Гармонізація законодавства як загальноєвропейський процес

При заснуванні Європейського Економічного Співтовариства в 1950-ті роки держави-члени мали на меті створення спільного ринку, який мав би всі ознаки внутрішнього ринку окремої країни і в якому вільно пересувалися б люди, товари, послуги та капітал.

Для досягнення цієї мети необхідно було розробити ефективний і дієвий механізм гармонізації національних законодавств, який максимально відповідав би загальним стандартам. Тому невід'ємною складовою загального інтеграційного процесу став процес європейської правової інтеграції, що передбачає поступову гармонізацію національних правових систем.

Такий механізм, названий «гармонізацією законодавства», було вироблено як основу для наближення законодавства у статтях 94 - 95 Договору про заснування Європейського Співтовариства.

Гармонізація законодавства країн-членів є важливим правовим інструментом забезпечення вільного пересування осіб, капіталів, товарів та послуг у межах інтеграційного об'єднання. Вона є гарантом створення однакових правових засад для функціонування суб'єктів підприємницької діяльності на спільному ринку.

Подальше поглиблення економічної співпраці приводить до поширення інтеграції на країни, які перебувають поза межами інтеграційного об'єднання. Тим самим навколо інтеграційного об'єднання виникає зона з ринків країн, які тяжіють до зближення зі спільним ринком. У цьому випадку також одним із правових інструментів зближення є гармонізація законодавства третіх країн з правилами, що регулюють функціонування спільного ринку.

Таким чином, гармонізація законодавства відіграє ключову роль у здійсненні інтеграції.

Існування Європейського Союзу, спільне економічне та соціальне життя його держав-членів і громадян, кожний з яких має свої, інколи й протилежні, інтереси, виконання фундаментальних завдань і досягнення фундаментальних цілей стало можливим лише завдяки створенню спільної правової системи, яка дала змогу гармонічно поєднати ці інтереси та забезпечити їх реалізацію.

Сприятливий інвестиційний клімат, нормальні умови для розвитку торгових і підприємницьких відносин між суб'єктами права різних країн можуть бути створені лише при наявності принципової узгодженості національних правових систем партнерів. Для того щоб відносини держав-членів у рамках Європейського Союзу стали максимально корисними, вони мали запровадити широкомасштабні зміни в існуючому комерційному та економічному законодавстві і суттєво змінити політику управління.

Укладаючи договір про вступ до європейського співтовариства, держави-члени ЄС добровільно обмежили свої суверенні права щодо правового регулювання не тільки зовнішньоекономічних відносин між собою в рамках ЄС, але й будь-яких "внутрішніх" відносин, що можуть стосуватися існування внутрішнього ринку ЄС, включаючи соціальні, екологічні та інші сфери правового регулювання. Вони взяли на себе зобов'язання не приймати „дискримінаційних” стосовно одна до одної законів і підзаконних актів, а натомість приймати у деяких сферах правового регулювання тільки таке законодавство, яке слугуватиме цілям подальшого наближення та інтеграції в рамках ЄС. Як відомо, розвиток права ЄС вимагає навіть внесення відповідних змін до національних конституцій держав-членів ЄС.

Результатом цього стало пріоритетне (відносно національних норм) застосування законодавства ЄС напряму при розгляді справ у національних судах держав-членів ЄС. Понад те, держави-члени ЄС навіть можуть бути притягнуті до Європейського суду на тій підставі, що вони порушили законодавство ЄС, прийнявши невідповідне європейським правовим стандартам національне законодавство. І в такій справі Європейський суд може прийняти жорстке рішення, коли держави-члени ЄС не тільки будуть зобов'язані скасувати таке законодавство, але й відшкодувати громадянам чи підприємствам цієї або будь-якої іншої країни завдані такими діями збитки.

Процес наближення національних законодавств на основі економічної і правової моделі Європейського Союзу триває в Європі вже п'ятдесят років, але протягом останнього десятиріччя він став дійсно загальноєвропейським. Це відбулося завдяки суттєвому прискоренню процесу розширення ЄС на схід.

Усе більша кількість європейських країн приймають рішення про намір вступити до Європейського Союзу і беруть на себе зобов'язання здійснювати відповідні кроки для підготовки до інтеграції з іншими державами-членами ЄС. Важливим елементом такої інтеграції та обов'язковою передумовою вступу до ЄС є гармонізація їхніх правових стандартів з законодавством ЄС.

На відміну від держав-членів ЄС на території країн-кандидатів на вступ до ЄС законодавство ЄС не має прямої дії, але ці країни добровільно обмежують свої суверенні права щодо внутрішнього правового регулювання заради підготовки до майбутнього членства в ЄС. Обсяги і темпи законодавчого наближення в країнах-кандидатах суттєво різняться між собою залежно від готовності окремих країн до цього. В будь-якому разі країни-кандидати можуть розраховувати на вступ до ЄС лише тоді, коли повністю гармонізують своє законодавство з законодавством ЄС.

Отже, правова система Європейського Союзу складається з національних законодавств кожної окремої держави та із спільного для них усіх законодавства Європейського Союзу, яке забезпечує гармонізацію або наближення окремих законодавств. Головним завданням законодавства ЄС є забезпечення існування спільного ринку, а досягається це шляхом гармонізації національних правових норм держав-членів, приведення їх у відповідність із загальноєвропейськими стандартами. Верховенство права ЄС відносно національних правових норм є найважливішим елементом законодавчої гармонізації.

Європейське право в сучасних умовах є важливим інструментом забезпечення інтеграційних процесів у Європі. Воно пов”язане з міжнародним і національним правом. Специфіка взаємовідносин європейського права з міжнародним і національним правом позначилася на особливостях джерел цього права, які поділяються на дві групи: „первинне право” і „вторинне право”. Первинне право – це насамперед установчі договори, що відіграють роль основних законів. Вторинне право – це правові акти, які приймаються органами співтовариств у порядку реалізації і конкретизації актів первинного права.

Наближення національної системи права до системи права Європейського Союзу відповідно до критеріїв, що висуваються Європейським Союзом щодо держав, які мають намір приєднатися до нього,– це тривалий процес, який включає також правову культуру, доктрину та судову і адміністративну практику. Цей процес має охоплювати всі стадії нормотворення та нормозастосування і бути обов’язковим для всіх органів державної влади (в межах їх, відповідної компетенції) та органів місцевого самоврядування. Більше того, ефективність такого процесу має також ґрунтуватися на тлумаченні, наскільки це можливо, існуючого права країни в світлі acquis communautaire Європейського Союзу.

Як показує досвід країн Центральної Європи такий процес є доволі складним та тривалим. Одного проголошення наміру приєднатися до Європейського Союзу недостатньо. Одними політичними деклараціями неможливо досягти відповідності критеріям, визначеним Європейським Союзом щодо країн-кандидатів. Ці критерії приєднання були проголошені на засіданні Європейської Ради в Копенгагені у червні 1993 року:

• стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин (політичні критерії);

• наявність дієвої ринкової економіки і здатність витримувати конкурентний тиск і дію ринкових сил у межах ЄС (економічні критерії);

• здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають із членства в ЄС, в тому числі суворе дотримання цілей політичного, економічного, валютного союзу, включаючи повне прийняття acquis communautaire (інші критерії).

На Мадридській Європейській Раді у 1995 році було також визначено, що держави-кандидати також повинні створити умови для своєї інтеграції шляхом пристосування своїх адміністративних структур, у такий спосіб, щоб acquis Європейського Співтовариства, яке було впроваджене у національне право ефективно виконувалось за допомогою належних адміністративних і судових органів.

Відповідно однією з найважливіших умов вступу і засобом виконання копенгагенських критеріїв для країни є адаптація до acquis communautaire (або спільного надбання), що є системою спільних прав та зобов’язань, які мають обов’язкову силу по відношенню до всіх держав-членів в рамках Європейського Союзу. Ця система постійно розвивається та включає:

• зміст, принципи, політичні цілі установчих договорів;

• законодавство, схвалене на виконання Договорів (регламенти, директиви, рішення);

• практику Європейського Суду справедливості, включаючи загальні принципи права ЄС;

• декларації та резолюції, прийняті Союзом;

• заходи, прийняті в рамках Спільної політики у сфері зовнішніх зносин та безпеки;

• заходи, прийняті в рамках Спільної політики у сфері правосуддя та внутрішніх справ;

• міжнародні угоди, укладені Співтовариством та угоди, укладені Державами-членами між собою у сферах діяльності Союзу.

Таким чином acquis складається не тільки із законодавства Співтовариства або права Співтовариства у вузькому розумінні, але й включає в себе всі акти, схвалені в рамках другої та третьої колон Європейського Союзу, а також у першу чергу спільні цілі, визначені в Договорах.

Відповідно держави, що прагнуть бути прийнятими до Європейського Союзу, мають прийняти acquis у повному обсязі.