Питальні речення

Питальні речення — це речення, в яких виявляється праг­нення мовця вияснити невідоме або переконатися в чомусь, чи звернути на щось увагу: «— Чого ж мені боязко? — кинув Чап-чик, який давно вже чекав, що в їдливий Швидкий від натяків пе­рейде до прямих колючих запитань. — Хіба там що — вовки хо­дять?» (М. Хвильовий); «Що я вже встиг помітити? Немає в нашому цеху поділу на "моє" і "не моє"» (газ.).

Питальні речення часто використовуються в діалогах і полі­логах: «Дід згорнув жарок і присипав зверху землею, щоб не жевріло. — Просиш? — Що?— їсти.— Прошу.— Дають? — Коли як... — Значить, не вмієш просить» (Г. Тютюнник); «Одного дня з'явився на фермі приїжджий агітатор з портфелем, блідолиций, в кепчині, в червонім картатім кашне. — Як тут у вас, дівчата? Кіно бу­ває?— бадьоро опитував. — Та бува. — Оплати досить?— Та до­сить. — То чого ж вам ще не вистачає? — допитувався з щирим подивом» (О. Гончар). Це власне питальні речення. Ни­ми часто послуговуються журналісти в інтерв'ю: «Хто найчасті­ше порушує закон? — Це має масовий характер. Але найчастіше — СП, кооперативи, інші комерційні структури...» (газ.).

Питально-риторичні речення містять у собі при­ховане ствердження і не вимагають відповіді: «Запитувати лю­дей? Чи не забагато буде гласності?» (О. Гончар); «Хіба сестра сестру повинна вбити?» (Леся Українка); «Чого ти стогнеш, море синє, Об скелю хвилями б'ючи?» (В. Забаштанський); «Чи не тому так рясно в Іванівці талановитої в труді молоді?» (газ.). Нерідко їх можна зустріти в заголовках газет: Тактика... навпо­мацки?; Ціни рівноваги — де вони?

Питально-спонукальні речення мають у собі спо­нукання до дії: «Ану ж, побачимо, які тут жарти вигадують пекельні мастаки! Хіба ж на це поглянути не варто?» (Ю. Клен); «Та й справді: наслідки вогню полинні, Хіба не варто про таке рек­ти?» (В. Забаштанський).

Для всіх питальних речень головним і обов'язковим показни­ком питальності є інтонація. Логічний наголос падає на питальні слова, виражені займенниками та іншими частинами мови. Підви­щення тону спостерігається й у кінці речення: «Так оце ми так до-еіку й будемо бідувати? І ніхто нам не поможе?» (М. Драгоманов).

Спонукальні речення

Спонукальні речення — це такі речення, в яких вислов­люється спонукання до дії, до співучасті або вони закликають до чогось. Присудок найчастіше виражається дієсловом наказо­вого способу, інфінітивом чи дієсловом дійсного способу: «По-ліксено! Не придивляйся до моїх очей. Не говори до мене, не питай нічого, нічогісінько...» (Леся Українка).

Інтонаційний малюнок такий: голос підвищується на логіч­но наголошеному слові, потім знижується, а в кінці знову підви­щується, коли це речення окличне.

Гіпотетичні речення

Гіпотетичні речення — це речення, в яких виявляєть­ся міра реальності судження, що виражає особистий або колек­тивний досвід мовця. Семантика гіпотетичності передається за допомогою повнозначних членів речення, вставних слів та мо­дальних часток, які виконують службову функцію: ніби, нібито, буцімто, наче, чи не, навряд чи, десь, може та ін.: «Думаю: навряд чи знайдеться в районі економіст, який поскаржився б на неувагу до економічної служби» (журн.); «Чи не краще було б перевезти зерносушарку до току» (газ.); «А як до діла, так і пішли різні об'єктивні й суб'єктивні причини, які нібито не дали можливості реалізувати рекомендації» (журн.).