Вивчення особливостей експертизи ікон

Вивчення особливостей ікони починається з її візуального огляду, визначення характерних ознак.

Дошка для ікони готується з таких порід дерев, як липа, сосна, ялина, вільха, ялиця, кипарис, бук (у південних районах).

У суцільній або склеєній з декількох частин дошці, з метою запобігання її від короблення, з тильного боку, поперек деревного волокна, робляться прорізи, що розширюються вглиб дошки. У ці прорізи вставляються шпонки - вузькі дощечки, зроблені за формою паза й приготовлені з дерева міцнішого, ніж сама дошка.

Найпоширеніші шпонки відомі під назвами «поперечних», «зустрічних», «діагональних», «торцевих». Форма паза, у який вони вставляються, зветься «ластівчин хвіст».

На лицьовому боці дошки витісується плоске поглиблення, навколо якого залишається недоторканою рама, або поле. Поглиблена частина дошки називається «ковчегом» або «коритом»; уступ, утворений ковчегом, зветься «лузга». Зустрічаються іконні дошки, вийняті з лицьової сторони два рази, тобто мають подвійний ковчег.

У різні часи способи обробки дошки, кріплення шпонок, профіль шпонок, пропорції дошок, ширина полей змінювалися. Всі ці особливості іконної дошки мають велике значення при встановленні дати твору. У давнину дошки виготовлялися за допомогою сокири й тесла. Вони були розколоті по радіусу, уздовж по волокнах. Потім колоті дошки почали заміняти пиляними.

Кращим доказом способу обробки дошки є сліди від інструмента, що залишилися на її поверхні. Так, наприклад, від обробки сокирою залишаються характерні сліди. Але, як правило, дошки древніх ікон (XI-XVI ст.) мають сліди обробки струганком. Зворотній бік дошок багатьох ікон піддавався в наступні століття кількаразовим обробкам. Тому первісний спосіб виготовлення дошки безпомилково визначається слідами, що збереглися під шаром живопису. Але їх можна бачити тільки в тому випадку, якщо частина левкасу, що покриває дошку, втрачена. Первинна обробка дошок проводилася уздовж волокон деревини, щоб вирівняти поверхню кожної дошки окремо. Після з'єднання дошок в один щит по лицьовому боку йшла вторинна обробка теслом поперек волокон деревини, з метою вирівнювання місць з'єднання. Оскільки для зворотного боку нерівності в місцях з'єднання дошок не мають істотного значення, поперечної обробки там не робилося.

Форма шпонок і способи їхнього кріплення також мають свою історію. В XII-XIII століттях шпонки не врізали в дошки ікон, як у наступні століття, а прикріплювали їх за допомогою дерев'яних штирів або залізних кутих цвяхів. Місцем кріплення шпонок були торці дошок й їхні тильні сторони.

В XIV столітті до дощок, що складають із одного фрагменту дерева, шпонки не прикріплювали. Коли щит робили з декількох дошок, використали накладні шпонки, прикріплюючи їх залізними кутими цвяхами. З кінця XIV століття зустрічаються дошки з врізаними шпонками.

В XV-XVI століттях шпонки тільки врізали в тильну сторону дошки, і вони високо виступали над поверхнею дошки; в ікони малого розміру урізали тільки одну шпонку.

В XVII столітті шпонки також урізали в дошку, але їх робили низькими й широкими, частково виготовляли з дуба, зі складним профілем. У самому кінці XVII століття стали урізати шпонки в торці дошок.

Формат дошок, ширина полів, глибина ковчега також мають характерні для свого часу особливості. Древні ікони, як правило, мають ковчег. Ікони XIV-XV століть відрізняються подовженою формою й вузькими полями. З кінця XVI століття в іконах (московських майстрів) сторони ковчега наблизилися до квадрата, поля сталі ширше, а глибина ковчега ледь примітна. З'явився й поширився подвійний ковчег.

Із другої половини XVII сторіччя дошки, як правило, виготовлялися без ковчега, з рівною поверхнею, але поля, що обрамляють зображення, виділялися кольорами. Від XVII століття дійшли ікони, що мають у верхній частині фігурний обріз, на зразок трикутника, у якого бічні сторони піднімаються догори закругленими уступами. Такі ікони належать до верхнього ярусу іконостаса. В XVIII столітті ікона втратила кольорові поля. Іконні дошки першої чверті XX століття під впливом стилю модерн одержали фігурний обріз зверху. Він мав форму й подобу арок або давньоруських теремних покрівель, церковних глав і т.п.

На древніх іконах весь лицьовій бік дошки проклеювалася й закривався паволокою - лляною тканиною, що призначалася для кращого зчеплення дерев'яної основи із ґрунтом (левкасом). В XVI столітті деякі майстри почали застосовувати так звану часткову паволоку: заклеювали нею тільки небезпечні місця, що могли розтріскуватися - по торцях дощок, по серцевині, у місцях з'єднання дощок або в місцях сучків і вставок.

З кінця XVII й в XVIII столітті грун - левкас стали класти прямо на дошку. Ґрунт за складом змінився, тому що темпера почала витіснятися олійною фарбою: до нього стали додавати рослинну олію або оліфу. Іноді, як виняток, в XVIII ст. готували левкас на яєчному жовтку із клеєм і більшою кількістю олії. Під такий ґрунт дошка, звичайно, або проклеювалася, або прооліфлювалася, щоб деревина не усмоктувала в себе клей із ґрунту.

В XIX столітті деякі іконописці додавали до ґрунту білила. Сільські іконописні артілі пізнього часу спрощували процес іконописної справи. Тому серед їхньої продукції дуже часто зустрічаються дошки, на яких під ґрунтом небезпечні місця або вся поверхня заклеєні папером.

Можливі підробки:

При підробці ікони під старовину, з старої дошки спилювали частину товщиною в 3 мм, наносили новий ґрунт і писали копію. Якщо ікона писалася під старовину, тоді могли писати на полотні: накладали ґрунт, писали темними фарбами під старе новгородське письмо, потім м'яли це полотно так, що ґрунтовка вся тріскалася. Це полотно наклеювали на дошку й чорнили, покривали кіптявою, брудною оліфою.

Підробки в іконопису досліджуються технічними способами.

Хімічні дослідження можуть показати склад ґрунту, пігментів, порівняти ґрунт на іконі й реставраційних вставках. Протягом XVII - ХІХ ст. змінювалися матеріали й техніка ікон: моделювання зображень стало простіше, замість золота стали частіше використати подвойник. Рентгенографічні дослідження виявляють ділянки різної щільності.

Оптичні прийоми можуть допомогти розглянути характер кракелюра.

При експертизі сумнівних ікон, написаних натуральними пігментами й у традиційній технології досліджують ряд обов'язкових ознак стану поверхні фарбового шару, наявність або відсутність яких дасть привід вважати досліджуваний предмет підробкою або оригіналом. До числа таких ознак відносять кракелюр і стан поверхні фарбового шару.

Кракелюр на старому живопису має незліченну кількість різних малюнків залежно від властивостей основи, паволоки, складу ґрунту, техніки листа, умов зберігання. Він має вигляд крони дерева: від великих помітних неозброєним оком гілок ґрунтового кракелюра відходять більш тонкі - фарбового шару. Великі й глибокі тріщини ґрунтового кракелюра заповнені темною олифою, лаком, брудом, тому вони й помітні неозброєним оком. При збільшенні видно, що вся поверхня живопису покрита мережею тонких ліній-тріщин. Вони малопомітні, тому що не заповнені темним шаром оліфи, лаку й бруду.

На частині датованих копій ікон, виконаних у середині ХІХ ст. - початку ХХ ст. кракелюр ще не утворився, але на інших, особливо на зображенні ликів, рук, де використали охру з доданням білила та де живопис багатошаровий і має більше в'язких речовин можна бачити кракелюр. Малюнок такого кракелюра схожий на копіях і підробках. Тріщини на ньому ще не з'єдналися і являють собою розірвану мережу. Дуже часто тріщини розходяться від круглого отвору, що є результатом порушення технології - нанесення зайвої кількості в'язкої речовини товстим шаром. На іконах XV - XVI ст. кракелюр такого характеру зустрічається дуже рідко.

Штучно зроблений кракелюр (м'яте полотно) - грубий, з однаковими тріщинами, спеціально затертими однаковим брудом.

Зовнішніми ознаками стародавності ікони є: живопис під чорним шаром оліфи; двоперстя - ікони писалися до церковної реформи Никона до середини ХVII ст.; дошки рівні, гладкі.

Другою ознакою є стан поверхні фарбового шару. Відомо, що оліфа темніє, тому ікони приблизно раз у сторіччя обновлялися. З кожної ікони XІV - XVI ст. повинні були знімати шар запису темної оліфи, кіптяви. До 70-х років ХХ ст. у Росії ікони реставрували без використання мікроскопічної техніки, за допомогою ножа, скальпеля й обмеженого набору розчинників. Тому кожна (без винятку) з розкритих ікон обов'язково повинна була нести сліди старої реставрації у вигляді характерних ушкоджень:

- частково зрізані краї піднесеного кракелюру;

- пошкоджені (частково зрізані) пробіли на ликах, руках, одязі й ін.

- на поверхні живопису й фактурі фарбового шару є мікрорельєфи, що утворюються від слідів пензля, обов'язково повинні залишитися мікроскопічні частки всіх знятих при реставрації шарів

- повинні бути сліди гладжень і відновлень ікони в минулому.

Візуально ці всі ушкодження й відновлення можуть бути непомітні, але чітко видні під мікроскопом, і зафіксовані за допомогою мікрозйомки. Пастозні пробіли ушкоджень не мають. Характер кракелюра й тріщин близький кракелюру копій.

Матеріали і посібники: альбоми репродукцій іконопису, зразки ікон.