раннього середньовіччя остаточно склалася сучасна форма книги.

Книга складалася з аркушів певного формату. Вони збиралися в окремі зшитки – “тетради” – “тетра” – з грецької мови – “четвірка”. Звичайно, зшиток складався із 4-х аркушів, які були зігнути навпіл, тобто із 8 напіваркушів чи 16 сторінок. Для вивчення книги має значення встановлення формату книги по відношенню до формату аркушу паперу. Згідно до цього, формат книги міг бути у ½ долі (аркуш зігнутий навпіл) - 2⁰, ¼ долі (аркуші удруге зігнуті навпіл) - 4⁰, ⅛ долі - 8⁰, 1/16 долі – 16⁰. Як виняток існують книги (Євангелія), надруковані на цільних аркушах. Від кількості зошитів залежав обсяг книги.

Перший зошит книги вміщував сторінки, на яких заносилися основні вихідні данні про видання.

Титул, чи титульний лист (від латинської – напис), заголовок, чи заголовний лист видання, основний титульний елемент книги, який містив дані про твір. В багатотомних виданнях титул міг бути розгорнутим, тоді ліворуч від титулу розміщувався контртитул. Ліворуч від титульного аркушу міг розміщуватися фронтиспис – малюнок, портрет автора, чи особи, якій присвячена книга.

Шмуцтитул – в стародруках – додатковий титул, який розміщався перед титульним аркушем з метою збереження титулу від забруднення, пошкодження. Там могли розміщуватися відомості про автора, назву книги. Зворотний бік шмуцтитулу був чистим.

Авантитул – перший лист зшитку книги. Його могли залишати чистим, чи друкували марку видання, назву серії чи присвячення.

Форзац – подвійний аркуш паперу, розміщений між блоком книги і палітурними кришками.

До довідкового апарату видання входять заголовні дані, які розміщуються над текстом сторінки, чи в верхній частині бокового поля – так званий колонтитул. Частіше він повторює або прізвище автора, або назву твору, або перші і останні заголовні слова сторінки. Колонцифра – порядковий номер сторінки, чи стовпця книги, розміщується в верхньому чи нижньому полях кожної сторінки. Кустода (для рукописних), сигнатура (для друкованих) – позначення порядкового номера зошиту книги, чи друкованого аркушу видання, розміщувалися в нижньому полі першої сторінки зошита. Призначення кустоди (для рукописних книг) і сигнатури – контролювати підбір аркушів та зошитів при палітурних роботах.

На останніх сторінках рукописних та друкованих книг розміщувався колофон – завершення, текст, якій вміщував відомості про назву книги, її автора, місце та час перепису, чи друку, ім’я писця чи друкаря тощо.

Книги оздоблювалися різноманітними малюнками, гравюрами, орнаментальними прикрасами.

До них відносилися заставки, ініціали (заголовні букви), кінцівки.

Заставка – невелика орнаментальна, чи зображувальна (іноді сюжетна) композиція (вздовж набірної полоси), яка відокремлювала та прикрашала початок книги, чи окремого розділу книги.

Ініціали, чи заголовні букви, ставилися на початку тексту книги, окремої глави, статті чи абзацу. Це були прикраси у вигляді збільшеної за розмірами букви. Це найдавніший елемент оформлення книги. Частіше писалися кіновар’ю.

Окрім заставок та ініціалів використовували інші прикраси, серед яких відомі прикраси на полях – малюнок на полях рукопису.

Кінцівки – невеликі орнаментальні, іноді сюжетні композиції, якими виділяли кінець розділу, чи усієї книги. В друкованих виданнях кінцівки стали розповсюджуватися після «Апостола» 1574 р., надрукованого І.Федоровим у м. Львові. Замість кінцівки іноді використовували особливий засіб написання тексту у вигляді рядків, які поступово звужувалися, внаслідок чого текст приймав вигляд трикутника.

Орнамент в рукописах відображував поступові зміни в писемності.

Найдавнішим орнаментом в давньоруських рукописних книгах був так званий старовізантійський орнамент (давньоруський). Відмітною рисою його була геометричність. Він складався з геометричних фігур – кругів, прямокутників, які були заповнені складними рослинними мотивами: вписаними в напівкруги трилисниками, гілками, квітками. Часто в орнаменті використовували зображення птахів, тварин, головним чином павичів і левів, реалістично намальованих. Рослинні мотиви були стилізовані.

Заставка виконувалася у формі прямокутної рамки. Строга чіткість рамки – одна головних особливостей старовізантійського стилю. Використовували білі, блакитні, рожеві, зелені фабри, іноді золото.

Перехідний різновид старовізантийського стилю – розповсюдження сплетення джгутів, порушення геометричного орнаменту, суворості рамки, появлення зображень тварин усередині заставки. До ініціалів примальовували голови тварин, які лишаються свого реального вигляду.

В XIII – XIV століттях як в Західній Європі, так і на терені російських, українських земель розповсюджується так званий «тератологічний» орнамент. Він відрізнявся відсутністю будь-якої рамки. Заставка чи ініціал мовби стелються по аркушу рукопису та обмежені тільки своїм малюнком. Давні мотиви плетінь і рослин в орнаменті перетворюються в одне ціле зображення складних сплетінь і джгутів. Іноді серед них з’являються зображення людини, птаха, якогось чудовиська, які зливаються з плетінням. В орнаменті використовувалися червоні контури на зеленому, чи блакитно-зеленому тлі, з XIV ст. – на сіро-блакитному тлі

З XV ст. з’являються два нових стиля, відомі як неовізантийський та балканський орнамент (іноді їх називають термінами «джгутовий», «плетений», «рослинний»). Перший втрачає відносну чіткість рослинних елементів. Їх стилізація, членування заставок робить малюнок складним і незрозумілим. Цей стиль господарює в рукописних книгах XVI ст. В інших, простіших, рукописах XV ст., частково XVI ст. використовувався орнамент – плетінка, чи балканська плетінка - мотиви плетіння, джгути, круги, чотирикутники.

З другої половини XVI ст. починають використовувати інший орнаментальний стиль стародруку. Елементи цього стиля – білі листя і трави зображаються на чорному тлі, заповнюючи все поле. Іноді вони немовби виходять з великої посудини чи горщика, іноді серед них з’являється кедрова шишка. Для виконання цього стиля використовується штриховка, чим досягається об’ємність форми. Цей орнамент превалює протягом всього XVIІ ст. З другої половини XVIІ ст. в рукописах з’являється орнамент бароко – повторення однакових мотивів: еліпсу та спіралей. Цей мотив поєднався із стилем стародруку і набув особливого розповсюдження у XVIІІ ст.

В’язь – особливий вид письма, який використовувався для прикрашення книги. Звичайно її застосовували для написання заголовку на початку книги, іноді – для розділення статей, при цьому нею починали кожну статтю. Переважно в’язь робили кіновар’ю, золотом чи синею фарбою (остання в XV – на рубежі XVI ст.), але, починаючи з XVII ст., зустрічаються рукописи у яких в’язь писана чорними чорнилами.

Рукописні книги і стародруки, крім цих елементів, багаті на численні декоративні прикраси – мініатюри, гравюри.

Мініатюри. Слово запозичене із італійської мови и визначає письмо чи рукопис з малюванням контурів червоною фарбою. З давньоруських часів вживався вираз “рукопис в лицях”, “лицьова”, “у лицях”.

По-перше, відзначається багате обрамлення титульних листів. Спочатку це були стримані декоративні композиції у вигляді архітектурної арки, потім на зміну аркам прийшли зображення біблейських і євангельських сюжетів.

Кількість мініатюр, особливо у стародавніх рукописах, велика. В “Євангеліях” давали зображення євангелістів. Так, в “Остроміровом Євангелії” 1056-1057 рр. намальовані три з чотирьох євангелістів.

Починаючи з XV століття, кількість мініатюр збільшується. Багато їх у досить пізніх старообрядних рукописах, наприклад, в “Апокаліпсисі”. Гравюри в тексті, за деяким винятком, не зустрічаються в московських видання.

Численною кількістю ілюстрацій, в тому числі і в тексті, відрізняються українські видання – київські і львівські. Для їх виконання використовували дерев’яну гравюру, рідко гравюру на міді. Іноді гравюри виконували відомі майстри, котрі позначали свої роботи ім’ям, чи монограмою, ставили дату. Ці позначки могуть бути визначальними при вивченні книги.

З найдавніших часів для збереження аркушів книгу оправляли – переплітали. Корінець зошиту прошивався мотузками чи тонкими ременями, кінці яких кріпилися до дерев’яних дошок чи міцного картону, які ставали корками (кришками) оправи. Потім зовнішній бік корки покривався шкірою чи тканиною - парчею, оксамитом. Шкіряні оправи мали оригінальні золоте чи посріблене тиснення (блинтове) із зображенням сюжетних композицій на середнику,. Іноді для оправи робили металевий оклад. Українські і російські золотарі прикрашали книги карбованими, гравірованими, золоченими накутниками, середниками, застібками, накладками на корінцях, “жуками”, чорненими і фініфтевими медальйонами. На багатьох з цих прикрас можна причитати ім’я майстра, різні написи, які мають значення при вивченні книги.