52. Цивілізаційний вимір ек. Розвитку

Виходячи із визнання наявності діалектичного зв’язку між формаційним і цивілізаційним підходом, можна визначити, що цивілізація, на відміну від формації, пов’язана не стільки із матеріально-речовими, скільки з духовними аспектами сусп. розвитку, до того ж із тією їх частиною, яка визначається не тільки існуючим способом вир-тва. Єднають згадувані інс­титуціональні форми існування економіки та суспільства закономірності розвитку технологічного способу вир-тва. Водночас, специфіка цивілізаційного підходу полягає, на­сам­перед, у визнанні критерію духовності, як умови та результату ек., соц., культ. розвитку суспільства в межах даної цивілізації. Досліджуючи сутність інституціональних основ ек. і соц. процесів у їх розвитку ми, за будь-яких умов, виходимо із розуміння того факту, що усі во­ни пов’язані з діяльністю людини, індивіда. Саме людина є не­ві­д’є­­м­­ною скла­до­вою, елементом будь-якої складної соц. системи, визначаючи та опосеред­ко­ву­ючи, таким чи­ном, усі соц. процеси: ек., політичні, духовні тощо. Звичайно, екстенсивна, монотонна, некваліфікована, або мало­квалі­фі­ко­­ва­на праця, як масове явище у 18-19 ст., не могла стати основою висхідної кон­цепт­у­а­льної схеми визначення дійсного місця та функцій людини у си­сте­мі вир-тва, соц.-ек. відносин, оскільки слабо впливала на тран­с­­форма­цію структури індивідуальних потреб, що визначають зміни у ха­рак­тері та змі­сті пра­ці, її творче збагачення. Лише завдяки якісним змі­нам, що від­бу­ва­ли­ся в ек. системі на основі її циклічного розвитку, пе­ре­т­во­рен­ням у структурі та якості елементів прод. сил, відносин влас­ності, у ХХ ст. скла­даються умови, як для зміни ролі людини у системі вир-тва, так і для формулювання якісно но­вої парадигми розв’я­за­н­ня тео­ретичних і практичних проблем такої зміни, тобто умови виникнення нової цивілізаційної епохи. В основі такої парадигми ле­жить уява про те, що “ Люд­ст­во повинно надалі об’єд­ну­ва­тися не примусом, тобто політичними засобами, а інтересами, тобто засобами соц. ”. У цьому контексті надзвичайно плідною та конструктивною уявляється фі­лософія методології ек. досліджень запропонована на початку ХХ ст. С. Булгаковим. Він сформулював деякі клю­чові прин­ципи методології досліджень впливу цивілізаційних чинників на ек. розвиток, зокрема, зробив наголос на необхідності аналізу та­­ких інституціональних чинників ек. розвитку, як свобода та творчість, мі­с­це осо­бис­тості в господарстві та його етика, підкреслюючи, що сво­бо­да є загальною основою творчого процесу. Водночас, згадуваний вище С. Булгаков, вже на початку ХХ ст. про­г­но­зував вихід ек. життя з жорстких рамок детермінізму, оскільки господарст­во, що розглядається як творчість, є й психологічним феноменом, явищем духовного життя, так само, як і всі інші сторони людської діяльності та праці. Головною ознакою, принципом сучасних філософських погля­дів на природу ек. розвитку стає “ олюдненість ” ек. відносин, перехід від по­­­бу­до­ви абстрактних моделей і схем функціонування госп. систем у площину досліджень інтересів, умов і чинників самореалізації в ек. сере­довищі лю­дини, як цілісності, в усіх її проявах: як людини ек., соц., духовної, інформаційної, інституціональної тощо, як вн. ядра су­т­ності та поля функціонування сучасної ек. системи. Як зазначають дослідники проблеми, перехід від одного рівня світової ци­вілізації до іншого здійснюється через глобальні за своїм змістом технологічні революції, що відбивають якісні стрибки у розвитку суспільно-продуктивної сили праці людини, способи її взаємодії з природою. У наукових джерелах висловлюється думка, згідно якої вир-тво додаткового продукту є загальним, єдиним для усіх локальних цивілізацій і людства в цілому законом існування. Якщо додатковий продукт втілюється, насамперед, у культурі матеріальній, то духовна культура породжує середовище взаємодії, яке забезпечує інтеграцію та взаєморозуміння між членами суспільства на основі спільності мови, певних інституціональних норм і правил господарської та соц.ї, ментальної поведінки. Водночас, як матеріальна так і духовна культура сприяють формуванню певної соц. структури суспільства, пов’язаної з існуючими формами вир-тва, розподілу та привласнення продукту.Промислова революція другої половини XVIII ст. – першої третини ХІХ ст. започаткувала індустріальну цивілізацію, що притаманна багатьом країнам світу і на сьогодні. Ґрунтуючись на застосуванні системи машин і механізації виробничих процесів, індустріальна економіка зробила новий крок у подальшому зростанні продуктивної сили праці людини, забезпеченні її панування над силами природи. Вперше в історії людства створені працею людини засоби вир-тва, передусім механічні знаряддя праці, стали головною формою багатства суспільства.Індустріальна цивілізація сприяла розвитку суспільного поділу праці, спеціалізації та кооперування вир-тва. Водночас були породжені ек. межі розвитку індустріальної цивілізації. Зведення праці людини до функції чинника вир-тва визначило діапазон можливих меж її виробничої діяльності. Сформувалося об’єктивне протиріччя між загальною логікою історичного прогресу, який вимагає підпорядкування всього виробничого процесу розвитку людини, її потреб та здібностей, і метою індустріального розвитку. Формою вирішення цієї суперечності стало зародження і нагромадження, розпочинаючи з середини ХХ ст. в межах індустріальної економіки, нових якісних елементів постіндустріального розвитку. Особливий імпульс цього процесу надав новий етап НТР . Однією з особливостей етапу переходу від індустріальної до постіндустріальної цивілізації стало формув. системи загальнолюдських цінностей, на базі визнання яких у сучасних умовах лише й можна сформувати систему цілей ек. розвитку та механізм узгодження інтересів різних суб’єктів ек. діяльності та різних соц. груп, що , власне, й буде сприяти досягненню сталого розвитку. Водночас, слід зазначити, що процес формув. та реалізації загальнолюдських цілей і цінностей на базі ек. розвитку пов’язаний із проблемами відсутності рівноважного сприймання їх у різних країнах та регіонах планети внаслідок існування різних технологічних способів вир-тва, отже й різних цивілізаційних підходів до розуміння функцій ек. розвитку у житті суспільства. Така неоднозначність у розумінні природи та призначення ек. розвитку в сучасних умовах породжує не тільки протистояння, посилює конкуренцію різних країн, регіональних об’єднань тощо, але й феномен цивілізаційного перевербування, війн за зміну та перетворення ідентичності.

53. Капітал. Еволюція та суч. зміст капіталу.

Історичними передумовами виникнення капіталу були товарне вир-во і розвинутий товарно-грошовий обіг. Кінцевим рез-том розвитку товарного обігу є гроші. Водночас вони є і першою формою прояву капіталу. Кожен капітал починає свій шлях у вигляді певної суми грошей. Але гроші самі по собі не є капіталом. Вони стають капіталом, коли вони використ-ся з метою наживи.Форма обігу грошей має такий вид: Г-Т-Г, т.б. купівля здійс-ся для продажу і збагачення. Тому повна форма руху грошей як капіталу має такий вигляд: Г-Т-Г’, де Г’=Г+Г, т.б. = авансовій сумі грошей + деякий приріст. Цей приріст або надлишок назив-ся первісно-авансованою варт-тю. Рух Г-Т- Г’ перетворює первісно-авансовану варт-ть у капітал. Капітал – це самозростаюча варт-ть або варт-ть, що приносить додаткову варт-ть. Капітал винакає там і тоді, де і коли власник засобів вир-ва і грошей знаходиться на ринку вільного робітника, як продавця своєї робочої сили. Гроші перетвор-ся в капітал тоді, коли вони аванс-ся з метою зростання варт-ті.Капітал – це авансована варт-ть, що в процесі свого руху приносить більшу варт-ть, самозростає. Капітал – це категорія, що виражає не стільки технічні чи організац-ні відносини, скільки соц.-ек., т.б. капітал як такий може існувати лише за певних соц.-ек. умов. З таких позицій розглядав капітал К. Маркс. Нерідко категорію “капітал” ототожнюють із засобами вир-ва, грош. нагромадження. Однак самі по собі засоби вир-ва не є капіталом. Вони стають капіталом лише тоді, коли використ-ся наймана робоча сила. Формула Г-Т-Г’ є загальною формулою капіталу. Загальна формула капіталу містить у собі певну суперечність. Її суть полягає в тому, що капітал не може виникнути з обігу і одночасно поза обігом. Він повинен виникнути в обігу і в той же час не в обігу.Джерело додаткової варт-ті слід шукати в споживчій варт-ті того товару, який підприємець купує на ринку. Для цього йому необхідно знайти на ринку такий специфічний товар, споживання якого б створювало більшу ніж його власна варт-ть. Таким товаром є робоча сила. Отже, головною умовою перетворення грошей у капітал є перетворення робочої сили в товар, предмет купівлі і продажуЕволюція змісту капіталу. Найважливішими особливостями розвитку капіталізму після 1930-х років є: домінування в економіці колективних форм капіталістичної власності (перш за все у формі акціонерних товариств), а отже і колективних ек. інтересів; їх потужний і динамічний вплив на розвиток продуктивних сил і такої їх складової як людина праці; формув. потужного державного сектору в економіці та в механізмі її регулювання, виникнення змішаних форм власності; формув. та розвиток нових видів капіталу - людського капіталу тощо.Саме в цьому історичному періоді було подолано гострі класові суперечності між капіталістами і найманою робочою силою. Відбувався своєрідний процес спаду цих суперечностей, заміна їх різними формами співробітництва (участь у капіталі, розподілі прибутку, укладення колективних договорів тощо). Здійснено значне подолання відчуження найманих працівників від засобів вир-тва, а праці – від власності, але не індивідуальної, а колективної. Вона знаходить своє відображення насамперед у подоланні техніко–ек. відчуження праці, яке було характерним у розвинутих країнах аж до кінця 50-х років ХХ ст. Це означає, що у розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, Англія, Франція, Німеччина, Японія та ін. відбулася соціалізація капіталу.Отже, розглянувши коротко осн. аспекти еволюції змісту капіталу, можемо дати таке визначення його змісту: це накопичене багатство, що утворюється завдяки використанню прибутку на нагромадження продуктивних факторів вир-тва з метою одержання прибутку або інших форм доходу (ренти, процента, дивідендів).Осн. функції капіталу:: вир-тво доданої вартості в поєднані з живою працею;забезпечення макс. ліквідності (здатність безпосередньо конвертуватись в гроші);використ. у виробничому процесі найманої праці ;нагромадження капіталу і його розширене відтворення; реалізація сутності капіталу та його еволюції у правах власності та в системі ек. класів;вкладення капіталу у відтворення та розвиток людського фактора вир-тва.