Розповсюдження звуку у середовищі.

Дифракція звуку. Звукова хвиля, що виникає в одному місці, поширюється в

усі боки з певною швидкістю. Однак вільному поширенню звука заважають різні перешкоди, у тому числі і голова людини, яка сприймає звук. При цьому виникає дифракція звуку, тобто огинання їм перешкод. Низькі звуки, що мають більшу довжину хвилі, краще огинають перешкоди, ніж високі, тому їх чути на більшій відстані.

Реверберація. В замкнутому просторі відбувається багаторазове відбиття

звуку від стінок, що його обмежує – реверберація.

Сильна реверберація створює надмірну лункість в приміщенні, яку приглушують за допомогою килимів, штор, меблів. Однак надмірне зменшення реверберації знижує акустичні властивості приміщення: звуки швидко згасають, стають глухими, блідими. За допомогою певних пристроїв або наданням приміщенню певних форм, можна зробити звук направленим

(рупори, концертні зали тощо).

Резонанс. Якщо в поле звучання будь-якого джерела звуку потрапляє інший,

здатний звучати предмет, він може стати вторинним джерелом звуку, або резонатором. Резонанс може бути гострим, коли резонатор налаштований однаково (в унісон) з джерелом звуку, тобто коли період власних коливань резонатору і період коливань тіла, що звучить, однакові.

Резонанс може бути також універсальним, коли тіло коливається у відповідь на коливання різної періодичності (барабанна перетинка).

Звуки мовлення.

З усіх звуків оточуючого світу для людини найважливішими є звуки мови. З акустичної точки зору мовлення являє собою потік різних звуків, що перериваються паузами різної довжини. Особливості звуків мовлення визначаються відмінністю їх акустичних властивостей: висоти, сили, тембру та довжини. Різне співвідношення цих властивостей звуків мовлення є тією матеріальною основою, яка слугує для виразу думки.

Звуки мови поділяються на дві основних групи: голосні та приголосні. Голосні є тоновими звуками, а приголосні – переважно шумовими.

Голосні звуки. Різниця між окремими голосними визначається характерними

для кожного голосного формантами.

Форманти являють собою окремі посилені ділянки частот, що входять в складний спектр звуків мови. Наприклад, звук а незалежно від того, на якій висоті голосу він вимовляється, має характерну тільки для цього звука форманту, що лежить в діапазоні від 1000 до 1400 Гц.

Формантний склад голосних звуків.

Звуки	Форманти
	Основна (Гц)	Додаткова (Гц)
у и о а е і	200-600 200-600 400-800 1000-1400 1500-2300 2800-4200	1500-2300 600-1000

Голосні у ,и ,о характеризуються низькими формантами (200-800Гц), а голосні е, і – високими (100-1400Гц), для голосного а характерні форманти середньої частоти (1000-1400Гц), так що звуки у, и, о можна умовно вважати «низькими», а і, е – «високими» звуками.

Приголосні звуки мають більш складну акустичну характеристику.

Звуковий аналіз дзвінких приголосних, наприклад,

б, в, з, ж та ін., показує поряд з періодичними коливаннями, відповідними тону голосових зв’язок, наявність неперіодичних коливань різної частоти, не гармонічних основному тону.

В склад глухих приголосних (п, ш, ц та ін..) входять тільки неперіодичні коливання різної частоти.

Приголосні л, м, н мають майже правильну періодичність.

Для р характерно биття звуку з частотою в 20 Гц, (що відповідає частоті вібрації язика) і форманта в діапазоні 200-1500 Гц.

Приголосний ш має форманту в діапазоні 1200-6300Гц,

а с – 4200-8600 Гц. Потрібно відмітити, що звуковий спектр приголосних досить складний і на даний момент остаточно не вивчений.

Якщо за якихось причин (наприклад, при користуванні неякісною звуковою апаратурою) із мовлення зникають (або ослаблюються) форманти, воно стає нерозбірливим навіть при достатній гучності.