Чикаленко євген харламович

Ч ИКАЛЕНКО ЄВГЕН ХАРЛАМОВИЧ (9.12.1861 — 20.6.1929) — визначний український громадський і культурний діяч, меценат, теоретик і практик сільського господарства. Н. у с. Перешори на Херсонщині. Навчався на природничому ф-ті Харківського ун-ту. У 1884 за участь в українському національному русі заарештований і на 5 років засланий у рідне село під нагляд поліції. У 1894 переїхав до Одеси, а в 1900 — до Києва. У 1897 почав видавати власну працю “Розмови про сільське господарство” у 5 книгах. З 1900 Ч. став активним членом “Старої громади”, Загальної української безпартійної демократичної організації. З 1904 належав до Української демократичної партії, з 1905 — Української демократично-радикальної партії. У 1908 Ч. після заборони українських організацій виступив одним із засновників Товарства українських поступовців. Разом із В. Симиренком і Л. Жебуньовим фінансував видання щоденних українських газет “Громадська думка” (1906), “Рада” (1906-14), журналу “Селяни”, виплачував гонорари та премії за найкращі історичні, наукові та художні твори в “Киевской старине”. Виділив 25 тисяч карбованців на будівництво “Академічного дому” у Львові, де жили львівські студенти, організацію Українських наукових курсів у Львові. У роки Першої світової війни 1914-18 зазнав переслідувань з боку російських властей і був змушений переховуватись у Фінляндії і Москві. У квітні 1917 став членом Української Центральної Ради від Союзу українських автономістів-федералістів, стояв в опозиції до її соціалістичного курсу. Після встановлення більшовицької влади Ч. у 1919 виїхав в еміграцію. З січня 1919 жив у Галичині. На поч. 1920 у Варшаві зустрічався з С. Петлюрою, який допоміг йому виїхати до Чехословаччини, а потім — до Австрії. Жив у складних матеріальних умовах на невелику допомогу Українського громадського комітету. Після припинення цієї допомоги у 1925 переїхав у Чехословаччину, де очолив термінологічну комісію при Українській господарській академії в Подебрадах. Після тривалої хвороби помер 20.6.1929 у Празі. Автор книги “Спогади” (1925-26) та “Щоденника. 1917-19”(1931).

П етлюра Симон Васильович

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (*10(22) травня 1879, Полтава — †25 травня 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил.

Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за революційні погляди. З 1900 р. — член Революційної Української Партії. Брав активну участь у революційному русі. З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» У роки Першої св. в. 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету ЗХ фронту у Мінську. Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ. У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з пішов у відставку. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств. Брав участь у створенні опозиції гетьману, за що був заарештований. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки. У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р .Варшавський договір. З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі . У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика. Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом.