Вироби з різних видів металу

Залізо. В утилітарних цілях залізо застосовується не в чистому виді, але звичайно в сполуці з іншими елементами. В результаті різних процесів обробки виходить міцна, ковка й довговічна сировина.

На території України епоха раннього заліза датується з VIII до V ст. до н.е. З V до І ст. до н.е. європейські племена, засвоїли такі прийоми обробки заліза, як загартовування, інкрустація, золочення, сріблення. Винайдені кельтами методи обробки заліза протягом століть майже не набули важливих змін. В VII - XII ст. кувалися найкращі булатні клинки.

Виробництво чавуну й заліза різко зросло в XVIII ст. завдяки відкритим у Франції новим методам плавлення. Широко відомі в світі декоративні художні вироби з чавуну, (скульптура, спортивні призи, садові ослони й т.п.), що вироблялися на Каслінському машинобудівному заводі в м. Каслі (Росія), заснованому у середині XVIII ст. Традиції Каслінського лиття (графічна чіткість силуету, поєднання ретельно оброблених деталей й узагальнених площин з енергійною грою відблисків) склалися в ХІХ ст., коли за моделями П.К. Клодта, Е.А. Лансере, Ф.Толстого, а також місцевих художників і майстрів - Н. Р. Баха, М. Д. Канаєва, В. Ф. Торокина й ін. виготовлялася низка високохудожніх виробів, в тому числі і скульптура.

Мідь. Пластичність міді давала можливість одержувати при холодному куванні дуже тонкі, досить тверді й пружні леза ножів, списів й інструментів. Нерідко поруч із куванням застосовувалося лиття, відлиті й куті елементи з'єднували за допомогою клепання й паяння, прикрашали гравіруванням, зерню, сканню, інкрустаціями. Поверхню деяких виробів ретельно обробляли й покривали сріблом або патинували.

Найбільшим відкриттям стародавності була поява бронзи, що визначила цілу епоху в історії людської цивілізації. Бронза була відома індусам, ассірійцям, грекам, римлянам. В V ст. до н.е. з неї виливали велетенські статуї.

Опираючись на археологічні джерела, відомо, що на території України в II тис. до н.е. існувало бронзоливарне виробництво. Справжніми творами мистецтва є знахідки з поховань кіммерійців, скіфів і сарматів, що населяли Північне Причорномор'я з VII ст. до н.е. до III ст. н.е. У похованнях скіфських воїнів-дружинників із царських курганів, як правило, зустрічаються бронзові казани, навершя, жезли, пряжки, накладки на кінську збрую й ін. За своїми художніми даними бронзові вироби завжди вище, ніж вироби подібного ж призначення з міді.

У середні віка з бронзи виготовляли предмети культу, великі надгробні плити. У часи Відродження видатні художники виготовляли бронзові скульптури.

Основна частина художньої бронзи XVIII ст., виконаної для палаців і маєтків, була іноземного виробництва, найчастіше - французькими майстрами.

Перше російське підприємство художньої бронзи, засноване в 1770-х рр. у Петербурзі. Воно виконувало лише унікальні палацові замовлення, зокрема для Зимового палацу, Мармурового палацу, Оранієнбаума, Царського села. Це були головним чином освітлювальні прилади, вази, архітектурні деталі. З 1850 р. починається різке скорочення збиту продукції бронзових фабрик.

Іншим розповсюдженим сплавом на основі міді є латунь — сплав міді із цинком. Тривалий час цей сплав вважався рідкістю, а вироби з нього коштували дуже дорого. В Україні ще в часи Київської Русі володіли великим мистецтвом виготовлення виробів із бронзи, до складу якої, крім олова, вводили невелику кількість цинку.

Виливання та обробка виробів з бронзи, міді, латуні (дзвонів, гармат, скульптур, предметів побутового вжитку) називали на Західній Україні людвісарство.

Олово з давніх часів користувалося попитом через його корозійну стійкість і гарні ливарні якості.

Найдавніші археологічні пам’ятки виробів з олова знайдені в давньоєгипетській гробниці пори XVIII династії (1580 - 1350 pp. до н.е.). Згодом, в епоху античності, олово застосовували для інкрустації бронзових виробів.

У давньоруські часи олово цінувалося досить високо. В XII ст. їм інкрустовували залізні вироби. Завдяки невисокій температурі плавлення, оловом іноді робилося ажурне виливання безпосереднє на дерев'яні вироби в борозенки попередньо виконаного декору. Часто найтоншим литтям з олова - у вигляді рельєфних смуг або декоративних елементів - оббивали дерев'яні рами ікон, скриньки. З олова в XV - XVII ст. виливали численні побутові вироби: умивальники, кубки, свічники, дрібну пластику тощо. Особливий інтерес викликають предмети побуту, які колись виставлялися на весіллях: парні кубки, кружки, а також посуд для загальних цехових свят. Майстрів лиття виробів з олова та цинку називали конвісарами.

У середні віка майстри Київської Русі масово виготовляли прикраси зі свинцевисто-олов'янистих сплавів. Добавки олова поліпшували ливарні властивості сплавів, підвищували твердість і робили його схожим на срібло. З такого сплаву виливали браслети, колти, накладки, підвіски, а іноді й монументальну скульптуру.

Дорогоцінні метали - срібло та золото, здавна як благородні метали були символом радості, чистоти, мірилом багатства й майже завжди відігравали роль грошей. Серед аристократів завжди цінувалося столове срібло, що передавалося в спадщину й було родинною гордістю власників. Такі сервізи замовлялися знаменитим майстрам, прикрашалися пишним декором і позолотою; деякі з них складалися з декількох сотень предметів і важили сотні кілограмів.

Завдяки чудовим властивостям іноді срібло цінувалося вище золота. Зі срібла виковували найтонші листочки - так зване сухозлітне срібло, що використається при срібленні рам, іконостасів тощо.

Срібло легко піддається різним прийомам обробки, має гарні ливарні властивості, може заповнювати при виливанні дуже складні ливарні форми, відтворюючи тонкий декор.

У домонгольський період (X - XII ст.) Київ був одним із провідних центрів виробництва ювелірних виробів із срібла. У князівських майстернях створювалися браслети, колти, персні, барми, зброя й посуд, прикрашені гравіруванням, чорнінням, зерню, сканню, емалями, перлами.

Золоті вироби на території України датуються II тис. до н.е. Значний розвиток ювелірного мистецтва відбувався в ранній залізний вік, коли іраномовні племена - кіммерійці, скіфи, сармати - починаючи з IX ст. до н.е. до IV ст. н.е зміняли одне одного. Золоті вироби кіммерійців відрізняються витонченістю й гармонією. Мотиви кіммерійського орнаменту складаються із спіралей, розеток, ромбічних фігур, концентричних кілець. Анімалістичні прикраси, виконані скіфами, зустрічаються з VII ст. до н.е. Улюбленими зображеннями скіфів були кінь, олень, хижі звірі, баран, гірський козел. У ранніх скіфських роботах стилізація поєднується із суворим реалізмом. Тварини зображували лежачими в жертовній позі, з підгорнутими ногами. Деякі дослідники вважають, що велика кількість золотих виробів у скіфських курганах Північного Причорномор'я свідчить про те, що скіфи добували коштовний метал з розсипів у районах сучасного Донбасу й Карпат.

В XIV - XV ст. центром срібного, золотого виробництва Росії стала Москва. Виробам тамтешніх майстрів властиві стилістичної риси північних земель давньоруської держави. Це - ковші, братини, чарки, прототипами яких був дерев'яний і керамічний посуд. Срібні посудини щедро ґравіювали та прикрашали каменем, емалями, позолотою.

В XV ст. центрами обробки срібла й золота в Україні були Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Чернігів. У Києві на початку XVI ст. існував самостійний ювелірний цех, а у Львові наприкінці XVI ст. працювало близько 80 майстрів-ювелірів. По закінченню народно-визвольної війни з Польщею ювелірна справа в Україні розвивається більш інтенсивно. У великій кількості виробляються предмети культового призначення. Про це свідчать описи монастирських ризниць. Наприклад, 1789 р. у ризниці Успенського собору Києво-Печерської лаври перебувало близько 500 срібних виробів, деякі з них зважували по кілька пудів. Розквіт творчості сріблярів приходиться на XVII - XVIII ст. У першій половині XVII ст. превалює техніка гравірування тематичних й орнаментальних композицій по гладкій поверхні. До кінця XVII ст. українське ювелірне мистецтво сприймає деякі риси загальноєвропейського стилю бароко: у декор вводиться акант, помітно підіймається рельєф, на перше місце виходить техніка карбування. Найвідомішими сріблярами та золотарями кінця XVII ст. - XVIII ст. були Іван Равич, Єремія Білецький, Михайло Юревич, Іван Атаназевич.

З кінця XVIII ст. характерною рисою ювелірної справи стає велика розмаїтість художніх способів, об'єднаних в одному виробі, орієнтація на посилення декоративності. Формуються складні технологічні комплекси декору з одночасним використанням виїмчастої, перегородчастої і художньої емалі (фініфті), лиття, карбування, травлення, гравіювання, філіграні тощо.

XVIII століття внесло кардинальні зміни в організацію срібної та золотої справи в Російській імперії. Указом 1700 р. регламентується весь процес виробництва, таврування й торгівлі виробами з дорогоцінних металів у Москві. Державний контроль за якістю срібних та золотих виробів, металу (його відповідність пробі) був посилений на всій території імперії. Вводяться по чотири проби для золотих і срібних виробів, а також стають обов'язковими клейма-іменники майстрів. Перші такі зафіксовані московські клейма відносяться до 1651-1652 років, київські - до XVI ст.

Таким чином, для всіх міст в XVIII ст. клейма, що ставили пробирери складалися з:

1) клейма з гербом міста, з роком або без, у щитках різної форми;

2) клейма з початковими буквами імені й прізвища іменника пробірного майстра з роком або без року, у прямокутному щитку;

3) клейма із двома цифрами, що позначають пробу, тобто число золотників чистого золота або срібла в лігатурному фунті, завжди в прямокутному щитку. На Україні протягом XVIII ст. діяла каратна система проби;

4) клейма майстра по якості - альдермана у фігурному щитку (зустрічаються до початку ХІХ ст.);

5) клейма із двома або трьома початковими буквами імені й прізвища майстра-виробника, які містилися в щитках різноманітної форми й з різними написаннями букв. Іноді майстри ставили на іменнику повне своє прізвище.

У випадках, коли обоє іменника укладені в прямокутних щитках і без року, то розрізнити їх можна тільки знаючи імена й прізвища майстрів і пробірних майстрів того часу.

На цьому тлі ярко відрізнялася творчість сільських майстрів, що існували поряд із професійним мистецтвом. Сільське виробництво прикрас характеризується примітивною технологією. У більшості випадків серійні вироби штампувалися або відливалися в глиняних або кам'яних формах з імітацією зерні. Декоративне звучання форми доповнювалося гравіруванням і золоченням амальгамою. У східних областях головне місце в декоруванні прикрас займали дукачі - карбовані медальйони або золоті монети, які висіли на ланцюжках або підвішувалися до своєрідної брошки - банту. По типах несучих брошок дукачі називали плетеними, рогатими, веремиївськими бантами тощо. В окремих регіонах місце дукача займав нагрудний хрест. Форма цієї прикраси творчо інтерпретувалася народними майстрами в композиційні схеми андріївського хреста. Як і дукачі, хрести робили з міді, срібла або білого сплаву методом лиття або штампування. Гравіровані геометричні візерунки на хрестах нерідко доповнювалися ажурним або емалевим декором. Серед продукції сільських золотарей великою популярністю користувалися також сережки. У перших десятиліттях ХХ ст. виготовлення народних прикрас із металу на сході України майже повністю припиняється.

Матеріали та посібники: рекомендована література, художні альбоми, каталоги колекцій провідних музеїв країни, комп’ютерні енциклопедії, зразки предметів декоративно-прикладного мистецтва.