4. Етапи розвитку мовленнєвої функції дитини.

Першими звуками дитини, що народилася, є крик, який являє собою безумовно-рефлекторну реакцію на дію сильних подразників (зовнішніх та внутрішніх), за звичай негативного характеру (холод, голод, біль тощо). Також безумовною звуковою реакцією, але у відповідь на подразники позитивного характеру, є гуління, у складі якого можна почути прості звукові комплекси типу аа, уа, агу,убу, нее та ін.

Ці первинні голосові реакції виникають на базі вроджених рухових координацій, що пов’язані з процесами смоктання та ковтання і слугують основою для подальшого розвитку звуковимовного боку мовлення.

Безумовні прояви зачатків мовлення однакові у дітей різних народів а також у глухих від народження дітей.

На третьому місяці життя у дитини з’являється лепет , у основі якого лежить встановлення умовно-рефлекторних зв’язків між кінестетичними подразниками від рухів органів мовлення і слуховими подразниками. Це дає можливість до наслідування звуків мовлення та самонаслідування. У глухих дітей такий зв'язок не може бути встановленим внаслідок порушення (відсутності) слуху. Неможливість створити умови до наслідування та самонаслідування мовлення призводить до того, що у глухих дітей зникають і первинні, безумовні звукові прояви.

У лепетній мові вже зустрічаються більш складні звукові комплекси, багато приголосних, переважно двогубних (п,б,м), передньоязикові (т,д,н), і задньоязикові (к,г,х).

Наприкінці першого року життя у дитини з’являються осмислені звукопоєднання. На основі наслідування і в наслідок активного впливу оточення встановлюється зв'язок між предметами і явищами зовнішнього світу та звучанням слів, що їх позначають; а також кінестетичними відчуттями, що виникають при вимові цих слів.

Поряд з лепетними словами типу му-му(корова), но-но (конячка), мяу (котик), бах (впав) дитина починає вимовляти цілком правильно нескладні слова: баба, мама та ін. Однак, розширюючи свій словниковий запас, дитина ще довго (до 4 – 5 років) вельми недосконало вимовляє більшість засвоєних нею слів.

Різні звуки засвоюються дитиною у певні строки. В цілому, голосні з’являються у мовленні раніше приголосних. З приголосних вибухові засвоюються раніше фрікативних, глухі – раніше дзвінких, м’які – раніше твердих. Пізніше за всіх у мові з’являються шиплячі та вібранти.

Мовлення дітей від 2 до 5 років має дуже багато дефектів вимови:

1) пропуски звуків і складів;

2) заміна одних звуків іншими;

3) перестановка звуків і складів у слові;

4) асіміляція (уподібнення) звуків.

Краще за інші діти відтворюють ударний і початковий склади, тому що вони легше сприймаються на слух.

Поступове розширення словникового запасу, засвоєння граматичних норм і уточнення слухового сприйняття призводить до поступового удосконалення вимови. Робота мовленнєвого апарату стає все більш тонкою і диференційованою. До 5 – 7 років дефекти вимови (у більшості випадків) зникають, і діти вимовляють усі звуки правильно.

5. Дослідження органів мовлення.

Дослідження мовленнєвих органів у дітей з вадами мовлення починається зі збору анамнезу – відомостей про попередній загальний та мовленнєвий розвиток. ці дані отримують шляхом опитування батьків дитини та вивчення медичної документації. Виясняють, як відбувався перебіг вагітності та пологів у матері, які захворювання перенесла дитина на протязі життя, стан її слуху, умови проживання, особливості мовленнєвого середовища.

Порушення будови та функціонування органів артикуляції виявляють шляхом огляду та функціонального дослідження.

Більшість органів мовлення розташовані у більш або менш глибоких порожнинах (порожнини глотки, гортань, трахея, бронхи та ін.), тому детальний їх огляд можливий лиш за використанням спеціального інструментарію та освітлення лікарем-отоларінгологом.

Однак певну уяву про стан мовленнєвих органів можна отримати і шляхом прямого огляду, розмістивши дитину, яку досліджують, проти лампи або вікна.

Під час зовнішнього огляду обличчя звертають увагу на його форму та симетричність різних його частин. Спостерігаючи за рухами щік та губ під час мовлення, визначають можливу наявність паралічів та парезів, а також вроджених аномалій розвитку обличчя.

Вхід у носову порожнину можна оглянути, відтягнувши кінчик носу догори і закинувши голову дитини назад. Прохідність кожної половини носу для повітря визначають шляхом поперемінного закривання кожної ніздрі під час вдиху і видиху з закритим ротом. Зручно користуватися при цьому ниткою (проба В.І.Воячека), або ваткою (проба Б.С.Преображенського), які під час видиху відхиляються вбік, а під час вдиху – притягуються до ніздрі.

Під час огляду присінку роту звертають увагу на стан вуздечок верхньої та нижньої губи, форму щелеп; визначають вид прикусу, розмір і форму зубів та своєчасність їх прорізування.

Під час огляду ротової порожнини та глотки користуються шпателем, легенько притискаючи ним корінь язика до дна ротової порожнини. Звертають увагу на форму і розміри язика, стан його вуздечки, форму твердого піднебіння, зів, задню стінку глотки.

Одночасно проводять прості функціональні дослідження рухливості язика та м’якого піднебіння.

Наявність дефектів голосу визначають шляхом спостереження за самостійним і відображеним мовленням. Визначається сила голосу (слабкий, голосний, крикливий), чистота (чистий, хрипкий), гугнявість (відкрита, закрита), регістр (грудний, головний, змішаний) визначають прикладанням руки до грудей та голови з метою відчути їх вібрацію.

Дослідження органів мовлення у дітей часто має певні труднощі, пов’язані з неспокійною поведінкою дитини, вузькістю дихальних шляхів тощо. Наприклад, огляд носоглотки за допомогою дзеркала (задня ріноскопія) у дітей молодшого віку взагалі неможлива. Тому визначити наявність аденоїдів, стану слухових труб, хоан, прибігають до дослідження за допомогою пальців, або рентгену.

Те ж саме відноситься до обстеження гортані. За нагальної необхідності проводіть пряму ларінгоскопію за допомогою прибору – ларінгоскопу, хоча ця процедура досить неприємна для дитини.

На сучасний момент широко використовуються ендоскопічні методи дослідження, які проводяться за допомогою волокнистої оптики (фіброскопів). При цьому можна легко змінювати напрямок променю, що дозволяє легко і безболісно проводити обстеження дитини.

Тема:

ПРИЧИНИ ПОРУШЕНЬ БУДОВИ ТА РУХЛИВОСТІ ОРГАНІВ АРТИКУЛЯЦІЇ.

План:

1. Вроджені генетично обумовлені аномалії розвитку артикуляційної системи.

2. Вроджені генетично не обумовлені аномалії розвитку артикуляційної системи.

3. Порушення формування артикуляційного апарату на різних онтогенетичних етапах розвитку дитини.

Причиною виникнення порушень будови та функціонування органів артикуляції можуть бути:

1. вроджені аномалії їх розвитку (генетично обумовлені та генетично не обумовлені);

2. порушення формування артикуляційного апарату на різних онтогенетичних етапах розвитку дитини.