Лабораторна робота № 11 Тема: Ткацтво. Мистецтвознавча експертиза тканих виробів

Мета: ознайомлення з художніми тканими виробами, як видом декоративно-прикладного мистецтва, методами мистецтвознавчої експертизи культурних цінностей з тканини

Значення: формування вміння визначати і описувати художні, стилістичні та технологічні особливості тканих художніх виробів.

Література: /18/, /23/, /31/. /44/, /46/, 57/.

Основні теоретичні відомості

Художні тканини, один з видів декоративно-прикладного мистецтва - ткані вироби (ручні або машинні), які відрізняються художнім виконанням, наявністю майстерно виконаних орнаментальних й інших прикрас, гармонійністю колірних поєднань. Прикраса художніх тканин відбиває стилістичну своєрідність мистецтва різних епох, національних шкіл.

За призначенням художні тканини поділяються на: оздоблення житла: настінні, столові, постільні, кухонні приналежності; культові приналежності: одіяння священиків, покрова, плати, корогви тощо; обрядові приналежності: прапори, вимпели, стрічки тощо; одяг; речі особистого призначення. За характером виготовлення, прийомами художньої обробки, виділяють 2 основні групи тканих виробів: візерункове ткацтво й художнє шиття. До першої групи відносяться: килими, гобелени, тканні прямі вироби - рушники, покривала, скатертини, серветки. З виробів художнього шиття - предмети культового призначення, художні тканини, вишивка, народний одяг тощо.

Ткацтво як сукупність виробничих процесів виготовлення тканин на ткацькому верстаті шляхом переплетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток виникло ще в епоху міді. Вважають, що ручний ткацький верстат виник близько 5 тис. років тому.

Нитки, яким користувалися майстри - ткачі, були рослинного і тваринного походження, прядені і кручені, а також металеві. Металева нитка виготовлялася із срібла й найчастіше золотилася (золотная нитка), червоної міді, латуні і алюмінію. Вона могла мати вигляд тонкого як волосся дроту. Тоді вона називалася тягненою або волокою. Розплющений дротик, що здобував вид вузенької стрічечки, називався биттю, або плющенкою. Кручена металева нитка, яка має в основі шовкову нитку, щільно оповиту найтоншою металевою стрічечкою, називається прядиво.

На основі трьох основних видів переплетень ниток: полотняного, саржевого і сатинового, створювалася велика кількість більш складних комбінованих переплетень. Ці основні види характерні як для ручного ткання, так і для машинного.

Орнамент на тканині міг бути отриманий або переплетінням ниток основи й піткання – тканий орнамент, або шляхом нанесення візерунків фарбою. Тканий орнамент створювався двома способами: з нитки одного кольору із тлом та з ниток різних кольорів.

Набивний візерунок наносився на тканину за допомогою різьблених дерев'яних дощок – “манер” (у ручному набиванні) або гравірованих валів (у машинному виробництві). Кількість дощок або валів відповідає кількісті кольорів, які наносяться на тканину.

Тканину, набиту ручним способом легко відрізнити від тканини, набитої механічним способом (за допомогою вала). При ручному набиванні звичайно помітні границі набивної дошки; малюнок іноді зміщений.

На території Древньої Русі зустрічаються тканини як місцевого виробництва, так і імпортні. Найранніші із збережених зразків вітчизняної лляної гладкофарбованої тканини відносяться до ХІІ ст. Вже в Х - ХІІІ ст. для прикраси тканини на Русі використали набійку. Малюнок набивали на невибілене, фарбоване полотно синьою, чорною, червоною, жовтою й білою фарбами.

Тканини XIV - XV ст. збереглися не тільки в окремих фрагментах, але й у вигляді цілих одягів, переважно церковних, виготовлених з дорогих імпортних тканин. Зразки російського полотна XV ст. збереглися на антимінсах – чотирикутних фрагментах тканини, які використалися при відправі літургії, чи для освячення нових церков. Вони являються важливим джерелом для вивчення історії тканин тому, що культова річ, часто мала рукописний текст, за яким можна датувати тканину.

Дешеві безвізерункові лляні й конопельні тканини XVIІІ ст. зустрічаються в предметах церковного побуту й у селянському одязі.

Шовкове виробництво на Україні відоме з 1-ї половини XVIІ ст. Воно існувало у Бродах, Львові, Києві, Корсуні. Виготовляли з шовку одягові тканини, пояси, стрічки тощо.

У першій половині XVIІІ ст. в Росії освоюється промислове виробництво шовкових тканин, у другій половині XVIІІ ст. - бавовняних. З бавовняних тканин XVIІІ ст. робили бязь, міткаль, пестрять, китайку, ситці, кумачі.

Із вовняних тканин в XVIІІ ст. у Російській державі виробляли сукно, каразею, стамен, коломянку.

У другій половині XVIІІ ст. Москва і її околиці стають центром російської шовкової промисловості зі значною кількістю фабрик - Лазарєвих, Мілютіних, Колосова. Виготовлялися різноманітні сорти парчі, тафти, штофа, атласу, оксамиту, напівшерстяних тканин.

Серед предметів з візерунковим ткацтвом виділяють килими і гобелени.

Килими – це предмети художнього ткацтва, призначені для прикраси, утеплення житлових або суспільних приміщень. Найбільш відомі килими Сходу: перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше вони були поширені й у слов'ян. Виготовляють килими вручну або на верстаті з вовняної, бавовняної, шовкової, лляної, прядив'яної, джутової пряжі в найрізноманітніших комбінаціях. Вони бувають безворсові й ворсові.

Протягом сторіч техніка плетіння килимів не мінялася. Ручним способом їх виготовляли на горизонтальному, вертикальному верстатах. Перший відносно вузький, примітивний - це відповідало вузькому прямокутному формату килимів кочівників. Вертикальний верстат - складений із двох обертових валиків, з'єднаних вертикальними ціпками, більш досконалий. Машинне виробництво килимів було впроваджено на початку ХІХ ст., коли французький ткач Жозеф Жакард винайшов машину по виготовленню різнорапортних візерунків зі складним малюнком.

Перші відомості про килими українського виробництва відносяться до XVI ст. Їх виготовляли в домашніх умовах, при поміщицьких дворах, на міських мануфактурах. Розквіт українського народного килимарства приходиться на на XVIII – 1-у пол. ХІХ ст., коли сформувались основні його художньо-стилістичні, технічні та регіональні особливості. Найбільшого поширення і високої художньої досконалості вони набули в Лівобережній (Полтавщина, Чернігівщина) і Центральній (Київщина) Україні, а також на Поділлі і Волині. Сировиною для виготовлення килимів здавна служили вовна, льон та коноплі. За технікою виконання вони були гладенькі двобічні і ворсові; їх ткали на вертикальних і горизонтальних верстатах простої конструкції гребінковою, лічильною або вузелковою техніками. Технікою ткання значною мірою визначався характер орнаменту. Килими з рослинним орнаментом, як правило, виготовляли на вертикальному верстаті, з геометричним – на горизонтальному. Квіткові килими виготовляли, значною мірою в Лівобережній і Центральній Україні, з поширенням на Катеринославщину та Херсонщину. Геометричний орнамент переважає в килимах більшості осередків Поділля, Буковини, на Закарпатті та Прикарпатті.

Гобелен – витканий ручним способом килим-картина; складний поліфункціональний твір художнього ткацтва.

Слово гобелен походить від назви французької королівської мануфактури, заснованої в 1662 р. у Парижу на базі килимової майстерні й фарбувальні родини Гобеленів, відомої з XV ст. Але вироби типу гобеленів або шпалер були відомі ще в епоху античності, у Греції, Римі.

Виробництво гобеленів у Європі було відомо з ХІІ століття. Особливо було поширено у Фландрії й Франції. Розквіт цього виду мистецтва приходиться на XVII - XVIII століття. Великі серії гобеленів на релігійні сюжети й теми лицарських романів і з життя королів виготовляли за малюнками відомих художників Ш.Лебрена, Буше, Куйапеля, Удри, Пьери, Ванлоо, у Фландрії - за малюнками Рубенса, його учнів.

Техніка гобелена передбачає виконання виробу із зворотного боку. Рисунок ткався не на всю ширину, а лише в межах окремого кольору. Характерною ознакою справжнього гобелена є наявність на вивороті вузликів, переходів і вільних кінчиків кольорових ниток піткання. Обрізані кінці ниток піткання надавали зворотньому боку гобелена легкої ворсистості, тоді як лицьовий бік мав рельєфну зубчастість.

Припускають, що в Україні гобелени почали ткати з 1659 р. Їх робила Бродовская мануфактура. Древні гобелени України називали опонами, коберцами, диванами. Ткали їх шовковими, золотими й срібними нитками. Значний розвиток виробництво гобеленів одержало в XVIII - першій половині ХІХ в. За характером виконання й художнім особливостям українські гобелени наближаються до народних килимів. У цей же період виробництво гобеленів було поширено на Лівобережну Україну, у поміщицьких маєтках, так звані “панські” килими. На відміну від західноєвропейських, українські гобелени більш декоративні, мали контрастну колористичну гаму, а також відрізнялися узагальненням форм зображень. У другій половині ХІХ ст. це мистецтво на Україні занепадає.

Серед виробів ручного візерункового ткацтва можна виділити групу так званих прямих тканин - скатертин, покривал (рядно), серветок і рушників.

Рушники – велика група виробів декоративно-прикладного мистецтва, народного промислу, що мала поліфункціональне значення й різноманітні способи декорування – візерункове ткацтво й ручна вишивка.

Рушники - це унікальне явище української матеріальної й духовної культури, вони поєднували в собі декоративність і глибокий символічний зміст. Рушник супроводжував людину протягом всього життя, у будні й у свята. Виходячи з цього, всі рушники можна підрозділити на два типи - утилітарні, призначені для витирання рук, обличчя (утиральники) і посуду (прання), - і інший тип - обрядові і настінно-декоративні. Саме останні ошатно прикрашалися або під час ткацтва, або наступною вишивкою.

Серед рушників, виконаних художнім ткацтвом виділяються кролевецькі візерункові рушники (м. Кролевець Сумської області). Наприкінці ХІХ в. тут візерункове ткацтво стало кустарним промислом. Майстри використовували різноманітні техніки: однобічний перебір з вибором, ремізно-челнокову, дрібноузорну. Кольорове рішення їх будується переважно на контрастному протиставленні червоних кольорів, яким складається візерунок, і білого тла. Знамениті кролевецькі рушники виготовляли із лляної й конопельної пряжі, у візерунках переважає геометричний орнамент і зображення птахів (двоголовий візантійський орел) та квітів.

Рушники в техніці візерункового ткацтва виготовляли на Косівщині в Івано-Франківській області. (1882 р. - ткацьке суспільство) - переважно з поперечними кольоровими смугами.

Найдавнішнім видом прикрашення тканин є вишивка. Вишивка виникла з появою шиття на примітивному одязі людини. Вже в 1-му тисячоріччі до н.е. вишивка досягла високого художнього рівня у народів Древнього Вавилона, Греції, Рима, Китаю, Індії, Ірану. Особливою пишністю відрізнялася вишивка Візантії.

Протягом багатьох століть удосконалювалася художня система вишивання, матеріал, техніка, орнаментика, композиціоно-колористична гама. Крім основного призначення - прикраси одягу, інтер’єрних, обрядових тканин, вишивка мала і самостійне декоративне значення.

Розвиток вишивки формувався в двух напрямках - орнаментальному й сюжетному (або лицьовому).

Найбільший розвиток художнє орнаментальне й лицьове шиття одержали в древній Русі із прийняттям християнства, під безпосереднім впливом візантійського мистецтва. Художнє шиття золотними нитками було відомо для багатьох центрів давньоруської держави: Новгороду, Суздалю, Москві, Ростову, Володимиру тощо. Майстерні художнього шиття - «світлиці» були майже в кожнім князівському або боярському господарстві, у будинках служивих і торговельних людей, у жіночих монастирях. В Україні XVI - XVII ст. існували гаптарські майстерні при садибах гетьманських родин, багатої козацької старшини, при монастирях. Відомими центрами сюжетного шиття були Київ, Луцьк, Чернігів, Львів. В ХІХ в. шиття металевими нитками поступово занепадає. Але триває вишивка шовковими нитками, з використанням інших матеріалів - бісеру.

Більшість творів золотного шиття (гаптування) пов'язане із церковним інтер'єром. Це «воздухи» і завіси, що прикрашали стіни й вівтарні перешкоди церков, завіси царських врат; покрови на престоли й жертовники; покровці на церковний посуд; надгробні покрови й плащаниці, антимінси; культовий одяг: фелонь, стихар і саккос (одягання диакона й архієрея); омофор - знак архієрея у вигляді довгого шарфа на підкладі; єпитрахиль й орарь, пояса, поручи, палиці тощо.

При вивченні матеріалу й основної техніки виконання цих виробів треба мати на увазі, що для основи частіше використали італійську шовкову тканину кафку червоного і зеленого кольорів, або східну тафту й гладкий ліонський оксамит. Вишивали шовковими й металевими срібними й золотними пряденими, волоченими й сканими нитками.

За канонами вишивання ликів й оголених частин тіла можна датувати виріб. Так, в XVII ст. «особисте» (лик) вишивали шовком тілесного або сірого кольорів атласним швом, при якому стібки щільно прилягають один до одного, або швом «у розкол», коли голка протикається в середину попередніх стібків. В XVIII ст. здебільшого лики зафарбовують олійними фарбами. Одяги, предмети, пейзаж, архітектура вишивалися або різнобарвними шовками, що характерно для XV ст., або металевими нитками «у прикреп». Вишивання срібними або золотними нитками в сюжетних вишивках починає переважати із середини XVI ст., а в XVII - стає домінуючим.

Масове використання вишивки для оздоблення народного одягу й обрядових рушников починається в ХІХ ст. Збереглося дуже багато пам'ятників народної вишивки того часу.

Техніка вишивки була дуже різноманітна. В Україні використали біля ста різних швів. Серед них виділяються основний, допоміжний, рахункові й шви вільного малюнку.

Вишивки по рахунку ниток тканини, так звана рахункова (лічильна) вишивка (до них ставляться більшість стародавніх народних швів) розділяється на: 1) наскрізну, або строчеву, яка виконувалася на тканині, розрідженії шляхом висмикування ниток, і 2) вишивку по цілій тканині, так називану глуху. До наскрізних рахункових вишивок відносяться мережка, гіпюри – строчеві вишивки по великій сітці тощо. Рахункові вишивки по цілій тканині – хрестик простий, хрестик подвійний, рахункова гладь, набір, косе стьобання й ряд інших швів.

Вільні вишивки – ці види вишивок, які виконуються за малюнком, нанесеному на тканину. До цього виду вишивок відносяться: гладь – однобічна (верхошов) – стібки лягають цілком по лицьовій стороні, широко застосовується у володимирських швах; білизняна гладь – застосовується для прикраси білизни – контур малюнка наноситься швом «уперед голку». Атласна гладь – вишивається стібками, що лягають праворуч ліворуч; російська гладь – вишивається швом «уперед голку». Рушниковий шов – вишивка стебловим швом за контуром й заповнення оконтурених площ косою або прямою гладдю, хрестиком, суцільною гладдю.

Предмети житлового оздоблення виконувалися частіше рушниковим швом, гладдю, штопкою. Одяг - хрестиком, гладдю.

Найдавнішою й найпоширенішою з ХІХ ст. технікою вишивання - була вишивка хрестиком. Вишивали на полотні домашнього прядіння лляними, конопельними, вовняними нитками. Нитки могли бути вибіленими, сірими або фарбованими натуральними барвниками. Частіше використали чорні, червоні, сині кольори ниток. В українській вишивці домінували один або два кольори. Існував зв'язок між технікою й кольорами вишивки. Так, мережка, вирізання, виколювання були переважно білими, гладь - червоно-синьою, рушниковий шов - червоним. Колірне рішення вишивок залежало від регіону їхнього створення. Наприклад, вишивки жіночих сорочок Волині, Чернігівщини, Полтавщини - одноколірні, монохромні; Київщини, Подолу - двоцвітні, Південно-Західного Подолу, Прикарпаття - поліхромні, багатоколірні.

Велике значення для атрибуції тканих виробів має вивчення й знання орнаментики - візерунка, що складається з ритмічно впорядкованих елементів.

Орнамент - це самостійна категорія мистецтва, тому що оперує власними відмітними засобами створення художнього образа, історично й географічно є найпоширенішим проявом художньої творчості, завжди був найхарактернийшим елементом стилю мистецтва окремих народів, регіонів або епох.

За характером мотивів орнамент розділяють на геометричний, рослинний, зооморфний, антропоморфний, космогорический (солярні знаки - зображення сонця, планет, уявлень про їхній рух і про конструкцію й функціонування миру), епіграфічний (орнаментовані написи: слов'янська в'язь, арабське письмо). Мотивами також бувають зображення окремих предметів - атрибутів професії - якір, книга; побутових речей (стрічок, бантів, драпірувань, ваз).

Для різних районів України характерні різні орнаменти. Наприклад, для Поділля характерні поперечні смуги на кінцях. Поряд з геометричним, здебільшого, ромбовидними мотивами простої і складної форми, зустрічаються зображення тварин, стилізованих жіночих фігур з піднятими руками, вершників, які тримають за вуздечки коней. Для полтавської вишивки, де зосереджені риси, характерні мистецтву всієї Лівобережної України, властиві вишуканість колориту, вишивка білим по білому - геометризовані рослинні мотиви найрізноманітнішої композиції, особливо на жіночих сорочках. Колористичними особливостями полтавської вишивки було співвідношення пастельних кольорів - блакитного, охристого, коричнюватого, зеленуватого й відтінків сірого й білого. На початку ХХ ст. поширюється контрастне з'єднання червоного й чорного. Орнамент - рослинний, рослинно-геометричний і геометричний. Елементами геометричного візерунка є хрест - косой та прямий, квадрат, ромб, трикутник, прямі й зиґзаґоподібні лінії, зірчастий мотив, розетка. Мотивами рослинно-геометричного орнаменту були кашка, дубові листи, шовковиця, барвінок, колоски, гречка, виноград, огірки й т.д. Характерними є мотиви тваринного миру - метелика, жабки, заячі вушка, баранячі ріжки тощо. Характерний мотив - дерево, що виростає з вазона або, що виходить від рослинного стилізованого мотиву.

При визначенні культурних цінностей із тканин необхідно виходити з того, що це продукти виробництва, які характеризують техніку підприємства, країни; це предмети споживання, які характеризують побут особистий і соціальний, а також національний; це твори мистецтва, які характеризують стиль епохи й національну творчість. Тому визначення таких предметів повинно висвітлювати всі ці сторони. Атрибуція виробів декоративно-прикладного мистецтва із тканин вимагає від фахівця певних знань у різних галузях: історії, технології виробництва тканин, мистецтва й практичних навичок.

У поняття «вивчення тканин» входить: визначення природи волокна, з якого виконана тканина (вовна, шовк, льон, бавовна, металева нитка), характеру обробки нитки (кручена, прядена, для золотной – кручена, волочена, стрічкова), техніки виконання тканини (ручна, машинна) і видів переплетення ниток; способу фарбування тканини й стилю орнаментації – характеру візерунка й колориту. Ці дані надзвичайно важливі для визначення місця й часу виготовлення того або іншого тканого виробу.

Для поглиблених досліджень технологічних особливостей тканини можна використати текстильне вічко, лупу, мікроскоп, іноді - лабораторний аналіз, що дозволяє уточнити природу волокна, види барвників.

При встановлені способу виготовлення нитки звертають увагу на те, що прядена нитка виходить при скручуванні окремих волокон, а кручена нитка утворюється при з'єднанні двох або декількох прядених ниток.

Відрізнити нитку, спрядену ручним способом, від нитки машинного прядіння можна за характерними при ручному прядінні нерівностям і ступеню скрутки волокна, звичайно, більш слабкої.

Тканина, зроблена із прядених ниток, пухкіше за своєю структурою, чим тканина із крученої нитки.

Можна бути впевненим, що тканина виткана на ручному верстаті, якщо виготовлена вона з нитки ручного прядіння або є точні відомості, що тканина створена до винаходу ткацького верстата.

Для уточнення складу барвників необхідний лабораторний аналіз, але для встановлення, чи природним барвником пофарбована тканина або синтетичними, які почали застосовувати в другій половині ХІХ ст. можна. Природні барвники, як правило, мають більш чистий тон, дають більш м'які сполучення кольорів.

У деяких випадках, особливо при дослідженні шовкових тканин, елементом, що дозволяє визначити місце й час виробництва тканини, може служити бічна крайка тканини, яка має характерні ознаки для того або іншого виробництва. Так, наприклад, у французьких тканин XVIII ст. часто зустрічається рубчаста, репсова крайка, виконана з великою майстерністю.

Найбільш точне виробництво тканини за часом, місцем й навіть підприємством визначається при наявності так званого заробленого кінця із клеймом.

Клеймо може містити повну інформацію - прізвище власника підприємства, вказівки на місцезнаходження підприємства. Такі клейма можна виявити на хустках, шалях, столовій білизні.

Матеріали і посібники: альбоми ілюстрацій тканих виробів, каталоги музейних колекції з тканей; зразки тканих виробів.