Номіна тивні речення

Номінативними називаються односкладні речення, головний член яких виражений іменником у формі називного відмінка. Ці речення, називаючи предмет, повідомляють також про його буття, наявність, що, власне, й робить їх реченнями и відрізняє від інших видів номінативних утворень у синтаксисі: Піч. Місячна доріжка; Спокійне море.

Головний член таких речень може бути виражений також, займенником: Ось і ми!; кількісно-іменним сполученням: Троє коней.

Від інших типів односкладних речень номінативні відрізня­ються тим, що в них нема й не може бути дієслова. У зв'язку з цим у них не виражаються такі категорії, як модальність і час, але буття предметів, позначених номінативом, як правило, віді носиться мовцем до теперішнього часу. Якщо ж із контексту чи з самого речення випливає, що існування предмета належить минулому, то ми все одно сприймаємо його так, як сприймаємо теперішній історичний час дієслова: Зима 1918 року (порівняй­мо: Іде зима 1918 року).

Номінативні речення бувають як поширеними, так і непо-ширеними: «Хаос, гуркіт невгомонний» (Г. Чупринка); «Свіппая, дивная ніч» (Г. Чупринка); «Прекрасна осінь 1935 року, тиха й суха» (Ю. Яновський).

Поширювати номінативне речення може також і підрядне ре­чення: «Вітер і дощ. Ніч, якої ніхто з живих не забуде» (О. Дов­женко).

Номінативне речення, поширене означенням, може мати синтаксичний омонім — двоскладне речення: Темна ніч — но­мінативне; Ніч темна — двоскладне, де темна є іменною части­ною складеного присудка. Розрізняти номінативні й двоскладні речення допомагає порядок слів, інтонація і контекст.

Номінативні речення не можуть поширюватись обставина­ми, оскільки обставина передбачає наявність дієслова. Через це речення типу Під горою село. День надворі є неповними дво­складними з пропущеним дієслівним присудком.

Щоправда, номінативне речення може бути поширене неуз-годженим означенням із обставинним відтінком: Місто над Дніпром (місто яке?, а не де?).

За значенням номінативні речення поділяються на такі групи:

Власне буттєві,або е к з и ст е н ц і й н і. Це основ­ний тип номінативних речень. Називаючи предмет, вони ствер­джують факт його існування: «Вечір. Степ. Заходить сонце» (А. Головко).

Вказівці речення. Вони не лише означають існу­вання предмета, але й фіксують момент його появи в полі зору мовця. У таких реченнях мають бути вказівні частки ось, от, он: «І ось він — Київ» (Л. Костенко); «Он якась хатка» (Марко Вов­чок).

Оцінно-буттєві речення. Називаючи предмет, вони дають йому найрізноманітніші емоційно-експресивні оцін­ки. Цьому служать наявні в реченні частки: Яка красуня!; От тобі й свято!; Ну й місто!; От дурень!; Теж мені герой!; Що за нахаба!

З номінативними реченнями не слід плутати такі синтаксич­ні УТ^Вц^зви організацій, установ, книжок, газет, написи на ви-

• _ах і т. ін.: «Літературна Україна», «Кобзар», «Інком-банк», ^Перукарня». У даному випадку іменник тільки називає пред-

*т яле не має значення буттєвості, що притаманне номінатив-ним реченням.

2. Імена людей при рекомендації, в підписах і т. ін.: «Доз­вольте відрекомендуватися: Федюрко Іван Семенович» (газ.); «Жди, писатиму на полк. Саша Сіверцев» (О. Гончар). Такі ре-чення'є, по суті, неповними двоскладними з пропущеними при­судками: Писав Саша Сіверцев; Я є Федюрко.

Не є номінативним реченням і називний відмінок уявлення, тобто іменник у називному відмінку, що вживається ізольова­но, але тематично пов'язаний із наступним реченням: «Щастя! Воно прийшло, як завжди, неждано-негадано» (О. Гончар); «Шовкун! Хороший, миіий Шовкун з підв'язаною щелепою!Як во­на раніше не помічала, що в нього таке симпатичне обличчя, такі добрі, лагідні очі!» (О. Гончар).

Називний відмінок уявлення не передає значення буття, він лише викликає в уяві читача образ предмета, про який ітиметь­ся далі, задає тему. Називний уявлення, отже, хоч і вживається окремо, не є самостійним. Як правило, він продубльовується в наступному реченні тим чи іншим його членом: Щастя — воно.

НЕПОВНІ РЕЧЕННЯ

Неповними називаються речення, в яких пропущено, тобто не представлено словом, одий із структурно необхідних синтаксичних членів.

Те, що в реченні пропущено необхідний член, можна вста­новити з наявності членів, синтаксично залежних від пропуще­ного елемента. Наприклад, у реченні Я купив англійську книж­ку, а ти — німецьку, слово німецька є означенням до пропуще­ного слова книжка, яке, в свою чергу, є додатком до пропуще­ного присудка купив. Отже, наявність означення німецька вка­зує на пропуск структурно необхідних членів і дає можливість відновити їх із контексту.

Від неповних слід відрізняти обірвані речення: Я купив анг­лійську книгу, а ти... На відміну від неповного речення, у цьому випадку думка лишилася незакінченою, структура речення не­завершеною, встановити відсутні члени неможливо.

Неповне речення — це похідний варіант від повного. Але це не означає, що в тексті повний варіант завжди буде основним. На­впаки, дуже часто саме неповне речення вважається стилістичною нормою. Наприклад, у реченні «Продавав Свирид не все, що мав приробленого» (Г. Тютюнник) відновлення пропущеного підмета Свирид у підрядному реченні буде стилістичною помилкою.

Неповними можуть бути різні типи речень — як двоскладні, так і односкладні: «По праву руку в шах-заде сидів його візир Со-коллу, по ліву руку — імам і поет» (П. Загребельний) — неповне двоскладне речення з пропущеним присудком сидів; «Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважнос­ті» (Остап Вишня) — неповне односкладне безособове речення з пропущеним головним членом треба було.

Слід мати на увазі, що двоскладне речення з пропущеним підметом чи присудком залишається двоскладним, хоча про­мовляється чи пишеться всього один головний член: «Він чудо­во розмовляє по-англійському. Три роки прожив у Лондоні» (газ.). Друге речення тут є неповним двоскладним, оскільки підмет він легко відновлюється з контексту. У діалозі Куди ти ходив?— У кіно — друге речення, як і перше, теж є двоскладним, бо воно відновлюється до Я ходив у кіно.

З іншого боку, односкладне речення, в якому немає підмета чи присудка, є повним, оскільки ці члени тут узагалі не перед­бачаються структурою речення: «З великим інтересом читаю ва­ші листи» (газ.) — односкладне означено-особове повне речен­ня, в якому підмет я не потрібен.

У неповних реченнях, як уже зазначалося, можна відновити пропущені члени. Залежно від того, на основі чого відбуваєть­ся це відновлення, розрізняються контекстуальні, ситуативні та еліптичні неповні речення.

Уконтекстуальних неповних реченнях пропущене слово може бути відновлене завдяки контекстові. Власне, й причиною його пропуску є саме те, що в контексті це слово ра­ніше вже вживалося і немає потреби його ще раз повторюва­ти: «...Вірять ті люди в Бога, чи ні, а якщо вірять, то в котро­го — отця, сина чи святого духа?» (Г. Тютюнник), повний ва­ріант: Вірять ті люди в Бога чи ні, а якщо ті люди вірять у Бога, то в котрого Бога ті люди вірять —у Бога-отця, Бога-сина чи Бога-святого духа?

Рідше слово, за яким відновлюється пропущений член ре­чення, стоїть у контексті після пропуску: «Погниє од старої то­рішньої картоплі молода, струхлявіє од старої нова сушениця садкова» (Г. Тютюнник). Повний варіант: струхлявіє од старої сушениці садкової нова суіиениця садкова.

У неповних реченнях можуть опускатися не лише головні або другорядні члени, але також і головна або підрядна части­на складнопідрядного речення:

«X лопчик: І тато вернеться тепер з війни?

М а т и: Так, сину... з-під далекої землиці.

Хлопчик: Коли не буде сонця на сосні.

^4 а ти: Як холодом повіє від криниці» (Б. Бойчук).

Неповні контекстуальні речення вживаються в усіх стилях, але особливо характерні вони в діалогічному мовленні. При чергуванні запитань і відповідей репліки «чіпляються» одна за оіШУ> утворюючи єдине діалогічне ціле, в якому немає потреби повторювати вже сказане. Часто в репліці опускаються всі чле­ни речення, крім того, який є ремою:

« — Маріє, серденько, здорова? Вже?

— Здорова.

.— Сьогодні я цілий день думав про тебе.

— І я» (О. Довженко).

Пропуск членів у неповних реченнях — надзвичайно важ­ливий чинник економії в мові, він дозволяє стисло й динамічно викласти інформацію.

У ситуативних реченнях пропущений член стає зро­зумілим не з контексту, а з мовленнєвої ситуації. Оскільки всі учасники розмови знають, про що йдеться, те чи те слово може випускатися: «Сержант випустив повід цяцькованої вуздечки і неохоче сплигнув з коня.

— Сідай, младшой! — гукнув Козаков Чернишеві.— А я собі зараз добуду!» (О. Гончар).

Козаков у першому реченні пропускає непрямий додаток (сі­дай на коня), а в другому — прямий додаток (добуду коня). І хо­ча слово кінь у розмові персонажів не згадувалося, вони розу­міють, про що йде мова, із ситуації.

Ситуативні неповні речення вживаються в основному в ус­ному мовленні. При цьому зрозуміти їхній зміст допомагають також жести, міміка, інтонація.

В еліптичних реченнях відсутній член, а це завжди присудок, можна відтворити не з контексту чи ситуації, а з са­мої конструкції речення. Наприклад, із речення А Петро взяв шапку та й з хати однозначно випливає, що мається на увазі Дієслово руху: пішов, вибіг, кинувся, вискочив і т. ін.

Зауважимо, що, на відміну від контекстуальних, в еліптич­них реченнях можна відновити не конкретне пропущене дієсло­во, а лише тематичну групу, до якої воно належить.

Можливість установлення значення відсутнього присудка забезпечується кількома факторами: а) наявністю членів речен­ня, синтаксично пов'язаних із пропущеним: «Ех! — вона зарога-/ в контратаку» (Остап Вишня). У цьому реченні є підмет во-

який передбачає наявність присудка, і головне — залежний вщ присудка додаток за рогача (взялась, ухопилась за рогача), а також обставина в контратаку, яка дає можливість відновити інший однорідний присудок (пішла, кинулася в контратаку); б) лексичним та граматичним значенням залежних від пропуще­ного присудка слів: «Ми з кумом на зарані підготовані позиції — в погрібник» (Остап Вишня). Обставини місця на позиції, в по­грібник уже передбачають рух; в) однотипністю конструкцій еліп­тичних речень, обмеженістю їхніх семантичних груп, мовною традицією. Саме традицією можна пояснити той факт, що в ре­ченні На горі — церква кожен мовець відновить дієслово перебу­вання — є, стоїть, знаходиться, а не, наприклад, дієслово бу­дується чи горить.

За своїм значенням еліптичні речення поділяються на такі групи:

1.Наказові й окличні речення. Семантика від­сутнього дієслова, як правило, означає побажання, наказ руха­тися, наказ дати щось. Багато з таких речень-побажань стали вже формулами етикету: Коня! Назад! Музику! На здоров'я! Ща­стя Вам!

Речення зі значенням руху: «Та з тим знову перебіжками на берег, на човна й на той бік» (Остап Вишня); «Звісно, куди в таку тьму? — підтримав котрийсь із шоферів» (О. Гончар); «Люди до неї— щоб то Ті по-своєму вітати» (Мар­ко Вовчок).

Речення зі значенням говоріння, мов­лення: «"Вартуй! ВартуйГ — з Кирилівської брами. "Вартуй! ВартуйГ — від Київських воріт» (Л. Костенко); «Ти йому про діло, а він тобі про козу білу» (нар. творчість); «Тоді молодичка до мене: "Дівчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душі..."» (Марко Вовчок).

Речення зі значенням перебування, іс­нування, місцезнаходження: «Небо Вкраїни над то­бою широке, все в вінках із проміння, голубе-голубе...» (В. Сосю­ра); «Тиша у військах. Жайворонки над військами. І ось нарешті 6.00» (О. Гончар).

Речення зі значенням енергійної дії (вдарити, кинути, схопити і т. ін.): «Ну що ж, товариші, да­вайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитись, а зразу за рушниці й по місцях» (Остап Вишня); «А він мене за руку, — пригорнув і поцілував» (Марко Вовчок); «Ах! — і руку до грудей, а другу — до бинди голубої на голові» (А. Головко); «Облизався неборака та меншого в пузо — аж загуло» (Т. Шев­ченко).

Хоча для кожного еліптичного речення можна дібрати від­повідне дієслово-присудок, не слід уважати, що еліптичне ре­чення є похідним, скороченим варіантом повного. Воно похідне тільки в історичному плані, у сучасній же мові еліптичні речен­ня є абсолютно самостійними синтаксичними утвореннями, не залежними від своїх аналогів — повних речень. Це відрізняє їх від інших типів неповних речень.

ПРОСТІ УСКЛАДНЕНІ РЕЧЕННЯ.

До ускладнених речень належать такі синтаксичні кон-У^ції: речення з однорідними членами, речення з відокремле-Лши членами, речення зі звертаннями, речення зі вставними і вставленими компонентами.

За семантичними й граматичними ознаками ускладнені ре­чення перебувають між простими і складними реченнями. З про­стими їх споріднює наявність ускладненої частини в ролі голов­них і другорядних членів — підметів, присудків, додатків, озна­чень, обставин. Із складними реченнями об'єднують синтаксич­ні відношення, синонімія ускладнених конструкцій з певними групами складних речень.

ОДНОРІДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ

Однорідними звуться члени речення, які виконують одну синтаксичну функцію, об'єднуються однаковими синтак­сичними відношеннями до того самого члена речення. Однорід­ними можуть бути головні й другорядні члени речення.

Однорідність — категорія синтаксична. Основною оз­накою однорідності є наявність синтаксичної функції і зв'язок із тим самим членом речення. Ряди слів об'єднуються за допо­могою сурядного зв'язку, ці об'єднання виникають тільки на рівні речення. Вони певним чином ускладнюють структуру ре­чення. Скільки б членів речення не входило до однорідного ря­ду, кожен з них і всі разом узяті виконують одну синтаксичну функцію, є одним членом речення. Однорідні члени речення виражаються однією частиною мови, в деяких випадках вони бувають морфологічно різнорідними: 1) «Коса нагадує їй діву-вання, весільну пару, особливо передшлюбний вечір» — у реченні однорідні додатки, виражені іменниками; «Молодицірозсіда­ються на лавах попід стінами, перебирають настрижену й зне­сену сюди мирту від найближчих сусідів, добутий по горбах у Голосному потоці барвінок і шиють велин, обсипають його жи­вою зеленню й червоними сосновими ягідками, купленими на тор­говищі» (В. Качкан) — у реченні кілька груп однорідних чле­нів: однорідні присудки, однорідні означення, однорідні додат­ки, об'єднані інтонацією й сурядним зв'язком, виражені одно­типними частинами мови в кожній групі; 2) «Береги річки по­ложисті, з великими піщаними плесами, з рідкими кущиками вер­болозу, нагадували мальовничі акварелі Левітана» (Є. Івженко) — однорідні означення, виражені прикметником та іменниками з залежними словами, що деталізують виклад, морфологічно Різнорідні.

Найтиповішим видом зв'язку для однорідних членів речен­ня є сурядний зв'язок, що формально виражає єднальні, зістав-но-протиставні, розділові відношення. Сурядний зв'язок пере­дається за допомогою сурядних сполучників та інтонації. Інто­нація при вимові однорідних членів буває різна. Якщо зіставля­ються однорідні члени речення, то інтонація перелічувальна, причому в розповідних реченнях вона поступово знижується, в окличних підвищується. В питальних реченнях інтонація різко підвищується на останньому однорідному члені. Однорідні чле­ни, що протиставляються, на першому однорідному члені ма­ють різке піднесення інтонації, на другому — зниження: Напр.: «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля» (П. Чубинський); «Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води... В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди, Любіть Україну у сні й наяву, виш­неву свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов'їну...» (В. Сосюра); «Світе тихий, краю милий, моя Україно! За що тебе сплюндровано, за що, мамо, гинеш?» (Т. Шевченко).

Синтаксична однорідність тісно пов'язана з однорідністю змістовою, логічною. Це виявляється в тому, що однорідні чле­ни речення називають поняття одного логічного ряду, — тобто близькі за суттю. Тому при побудові речень з однорідними чле­нами треба звертати увагу на те, щоб усі вони були однорідні за логічними поняттями й однаково сполучалися зі словом, до якого відносяться. Це правило порушено, наприклад, у речен­нях: «Ішов дощ і два студенти, один — в університет, другий — у черевиках; У магазині "Сільгосптехніка" су продажу рами для машин, ремені для комбайнів, блоки циліндрів, калій та інші міне­ральні добрива» (газ.).

Не є однорідними членами:

Повторювані слова: вони вживаються в реченні для підкреслення кількості предметів, тривалості дії, вираження експресивності, емоційності. Такі слова розглядаються як єди­ний член речення: «Ой повішу колисочку у поли, у поли, будуть дитя колисати соколи, соколи» (нар. пісня); «Квітки куплю в пе­реході, ніжну, ніжну красу, радість в теплих долонях в дім при­несу, принесу» (О. Чубачівна); «Усе дозволено! Все можна! А десь на дні у глибині хтось тужить — журиться тривожно: "Ми­нають дні, минають днГ» (В. Еллан).

Повторювані однакові форми, об'єднані ча­стками не, так: хоч не хоч, писати так писати; а також сполу­чення з двох дієслів, одне з яких лексично неповне: візьму та й скажу, піду та нап'юся; такі сполучення вживаються в розмов­ному стилі.

Стійкі сполучення з парними сполучни­ками: ні те ні се, і сміх і гріх, ні слуху ні духу.