Неалфавітні графічні знаки

Поряд з літерними знаками в українському письмі викорис­товують і так звані неалфавітні графічні знаки. Про деякі з них уже згадувалося в попередніх розділах як про ідеографічні засо­би — математичні формули, хімічні тощо. Окремо слід нагадати про цифрові знаки, оскільки вони займають у науково-технічній мові значне місце. В українському письмі ми використовуємо найчастіше арабські і значно рідше римські системи цифр. Сучас­на наука не може відповісти на запитання, коли і як виникли цифри і перші знаки на позначення кількісних одиниць. Проте ми знаємо, що майже всі цифрові системи будувалися за десятко­вим принципом. Поширення десяткової системи пояснюється тим, що найдавнішим знаряддям для лічби в людини були дві руки з десятьма пальцями. Про це свідчить навіть форма цифр римської системи, подібність їх до рахування на пальцях: І — один палець, V — долоня з відставленим великим пальцем, X — нагадує схрещені руки. Цифра С введена за словом сепішп — сто (перша літера), М — перша літера слова тіїїе — тисяча. Точних даних про походження цифр Ь і О (50 і 500) немає.

Найбільш досконала система арабських цифр, якою ми ко­ристуємося й тепер, була створена в Індії близько V ст. У Євро­пу її занесли араби, тому й мас таку назву.

Наші предки послуговувалися ще й слов'яно-кириличною системою цифр (аж до початку XIX ст.) — 27 літер кирилично­го алфавіту, запозичені з грецького письма, мали ще й цифрові значення. Коли літера вживалася в цифровому значенні, над

З апис числа здійснювався так само, як і в усній мові: сімнад­цять (сім на десять) — тобто спочатку фіксуються одиниці, а потім десяток.

Із діакритичних (надбуквених, підбуквених, уміщених у середину букви) знаків в українському письмі вживаються апост­роф, дужечка над літерою й, крапки над і та і', знак наголосу.

Окремі види письма становлять стенографія (система знаків швидкісного запису) та ноти (система графічних знаків для за­пису музики).

ОСНОВНІ ВИМОГИ ДО АЛФАВІТНОГО ПИСЬМА

Найважливішим принципом графіки є відповідність між ал­фавітом і системою звуків (фонем) певної мови. Для раціональ­ної побудови графіки застосовуються такі основні вимоги: 1) кожна буква повинна позначати звук, тобто не повинно бути букв, які не позначають звука; 2) кожна буква позначає лише один звук, а не сполучення звуків: 3) кожна буква в усіх випад­ках позначає той самий звук, а не різні звуки.

Українська графіка, хоч і має давню традицію, проте в ос­новному відповідає у своїй побудові основним вимогам — пере­важна більшість літер позначає один звук. Однак в українсь­кому письмі є випадки порушення графічних вимог. Так, за­йменник я складається з двох фонем [йа], але для їх позначення вживається одна літера, і навпаки, у слові дзиґа \5зиґа] п'ять лі­тер позначають чотири фонеми. Ці приклади свідчать про те, що кількість літер і фонем (звуків) в українській мові різна.

Особливості української графіки такі:

1. Переважна більшість літер позначає звук, і до того ж один. На означення голосних звуків (фонем) уживаються літери

0, у, и, і, е, на позначення приголосних звуків (фонем) — літе­ри б, *, г, г, д₉ ж, з, й, к, л₉ л#, /*, п₉р, с, іи, ф, де, і<, ■*, ш.

2. Порушенням першої вимоги до алфавітного письма є вживання літери ь (м'який знак), яка звука (фонеми) не позна- чає, а передає м'якість попереднього приголосного.

2*

35

3. Літери я, ю, є, ї передають відповідно два звуки (фонеми) \йа], [йу], [йе], [йі], суперечачи другій вимозі графіки, в позиціях на початку слова, після голосної, м'якого знака та апострофа. Ці ж літери, крім порушують третю вимогу графіки, познача- ючи в одних випадках зазначені два звуки, а в інших — голосні М» М> М і м'якість попереднього приголосного.

4. Літера щ завжди позначає два звуки (фонеми) [шч].

5. Буквосполучення дж і дз двозначні: можуть позначати один кореневий звук (фонему) 0ж] і 0з], а при належності д до префікса, а ж чи з до кореня — окремі два звуки, наприклад: джміль рркм'іл'], дженджик [дженджик], дзвінок [дзв'інок], під- живити [п'іджи^свити], підзолистий [п'ідзоли^сстий].

Це пов'язано зі складовим принципом української графіки. В українській мові графічною одиницею читання і письма є склад. Сполучення літер на позначення голосного і приголос­ного становить неподільний елемент, обидві частини якого взає-мозумовлені: вони читаються і пишуться з урахуванням сусідніх літер. Це пов'язано з передачею на письмі твердих і м'яких при­голосних, для яких немає окремих літер. У деяких алфавітних системах, наприклад у сербській, існують спеціальні літери на позначення м'яких приголосних. Але в сербській мові, на від­міну від української і російської, м'яких звуків мало. Тому мож­на вважати, що стосовно української та російської графіки складовий принцип її побудови досить раціональний. Для окре­мого буквеного позначення м'яких приголосних довелося б придумати ще більше десятка літер. Це суттєво для друкарсько­го набору. За підрахунками О. М. Гвоздєва¹, введення окремих знаків-графем з цією метою збільшило б обсяг друкованих ар­кушів приблизно на 4 — 6 %.

Отже, для позначення м'яких приголосних в українській графіці використовують літеру ь (м'який знак), літери я, ю, є (синя, синю, синє) та літеру / (лід, коні). Деякі м'які приголосні не позначаються на письмі зовсім: кузня — вимовляємо [куз'н'а], познанський — вимовляємо [познан' с' кий].

Інші написання, що пов'язані зі збереженням морфоло­гічних частин слова, є предметом орфографії, а не графіки, тоб­то їхні написання регулюються правилами правопису.

ОРФОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

¹ Гвозбев А Н Основьі русской орфографии // Избранньїе работьі по орфо-графии и фонетике. М , 1963. С. 40

Орфографія (від гр. огіЬоз — правильний і §гарЬо — пишу) — система загальноприйнятих правил, що визначають способи передачі мови в писемній формі. Як синонім орфографії

вживається термін правопис, який, проте, має ширше зна­чення, оскільки включає з себе й пунктуацію.

Орфографія і графіка тісно пов'язані між собою, але не то­тожні. Графіка є засобом, інвентарем орфографії, а орфогра­фія — це правила вживання графічних засобів.

Як, за уявленнями давніх людей, земля лежить на трьох ки­тах, так українська орфографія базується на трьох принципах правопису: фонетичному, морфологічному та історичному, або традиційному.

Фонетичний принцип полягає в тому, що слова пи­шуться так, як вимовляються, тобто за вимогами графіки, на­приклад: рука, паляниця, дзьоб, яблуко, щітка.

Морфологічний принцип написання полягає в тому, що значеннєві частини слова (морфеми) в усіх споріднених словах передаються однаково, незважаючи на їхню неоднакову вимову в різних формах того самого слова. Так, у слові дивишся [диви^ес':а] пишеться ш (хоч вимовляється [<°']), щоб зберегти закінчення — показник 2-ї особи однини теперішнього часу -иш, а в слові без-жально пишеться префікс без-, незважаючи на вимову [беж-жал'но], для збереження його зорового буквеного образу.

Історичний, або традиційний, принцип полягає в тому, що написання зберігається традиційно, не спираючись ні на вимову, ні на морфологічну будову слова. Так, наприклад, тільки традицією пояснюється написання слів багатий і бога-тир, багатир — у них різне походження, треба простежувати етимологію цих слів, щоб пояснити виникнення в них голосних о й а. Для сучасного мовного стану зовсім неважлива етимоло­гія слів кишеня (виявляється, в полабській мові воно означало «шлунок, кишка»), кочегар (яке раніше мало форму кочергар — «той, хто орудує кочергою»). Написання и та е в обох словах жодними правилами не пояснюється, ми їх запам'ятовуємо тра­диційно, як і слова левада, лиман, кинджал тощо.

У жодній мові орфографія не базується виключно на одному принципі, можна говорити лише про переважальний принцип, провідний. В основу української орфографії покладено фонетич­ний і морфологічний принципи. Традиційною можна вважати англійську орфографію, яка відображає вимову XV—XVI ст. Ви­значальним для російської мови є морфологічний, а для біло­руської — фонетичний принцип.

Крім того, для української орфографії важливі також так звані змістові, або диференційні, написання. Йдеться про вживання ве­ликої (прописної) й малої (рядкової) літери залежно від значення слова: земія (ґрунт) — Земля (планета), ґедзь (комаха) — Ґедзь (прі­звище), чорне море — Чорне море (географічна назва). Правила ук­раїнського правопису кодифіковані й видані під назвою «Україн­ський правопис». Вони є нормою писемного мовлення.

ЛЕКСИКОЛОГІЯ

ЛЕКСИКОЛОГІЯ ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА

Лексика (від гр. Іехіз — слово) — це сукупність ужива­них у мові слів, з якими пов'язані певні значення, закріплені в суспільному вжитку. Лексика — одна з основних складових мо­ви, найменш консервативний елемент мовної системи. У плані порівняння можна відзначити, що найбільш консервативна га­лузь мови — фонетика. Якщо протягом своєї багатовікової іс­торії слов'янські мови, наприклад, запозичили тільки одну фо­нему [ф], то в лексиці становище зовсім інше. Одні слова вихо­дять з ужитку (назавжди або згодом повертаються, набувши нового значення); інші з'являються як питомі чи запозичені. Мовознавство — наука комплексна, оскільки вивчає мову з різ­них поглядів, на різних рівнях. Одним із розділів мовознавства

ЄЛЄКСИКОЛОГІЯ (ВІД Гр. ІеХІІСОЗ — СЛОВНИКОВИЙ І ІО&08 —

учення), тобто — вивчення словникового складу мови. У лекси­кології слово вивчається не лише саме собою, а й у певному зв'язку з іншими словами. Лексикологія досліджує словниковий склад мови з погляду походження (слово питоме, тобто створе­не на рідному ґрунті, чи іншомовне), з історичної точки зору (слово сучасне чи застаріле), у плані вживання (слово активно­го чи пасивного запасу).

Отже, одиницею лексики є слово. Зовні воно сприймається як звук або сукупність звуків. Проте не кожний звук, не кожне поєднання звуків можна назвати словом. Слово — це звук або комплекс звуків, що має певне значення і вживається в мов­ленні як самостійне ціле. У цьому визначенні слова береться до уваги його подвійна природа. Зовнішній бік слова — його зву­кова оболонка, внутрішній бік — значення слова. Без зовніш­ньої оболонки слово не може бути почуте, без внутрішнього на­повнення воно буде незрозумілим. Звукова оболонка — форма, значення слова — його зміст. Тож слово існує завдяки єдності форми і змісту. Так, літак стало словом, коли почало означати поняття «апарат з двигуном та нерухомими крилами, пристосо­ваний для літання», а побудований аналогічно звуковий комп­лекс стрибак не є словом, бо нічого не означає. Для сучасного українця велий — незрозумілий набір звуків, а в староукраїн­ській мові воно означало «великий». Слово велий зникло, але живе ціла низка його похідних: велич, величина, великий, велелюд­ний, велемовний, веіемудрии. Частини слова теж мають певне значення. Приміром, -ові є показником давального відмінка однини іменників чоловічого роду, але самостійно в мовленні не вживається, тому словом не може бути.

За допомогою слів людина називає предмети й явища нав­колишньої дійсності, їхні ознаки, дії, стан тощо. Тому основна функція слова в мові — називна, або номінативна (від лат. по-теп — ім'я, назва). Одна з найважливіших рис людського мис­лення — здатність до узагальнення, до абстрагування. Абстра­гування — це виділення найістотніших ознак, властивостей пред­метів і явищ навколишньої дійсності. Спостерігаючи безліч одно­типних речей та об'єктів, скажімо, дерев, людина помічає, що, незважаючи на низку відмінностей (у зеленому покриві, у розмі­рах, у видах і способах плодоносіння), між усіма деревами є шось спільне, яке підлягає визначенню: «багаторічна рослина з твер­дим стовбуром і гіллям, що утворює крону». Встановивши цю спільність, людина виділила дерева і протиставила їх іншому ви­дові рослинності — кущам (низькорослим дерев'янистим рос­линам, гілки яких відходять майже від кореня). Так завдяки аб­страгуванню в людському мисленні утворилися поняття.

Поняття — це відображення в свідомості людини істот­них ознак явищ, предметів дійсності. Слово здатне називати не лише даний, конкретний предмет чи явище, а й поняття. На­приклад, коли ми вживаємо слово півострів, то це не тільки Крим з його Артеком, Ялтою, Лівадією, Місхором чи Балкан-ський з його вічним суспільним неспокоєм, а й узагальнене по­няття — «частина суходолу, з трьох сторін оточена водою». Здатність слова називати поняття — дуже важлива особливість мови як засобу спілкування. Без такої здатності існування мови було б неможливе (так само людське мислення неможливе без спроможності утворювати поняття).

Не всі слова здатні називати поняття. Не називають понять службові слова — прийменники, сполучники, частки (вони ви­користовуються для відтворення зв'язків між повнозначними словами), а також вигуки, що вживаються для вираження різ­них почуттів (захоплення, радості, болю, жалю тощо). Зна­чення слова — це його співвіднесеність, зв'язок з певними явищами дійсності. Приміром, яке значення слова плесо! За тлу­мачним «Словником української мови», це «вільна від заростей, спокійна ділянка якоїсь водойми, чиста водна гладінь». Легіт — «легкий приємний вітерець»; літепло — «тепла вода, тепло». Правильність цих тлумачень підтверджується ілюстраціями з творІЕ класиків української літератури: «Над плесом ставу сонні трави» (М. Рильський); «На яру, над лісом заблищало, мов широ­ке плесо, небо» (І. Нечуй-Левицький); «Соні(е грає промінням, весняний легіт жене по небесній блакиті як пух легенькі білі хмар­ки» (М. Коцюбинський); «Гостра спека змінюється м'яким ат­ласним літеплом синього південного вечора» (О. Гончар).

На основі значення відбувається поділ слів на самостійні (повнозначні) і несамостійні (службові). Службові, як уже від­значено, не називають явищ дійсності, тобто не бувають здат­ними виконувати номінативну функцію; вони виражають сто­сунки між словами та словосполученнями в реченні. Що зміню­ється в словах плесо, плеса, плесом! Залишається без змін реаль­ний зміст слова, тобто «чиста водна гладінь», міняється належ­ність до того чи іншого відмінка. Реальний зміст слова стано­вить його лексичне значення. Значення формальної на­лежності, виражене не цілим словом, а його елементами (-ові, -ом, -оми в іменниках, -ить, -е, -є в дієсловах), є граматич­ним значенням слова. Повнозначні слова мають і лек­сичне, й граматичне значення. Службові слова лексичних зна­чень не мають, оскільки вони не позначають назв будь-яких понять або уявлень. Для них характерні граматичні значення.

Лексичне значення слова хоч і стійке, проте не залишається абсолютно незмінним. Згодом слово може змінити значення, на­бути нового. Наприклад, слово дружина в значенні «збройний загін давньоруського князя» застаріле, з часом воно набуло но­вого значення — «добровільне об'єднання людей для спільного виконання якихось дій: санітарна дружина, добровіїьна народна дружина». Як уже відзначалося, в значенні слова узагальню­ються поняття про однорідні предмети і явища. Ступінь узагаль­нення в різних словах неоднаковий. В одних узагальнюються поняття про конкретні речі, властивості, дії. Так, слова ніж, лож­ка, виделка є спільними назвами однорідних предметів, що вико­ристовуються при споживанні їжі; водночас кожне з них називає окремий предмет із цього ряду. Слово блакитний означає конк­ретний колір багатьох речей і водночас колір однієї речі (блакит­на стрічка). Слово ходитиме називає дію, яку в майбутньому може виконувати будь-хто і разом з тим якась конкретна люди­на. Слова, що є назвами, співвідносними з конкретними речами, об'єктами, властивостями, діями, називаються словами з кон­кретним значенням (око, вухо, ніс; клен, липа, ясен; трак­тор, комбайн, косарка, сушарка; новий, старий, синій, зелений; си­дить, лежить, писав, читав, братиме, бігтиме, піде, візьме). Крім таких слів, у кожній мові є лексика, не співвідносна з конкретни­ми предметами, ознаками, діями. Це слова, використовувані для називання понять, що мисляться поза зв'язком з конкретними предметами та явищами. Пор.: сміх —радість, плач — сум, учо­ра — в минулому, завтрашній —майбутній, бігти — квапитися. У других складників кожної пари слів ступінь узагальнення наба­гато вищий, ніж у перших. Тому слова на зразок радість, сум, веселість, давнина, кохання, далекий, сучасний, майбутній звуть­ся словами з абстрактним значенням. Отже, абстрактне значення — це узагальнене значення.

Багатозначність слова. У мові є слова, зміст яких зводиться до називання якогось одного поняття, ознаки чи яви­ща дійсності. Напр.: лука — «рівна місцевість, укрита трав'яни­стою рослинністю», курча, каченя, теля — відповідно «маля курки, качки, корови», прибудовувати — «будувати щось, при­єднуючи до вже наявної споруди», наприклад, прибудовувати сіни до хати. Слова, що мають лише одне значення, називають­ся однозначними. У кожній мові є слова, які мають кілька зна­чень. Розгляньмо, наприклад, значення дієслова сипати: 1. «Зму­шувати падати куди-небудь, поступово випускаючи щось сип­ке або дрібне (Здавалося, що на туго напнуте полотно хтось рясно сипле великі горошини — О. Донченко)»; 2. «Насипаючи землю, робити горб, вал і т. ін. (То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу — В. Стефаник)»; 3. «Наливати з однієї по­судини в іншу рідку страву (Параска... підганяє Галю, щоб мер-щій сипала борщ — Панас Мирний)»; 4) «Розкидати, розтрушу­вати що-небудь (Граніт... сипав під зубилом іскрами і дзвенів, як залізо — Я. Баш)»; 5. «Іти, падати (Зверху сипав і сипав дрібний сухий сніг... — 3. Тулуб)»; 6. «Випромінювати, поширювати що-небудь (Ліхтарі сипали м'яке світло — О. Десняк)»; 7. «Говори­ти безперервно (Маруся вертілась, сипала свої зауваження —

Ірина ВІЛЬДеЬ.ІЗдатнІ^Ь С^пг"*^{я мятн} ^'ттьття значень нячивягткга

^6 а^а тознячнігттп яКп полісеміє ю^Двід гр. роїу — багато, §ета — знак). Слово, первісно однозначне, поступово може набувати нових значень. Напр.: скарбниця*. 1. «Урядова установа, яка відає державними коштами (Безперервні, часто необгрунтовані поважними причинами вояжі великих та малих урядовців по закордонах аж ніяк не збагачують державної скарб-ниці — газ.)»; 2. «Місце, приміщення, де зберігаються скарби (Усі скарби з своїх скарбниць оддав би за волю — І. Нечуй-Ле-вицький)»; 3. «Місце зосередження яких-небудь природних цін­ностей (Його тягло до землі, невичерпанної [невичерпної] скарб­ниці багатства — І. Франко)»; 4. «Сукупність культурних та Духовних цінностей (Нетлінним ввійшло "Слово о полку Ігоре­вім" у золоту скарбницю людства, бо таїть воно неув 'ядної кра­си поетичні образи, бо вчить нас любити Вітчизну і її синів — М. Рильський)».!Основне. вихідне значення назинягться п р я -мим, решта значень того самого слова — переносні. Напр.: Гострий — який має колючий або ріжучий край (гос­трий ніж — пряме значення); назріле, але складне для розв'я-

* У пресі її інколи називають помилково — казна.

зання завдання, болюче питання (гостре питання — переносне значення).

Суть полісемії полягає в перенесенні назви на інший пред­мет. Залежно від того, на якій підставі відбувається перенесен­ня назви, розрізняють такі типи виникнення багатозначності: метафора, метонімія, синекдоха. В основі мета­фори лежить подібність за формою (дзвоник — прилад для подавання звукових сигналів і ботанічна назва, голка — стри­жень для шиття і тверда колючка на тілі їжака, чашечка — посу­дина і частина квітки), за розташуванням (ніс тварини і човна, рукав одягу і річки), за кольором (золотий браслет і сніп, сма­рагдовий перстень і ліс), за виконуваною функцією (двірник — працівник, що стежить за чистотою подвір'я, і стрілка для очи­щання вітрового скла автомашини). При метонімії пере­несення відбувається на підставі суміжності, тобто тісного зв'язку понять: випив кухоль (посудина та її вміст), читаю Драча (автор та його твори), столове срібло (матеріал і виріб), гомоні­ла Україна (народ і країна), захист грав добре (люди і дія) тощо. Синекдоха передбачає заміну частиною цілого, вживання однини замість множини, рідше навпаки: троянда — багато­річна кущова рослина і квітка цієї рослини; риба не може жити без води (замість «риби не можуть жити без води»).

ОМОНІМИ

Омоніми (від гр. Ноітюз — однаковий і опута — ім'я) — це слова, різні за значенням, але однакові за звучанням і напи­санням. Напр.: кран водогінний і кран будівельний, метелиця — «заметіль, хуртовина» і метелиця — «народний танець», лимон­ка — «сорт груші» і лимонка — «ручна граната», кава — «напій; тропічне дерево, насіння цього дерева» і кава — діалектний си­нонім слова галка. У лексикології розрізняють омоніми лексич­ні, морфологічні, словотворчі, синтаксичні. Лексичні омо­німи — це слова різні за значенням і однакові за звучанням. До наведених прикладів можна додати: блок — «пристрій для пі­діймання вантажів» і блок — «союз, об'єднання», клепати — «загострювати (косу, ніж)» і клепати — «зводити наклеп». Лек­сичні омоніми бувають повні й неповні. Повні лексичні омо­німи — це слова, що належать до однієї частини мови і збіга­ються в звучанні у всій системі форм. Наприклад, слово лимон­ка — «груша» і слово лимонка — «ручна граната» є омонімічни­ми в усіх відмінках і в обох числах. Такого типу омонімів най­більше серед іменників та дієслів: займатися — «спалахувати» і займатися — «робити щось», курити — «порошити» і курити — «палити», точити — «гострити» («Сніг не скрипів під ногами, а вищав, наче об нього мечі точили».— Г. Тютюнник), почити —

«проїдати, гризти» («Повсюди чад, а ворог лютий Пекельні бен­кети справля, Гнітить скрізь сили пеокуті і точить мозок, наче тля^!» — М. Старицький) і точити — «цідити» («Тут з діда-прадіда, із віку в вік Збирали мед, з беріз точили сік».— І. Нехо-да). До неповних лексичних омонімів належать слова, що збігаються в звучанні тільки в частині форм. Напр.: слово кад­ри — «особовий склад (установи, військової частини)» і слово _кадри — «сцени, епізоди з кінофільму» збігаються лише тоді, ко­ли друге слово вжите у множині, бо перше її не має; у дієслів пасти і попадати омонімічні лише форми доконаного виду — попасти, а в дієслів прати і запирати омонімічною є форма від­пирати. Синтаксичні омоніми — звукові комплекси, один з яких є словом, а другий словосполученням, наприклад: потри — по три, добою — до бою, сонце — сон це, цеглина — це глина. Словотворчими омонімами є однакові звукові комплек­си, що виникають при творенні похідних від різних за звучан­ням слів, наприклад: кормовий від корма і кормовий від корм, засипати від спати і засипати від сипати. Морфологічні омоніми — це однакові звукові комплекси, що утворюються при відмінюванні та дієвідмінюванні: молодій — наказовий спосіб дієслова молодіти і молодій — форма давального відмін­ка однини прикметника молодий у жіночому роді. Морфологіч­ним явищем є також омонімія кореневих та інших морфем: ан­тропоїд — «людиноподібна мавпа», колоїд — «речовина, що не кристалізується», ромбоїд — «ромбоподібний» (тут друга час­тина слів зводиться до гр. еісіоз — вид), у словах буквоїд, короїд другий компонент пов'язаний зі словом їсти.

Зовні омонімія подібна до багатозначності (полісемії). Але це лише зовнішнє враження. Порівняймо кілька омонімічних слів і багатозначне слово. Стан — «тулуб людини, торс, талія» («Чорні, карі очі, І високий стан козачий, І гнучкий дівочий». — Т. Шевченко); стан — «стоянка, табір, місце тимчасового роз­ташування» («До самого смерку бились козаки та пани на герцях. І тільки чорна ніч розвела ворогів по обидва боки... Козаки повер­нулись до свого стану».— І. Нечуй-Левицький); стан — «обста­вини, умови; ситуація» («Економічний стан українського селян­ства в Галичині цілком не змінився після 1848 року».— П. Коз-ланюк); стан — «машина або система машин для обробки ме­талу під тиском» (трубопрокатний стан); стан — «соціальна група людей» («Я хочу Марцію прийняти гідно, як то належить станові її і родові».— Леся Українка). Красуватися — «вабити ³¹Р, виділятися красою» («Між горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну». — Т. Шевченко); «бути на видному місці» («На зеленій, мов гриб, хатині... яскраво красувалася вивіска».— П. Козланюк); пиша­тися («А вона так і пострілює на всіх своїми блискучими, як виш* ня в росі, очима, не всидить на місці, сміється, красується...» — О. Гончар); «покриватися цбітом — перезажно про злакові рос­лини» («Жито вже красувалось. Жовті палички цвіту тихо гой-далися вздовж колосків».— М. Коцюбинський). Кілька омонімі­чних слів стан на сучасному різні не мають значеннєвої спіль­ності, а у випадку багатозначного слова красуватися кожне пе­реносне значення так чи інакше пов'язане з первинним «виділя­тися красою, вабити зір». Отже, багатозначність — це тотожність слова при наявності в нього двох або більшої кіль­кості виразно відмінних значень, а о м о н і м і я — зовнішній збіг за звуковою оболонкою різних слів. При багатозначності зв'язок може грунтуватися на схожості предметів, названих од­ним словом, на суміжності, на співвідношенні «частина — ціле». Іти — про людину, потяг, лист, годинник, справу, іспити, пере­говори тощо; значення різні, але всі вони зводяться до основно­го — «рухатися» (пор. летіти — про птахів, коней, роки). Яко­юсь мірою допомагає розмежувати омонімію й полісемію під­ставляння антонімів та творення похідних слів. Напр., гучний у словосполученнях гучні струни, гучний голос, гучна вечірка, гуч­на мова скрізь можна замінити на тихий. Отже, це багатознач­не слово. Різні слова (омоніми) по-різному творять похідні. Напр.: клас — «суспільна група» (класовий) і клас — «навчаль­на кімната» (класний)', термін — «проміжок часу» (терміновий, терміновість, надтерміновий) і термін — «слово, яке точно ви­значає поняття в галузі науки, техніки, мистецтва, суспільного життя» (термінований, термінування). Але ці критерії не можна визнати вичерпними, тому основним мірилом розрізнення бага­тозначності й омонімії є зміст слова, співвіднесеність його з дій­сністю, наявність внутрішнього семантичного зв'язку.

З погляду морфологічної будови в українській мові виділя­ються дві групи лексичних омонімів: непохідні (кореневі) та похідні. Кореневих найбільше серед іменників, значно менше серед дієслів та інших частин мови: в'язь — «утворення плоду» і в'язь — «вид риби», лава — «ряд людей», лава — «при­стосування для сидіння», лава — «вулканічна маса», лава — «ви­бій у шахті». Похідні виникли в процесі творення нових слів або внаслідок розвитку фонетичної системи мови: зважуватися — «визначати свою вагу» і зважуватися — «насмілюватися»; ви­ти — «з'єднувати, сплітати» і вити — «видавати жалібні звуки, голосно стогнати». Різновидами неповних лексичних омонімів є омофони, омоформи й омографи.

Омофони — слова, що мають однакове звучання, але різні за значенням і графічним зображенням: греби — гриби, кле­нок — клинок, сеньйор — синьйор, віла — вілла, Вікторія — вік­торія, Роман —роман, Поліщук — поліщук і под. В українській мові омофони не становлять великої й різноманітної за спосо­бом творення слів групи. Це зумовлено особливостями фоне­тичної системи української мови — відсутність редукції голос­них, неоглушення дзвінких приголосних у кінці слова та складу. Пор.: рос. плод — плот, вести — везти, лук — луг, бочок — ба­чок, разредить — разрядить.

Омоформи — слова, що мають однаковий звуковий склад лише в певній граматичній формі: поле — поле, мати — мати, діти — діти, дати — дати, клич — клич, ніс — ніс, весь (означальний займенник) — весь (заст. «село»), три — три. Цей розряд лексики в українській мові є лексико-граматичною ка­тегорією, бо омоформи трапляються в межах однієї частини мо­ви рідко: вити — вити.

Омографи — слова, що збігаються в написанні, але різ­няться вимовою, зокрема пголосом. Тобто це явище суто гра­матичного збігу: апгчас — «збірка географічних карт» — атлас — «блискуча шовкова тканина», ірис (бот.) «півники» — ірис «цу­керки». Більшість омографів є лексико-граматичним явищем: гори — гори, обід — обід, радій — радій, стріла — стріла, мала — мала, насип — насип.