5. Розвиток літератури та музичного мистецтва у Європі у XVIII ст.

Творчість таких видат­них письменників епохи, як Корнель, Расін, Мольєр, підкоряє гострим відчуттям значущості проблем «людина і суспільство», установкою на гармонію душі окремої людини і навколишнім життям.

У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало тра­гедії. Трагедії Корнеля та Ж. Расіна, байки Ж. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері анти­чності, а й переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосується творчості Мольєра, яка поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєра перестали бути «низьким» жанром. Його найкращі п'єси за тема­тикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня тра­гедії. З кінця XVII ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху Просвітництва.

Англійська література XVIII ст. за методами зображення дійсності неоднорідна. Провідним методом є просвітительський реалізм. Але перші десятиліття XVIII ст. відзначені розвитком просвітительського класицизму (Аддісон, Поп), а в другій йо­го половині розвиваються сентименталізм і ранній романтизм. XVIII ст. в Англії — період, коли виникають всі основні напрями й риси прийдешньої англійської літе­ратури початку XIX ст. Величезний шлях проходить роман, блискучі зразки дає са­тирична комедія, геніальних вершин досягає поезія. Героями романів були звичайні люди, які волею долі опиняються в різних обставинах, коли їм треба виявити свої найкращі якості. Типові зразки просвітницького роману дали Д. Дефо, Д. Свіфт, С. Річардсон, Г. Філдінг.

Одним з найвідоміших письменників цієї доби був англієць Даніель Дефо (1660—1731). Яскравий публіцист, у низці своїх памфлетів висміював дворян за прихильність до титулів. Висував проекти реформ, які сприяли б буржуазному роз­витку Англії. Популярні твори: «Робінзон Крузо», «Молль Флендерс», «Історія полковника Джека», «Капітан Сінгльтон» принесли автору світову славу і визнан­ня. У «Робінзоні Крузо» прозвучала тема розумного егоїзму, активної, життєстверджуючої позиції, безмежних людських можливостей та їх реалізації. Автор твору переконливо доводить, що з найбезнадійніших ситуацій завжди є вихід, але для цього потрібно докласти власних зусиль, неабиякої праці, стійкості, мужності, бути впевненим у своїй силі та розумі.

Іншого англійського письменника і політичного діяча Джонатана Свіфта (1667—1745) роман «Мандри Гулівера» у світі читача користувався необмеженою популярністю. Він сатирично зображував політичний і соціальний лад сучасної йо­му Англії, політичних діячів. Під виглядом казкових подорожей свого героя він ви­сміяв вади сучасного йому англійського суспільства, чванливість, жадібність, підо­зрілість, свавілля, несправедливість. У великій серії памфлетів Свіфт показує жахливі результати англійського панування в Ірландії. Він був ідейним натхненни­ком національно-визвольної боротьби в цій країні в 20-х роках XVIII ст.

Видатним представником англійського реалізму XVIII ст. був Генрі Фільдінг (1707—1754), у творах якого подана картина соціальних контрастів Англії. Найяск­равіший у цьому плані твір «Історія Тома Джонса». Фільдінг критикує не тільки пережитки феодалізму, а й вади нової буржуазної цивілізації.

Особливе місце в літературі XVIII ст. належить видатному шотландському по­етові Роберту Бернсу (1759—1796). Народний поет і великий гуманіст. Він ство­рив твори, сповнені революційної пристрасності і гуманістичного пафосу, що різ­ко вирізняє його від більшості представників англійського просвітительства. Його творчість здобула визнання за життя. У своїх поезіях він змалював образи селян, виступав проти соціального й національного гніту — «Був бідний фермер батько мій», «Веселі жебраки». Частина його творів періоду Французької буржуазної ре­волюції пройнята революційними настроями — «Дерево свободи», «Чесна бід­ність».

У романах Антуана-Франсуа Прево (1697—1763) бурхливі людські пристрасті стикалися зі звичайними обставинами життя — матеріальними, сімейними, через що переживання ставали не абстрактними, як у класичних творах, а реальними, злободенними. Водночас Антуан Франсуа Прево порушив канони просвітницької літератури. Він не лише вивів на сцену жертв станових забобонів, соціальних умов життя, а поглибив людську драму внутрішніми психологічними чинниками, насам­перед якостями характеру («Записки знатної людини», «Історія кавалера Де Гріє та Манон Леско»).

Важливу роль у розвитку німецького Просвітництва відіграли видатний поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749—1^32), великий поет Йоган Фрідріх Шіллер (1759—1805), філософ і письменник Йоган Готфрід Гердер (1744—1803), та публіцисти Георг Форстер (1754—1794) і Крістіан Шубарт (1739—1791). Німецькі просвітителі вперше протиставили літературу, театр, музику традиційно панівному образотворчому мистецтву, розглядаючи їх як жанри динамічного мистецтва. Вони виступали проти деспотизму, за справедливість та свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Це положення увійшло в європейську естетичну думку.

Саме такі риси характеру властиві героям творів Шіллера — одного з основопо­ложників німецької класичної літератури. Він є автором багатьох ліричних віршів, балад, драм, пройнятих волелюбними мотивами, ідеєю братерства, боротьби наро­дів проти поневолення. У драмі «Розбійники» в образі Карла Моора автор втілив прагнення до свободи, утвердження людської гідності, ненависть до феодальних порядків. У драматичному творі «Вільгельм Тель» возвеличено швейцарського на­родного героя, борця за незалежність та свободу країни з-під австрійського гніту. В «Оді до радості» поет виступив проти тиранії та гноблення, за братерство і єд­ність народів.

Найвидатнішим представником епохи Просвітництва у німецькій літературі був Гете. Творчість Гете виявила найважливіші тенденції та суперечності епохи. Гли­боко зрозумів значення Французької революції. Він, як великий гуманіст, вірив у творчі можливості людини, негативно ставився до будь-якого насилля. Це знайшло яскраве відображення у його всесвітньо відомому творі, драматичній поемі «Фа-уст». Понад півстоліття працював Гете над цим твором, другу частину якого закін­чив за рік до смерті.

У творі відбито пошуки сенсу життя, щастя. Доктор Фауст — герой німецьких середньовічних легенд та головний герой трагедії Гете — це, насамперед, людина, вічно невдоволена собою та своїм оточенням, душа бентежна, щира. Наприкінці трагедії, переживши безліч пригод, вже гинучи, Фауст доходить висновку, що сенс життя, найвища насолода, щастя полягають у самовідданій праці, діяльності та бо­ротьбі на користь народу.

У літературі XIX—XX ст. Фауст є символом титанічної творчої праці, невтом­ного шукання істини й боротьби за свободу людського духу. За сюжетом «Фауста» французький композитор Ш. Гуно (1818—1893) створив однойменну оперу.

З'являється цілий ряд спеціальних історичних праць просвітителів, які започат­кували «філософію історії». Якісно новим кроком у розвитку проблеми історизму стала діяльність Йоганна Готфріда Гердера (1744—1803) — німецького просвітите­ля, великого дослідника національних культур, визначного історіософа, літературо­знавця.

Історичний прогрес людства Гердер пов'язував з розвитком культури, до якої відносив мову, мистецтво, науку, релігію, сімейні стосунки, державне управління, звичаї та традиції. Він описує історію та культуру різних народів до XIV ст., засу­джує претензії з боку будь-якого народу на обраність, виключне місце у всесвітній історії, закликає вивчати культуру різних народів. Це мало плодотворний вплив на розвиток гуманітарної думки.

Гердер виступив з ідеєю єдності історичного процесу і суспільного прогресу для всіх суспільств і народів, хоч би як їх звичаї були несхожими. За ним, людське сус­пільство проходить ряд ступенів, де немає вищих і нижчих рас і народів, де кожна культура цінна своєю своєрідністю і де розвиток йде від стародавніх культур Схо­ду, через античну, до середньовіччя і до нашого часу. За Гердером, вся історія на­родів — це школа змагання в швидкому досягненні гуманності.

Музика. Висока хвиля суспільного руху ознаменувалася характерними змінами в усіх видах мистецтва, яке через епоху бароко й «старого» класицизму прийшло спочатку до ряду нових «проміжних» течій, а потім до революційного класицизму XVIII ст. Найчутливішою до змін виявилася музика, засвоївши драматизм темати­ки, бурхливі пристрасті, динамічний розвиток думки, різні контрасти. У результаті народжуються великі циклічні форми, опери, ораторії. У вокальну та інструмента­льну твочість проникає народна пісня, масові жанри активно впливають на симфо­нічні й оперні твори.

Передкласична доба (так її називають, оскільки вона передує віденській класиці) охоплює майже століття — від кінця XVII до кінця XVIII ст. Це період бурхливого розквіту всіх музичних жанрів у великих європейських країнах, музична культура яких набуває дедалі виразніших національних рис.

Найвидатнішими представниками передкласичної італійської музики були Джованні Баттісту Перголезе (1710—1736), який написав 14 опер, багато вокально-інструментальних і камерних творів; Джованні Паізієлло (1740—1816)— автор «Сивільського цирульника» та Доменіко Чімароза (1749—1801) — автор «Таємно­го шлюбу».

Італійська передкласична музика дала багатий ужинок і в галузі інструменталь­ної, камерної та оркестрової музики— Антоніо Вівальді (1678—1741), Джузеппе Тартіні (1692—1770). Італія дала світові Доменіко Скарлатті (1685—1757) — геніа­льного клавесиніста XVIII ст.

Найвидатніший представник передкласичної французької музики — Жан-Філіпп Рамо (1683—1764).

Перш ніж музика прийшла до узагальнюючого стилю віденських класиків в особі Гайдна, Моцарта і Бетховена, у XVIII ст. виникло кілька так чи інак­ше пов'язаних із Просвітництвом «молодих» стилів, що формували смаки суспі­льства, їхня спільна мета — стильове полегшення, відмова від релігійної тема­тики, складних концепцій, декоративної пишності. Раннім представником цієї школи, просвітницького класицизму XVIII ст. з його громадським пафосом, ге­роїкою, ідейно насиченими образами, був Хрістоф Віллібальд Глюк (1714— 1787). Автор оперної реформи, підготовленої ідеями естетики Просвітництва. Вона, на його думку, повинна торкнутися, головним чином, опер-серіа, які необхідно позбавити надмірностей і пишнот вокальної віртуозності, встано­вивши при цьому співвідношення між драматичною дією і музикою, зливши гармонійно воєдино слово, музику й жест. Його мистецтво близько стоїть до трактування в живописі античних сюжетів і характерів напередодні Великої французької революції.

Багата обсягом, різноманітна жанрами творчість видатного композитора-новатора Йозефа Франца Гайдна (1732—1809), одного з основоположників віден­ської класичної школи. Велике історичне значення митця не тільки в тому, що він удосконалив і утвердив класичний тип симфонії і квартетів, а в тому, що він був і засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного ор­кестру. Його твори духом, змістом глибоко народні. Особливо кращі симфонії та квартети — то бездоганне дзеркало культури кінця XVIII ст., коли мистецтво мало сполучати велич і глибину в приємній, урівноваженій, м'якій художній формі. П. І. Чайковський сказав, що якби не було Гайдна, то не було б ні Моцарта, ні Бет­ховена, він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії.

Наступний геніальний представник культури епохи Просвітництва— Вольфганг Амадей Моцарт (1756—1791). Творчість Моцарта— вершина європейської музики XVIII ст. Важко навіть підібрати відповідні слова, щоб ними передати по­див, захоплення, схиляння поколінь перед творчим подвигом цього феноменально­го музичного творця. Все у його творчій біографії вражає — стиль генія, гідна по­диву фантазія й плодовитість, оригінальність у мисленні. За своє коротке життя, позначене постійними злиднями, турботами, тривогами та болями, він встигає дати світові величезну кількість творів у всіх жанрах і формах (понад 600). Якась неві­дома сила веліла поспішати, мовби знала, що недовго йому залишалося жити. На дванадцятому році життя він уже автор двох опер. У сімнадцятирічному віці в його доробку дві нові опери, двадцять симфоній, ціла низка театральних серенад, дивер­тисментів та ін.

Твори великого новатора сповнені глибокого філософського та ідейно-емоційного змісту. Його музичні образи формуються в широкому діапазоні,— від інтимних або трагічних, скорботно-патетичних, сповнених лірико-філософських роздумів частин до наповнених по вінця життєдайним і радісним торжеством фіна­лів; від патетичного благоговіння до незламної волі в боротьбі, до героїки й титані­чної могутності у переборенні страждань.

Багата творчість Людвіга ван Бетховена (1770—1827) дуже різноманітна за жанрами і тематикою. Це опери, дев'ять симфоній, тридцять дві сонати для фор­тепіано, сімнадцять струнних квартетів, п'ять фортепіанних концертів, десять сонат для скрипки й фортепіано, концерти для скрипки з оркестром, двадцять три збірники варіацій для фортепіано, численних пісень, арій, пісенних обробок, ора­торій тощо.

У пантеоні безсмертних Бетховен забезпечує собі місце не салонними п'єсами у дусі палацової шляхетної традиції XVIII ст. — неминучої данини, яку кожен ком­позитор платив свого часу,— а своїми великими, що дожили до наших днів, слав­нозвісними творіннями, які звучать щодня в багатьох куточках нашої планети.

Велич композитора в тому, що у винятково багатому образному ладі його тво­рів розкривається із неповторною виразністю глибоко демократичний дух і пафос, співзвучний не лише умонастроям європейської прогресивної інтелігенції тих ча­сів, а й волелюбним пориванням усього людства. Велич композитора в тому, що він самобутній, що своєю творчістю пророкував шляхи для майбутнього розвит­ку; що в інтонаційному відношенні музика його живиться соками народних та героїко-закличних пісень епохи, які творчо осмислював, а не сліпо наслідував. Те, що він повідує світові — значне, нове за звучанням, важливе, сміливе, глибоке, новаторське за своєю формою,— відображає умонастрої сучасної йому епохи, пошуки європейської художньої думки і людського духу в період формування романтизму.

У сфері музичної культури остаточно запанувала опера, яка стає справжнім син­тезом мистецтв (музика, костюми, декорації, бутафорія тощо). Поряд з оперою роз­виваються й інші великі вокально-інструментальні форми — кантата, інструмента­льний та сольний концерт.

Творча спадщина трьох геніальних представників віденської класики постійно засвідчує свою непорушну життєздатність.

Отже, європейська культура XVII—XVIII ст., яка розвивалася на засадах раціо­налізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодаль­них забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виразилося в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби ху­дожньо-мистецького відображення навколишнього світу.

Література:

1. Абрамович С.Д., Чікарькова М.Ю. Світова та українська культура: Навчальний посібник. — Львів: Світ, 2004.

2. Культурологія. /За ред. Т.Б. Гриценко. Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2007.

3. Українська та зарубіжна культура /За ред. проф. Л.Є. Дещинського. Навчальний посібний. — Львів: Видавництво «Бескид Біт» 2005.

4. Кордон М.В. Українска та зарубіжна культура: Підручник. — К.: Центр учбової літератури, 2007.

5. Історія української та зарубіжної культури /За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. — К., 1999.

6. Лекції з історії світової та вітчизняної культури. /За ред. А.В, Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. — Львів, 1994.

7. Українська та зарубіжна культура /За ред М.М. Заковича. — К., 2001.

Лекція №7