Хвилі розширення єс

Рік	Кількість країн-членів	Назви країн, що стали членами ЄС
1952	6 країн-членів	Королівство Бельгія Королівство Нідерландів Велике Герцогство Люксембург Французька Республіка Федеративна Республіка Німеччина Італійська Республіка
1973 рік	9 країн-членів	Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії Королівство Данія Ірландія
1981 рік	10 країн-членів	Грецька Республіка
1986 рік	12 країн-членів	Королівство Іспанія Португальська Республіка
1995 рік	15 країн-членів	Австрійська Республіка Фінляндська Республіка Королівство Швеція
2004 рік	25 країн-членів	Естонська Республіка Республіка Кіпр Латвійська Республіка Литовська Республіка Республіка Мальта Республіка Польща Словацька Республіка Республіка Словенія Угорська Республіка Чеська Республіка

Кожний попередній етап розширення збільшував територію, чисельність населення та сукупний економічний потенціал Союзу, але водночас погіршував економічні показники в розрахунку на душу населення. Здійснюючи стратегію, спрямовану на розширення свого соціально-економічного та політичного простору, ЄС жертвує поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства.

Основні органи та інституції європейського союзу. Європейський парламент

Щоб зрозуміти устрій ЄС, необхідно мати повне уявлення про інституційну побудову та форми організації його діяльності. Побудова інститутів ЄС відображає рівень впливовості різних "діючих осіб" та особливості політичної системи, що сформувалися та діють в ЄС.

Розмежування між органами та інститутами ЄС, тобто з'ясування якісних параметрів поняття "Орган Співтовариства" визначається у Договорі про заснування ЄСпв (ДЄСпв). Але, це визначення не є чітким. Крім органів Співтовариства, а саме Європейського Парламенту, Ради, Комісії, Суду та Рахункової палати, безпосередньо названих у статті 7 ДЄСпв, передбачено також створення інших установ. Ці установи надають підтримку і консультативну допомогу органам ЄС, насамперед Раді та Комісії. Серед них слід відмітити Комітет регіонів та Економічний і соціальний комітет, які вже стали невід'ємною частиною устрою Співтовариства і тому набули назви допоміжних інститутів.

Кожен орган діє відповідно до своїх повноважень, які визначено в ДЄСпв.

Таблиця 2

Органи та інститути Європейського Союзу

Органи	Інституції	Допоміжні органи
•Європейський	•Європейський Центральний Банк	•Європол
Парламент (ЄП)	(ЄЦБ)	•Агенції (зокрема
•Рада ЄС (Рада Міністрів)	•Економічний і Соціальний Комітет (лише в рамках Євроатому/ЄСпв)	Європейська агенція з екології)
•Європейська Комісія	•Комітет Регіонів
•Європейський Суд	•Європейський інвестиційний банк (лише ЄСпв)
•Європейська Рахункова Палата	•Консультативний Комітет (лише ЄОВС)
Мають статус органа	Не мають статусу органа	Не мають статусу органа

Європейський Центральний Банк має особливий статус, згідно зі статтею 7 ДЄСпв він не є органом ЄС. Проте, закріплені за ним права та повноваження з прийняття рішень є більшими ніж в органів.

Верхівкою піраміди ЄС є Європейська Рада. Вона не має статусу органу.

Європейська Рада належить до надзвичайно важливих "діючих осіб" в системі інститутів ЄС. Її роль є чи не найважливішою у роботі всієї системи.

Загалом Інституції Європейського Союзу є результатом бажання „створити найтісніше об'єднання народів Європи”, яке базується на такому розподілі обов'язків: Комісія пропонує, Парламент радить, Рада Міністрів вирішує, а Суд визначає правила.

Європейський Парламент - найбільший багатонаціональний парламент у світі.

Демократична легітимність ЄС, з одного боку, ґрунтується на національних державах та обраних їхнім населенням урядах, з іншого боку - на діяльності Європейського Парламенту, який з 1979 року обирається громадянами країн-членів ЄС шляхом прямих загальних виборів.

Принцип подвійної легітимності відображає Демократичний характер взаємозв'язку та збалансованості функціонування ЄСпв/ЄС, у сфері суверенних прав Співтовариства та у сфері, близькій за своєю сутністю до урядової діяльності. Відповідно до нього, Рада в опосередкованій формі, тобто через національні уряди країн-членів ЄС та контроль за ними з боку національних парламентів, а ЄП безпосередньо, тобто завдяки процедурі прямих виборів, набувають легітимних повноважень на ухвалення (від імені народів - Парламент, від імені держав - Рада) рішень, обов'язкових для виконання та на здійснення таким чином "публічної влади".

ЄП представляє народи країн, об'єднаних у межах Союзу.

На початковому етапі ЄОВС, ЄЕС та Євратом створили так звану "Парламентську асамблею", до якої делегувалися представники національних парламентів. Асамблея спільно з Радою здійснювала повноваження бюджетного органу трьох Співтовариств. Крім того, вона отримала право на контроль за діяльністю Ради і Комісії та надання відповідної інформації з боку цих органів. І хоча з 1958 року Асамблея почала називати себе Парламентом, це поняття було законодавчо закріплено за нею лише 1 липня 1987 року, з моменту набуття чинності Єдиного Європейського Акту (ЄЄА). Після запровадження процедури вироблення спільної позиції та узгодження відбулося нарешті, й зростання політичної та правової ваги Парламенту, тобто те, на чому давно наполягали депутати.

Повноваження Європейського Парламенту в плані контролю, законодавчої діяльності та призначення на ключові посади постійно розширювались під час внесення змін до Договору, тобто ухвалення Єдиного Європейського Акту, Маастрихтського та Амстердамського договорів, інших правових документів поза чинними Договорами (зокрема Угоди про співробітництво між інститутами Парламенту, Ради та Комісії).

І все ж таки у тих галузях політики, які пов'язані з інтенсивними фінансовими витратами насамперед у внутрішній, сільськогосподарській та торговельній політиці ЄС, компетенції Парламенту й надалі залишаються доволі обмеженими.

Вибори до Європарламенту.

Спільні для всіх держав-членів ЄС засади виборів представників до Європейського Парламенту визначаються Актом про вибори від 20 вересня 1976 року. Хоча положення останнього мають виключно рекомендаційний характер, більшість з них на сьогодні включено до національного виборчого законодавства країн-членів.

Актом про вибори передбачено, що формування Європарламенту повинно здійснюватись безпосередньо громадянами держав, які входять до складу ЄС, на основі системи пропорційного представництва політичних партій. Державам-учасницям дозволено визначати величину прохідного бар'єра, який, однак, не може перевищувати 5% голосів виборців.

Європейським парламентом було розроблено загальні принципи проведення виборів 2004 та 2009 років. Зокрема, державам-членам рекомендовано проводити вибори за пропорційною системою, яка б забезпечувала максимальну відповідність волевиявлення громадян результатам виборів. При цьому в державах, з населенням більше 20 млн. осіб рекомендовано утворити загальнонаціональні багатомандатні виборчі округи. До 2004 року всі старі члени ЄС, крім Великобританії, вже обирали європарламентарів за партійними списками. Цього разу й британці голосували за новою для них системою, однак виключення становила Північна Ірландія, де виборці голосували за конкретних кандидатів.

Вибори 2009 року передбачається провести у багатомандатному загальноєвропейському виборчому окрузі, межі якого збігатимуться з кордонами Європейського Союзу.

Вже сьогодні державам ЄС рекомендовано створити умови для того, щоб участь у виборах, могли взяти громадяни інших країн-учасниць. Крім пасивного виборчого права (за умови внесення до списків виборців), вони можуть скористатися й активним виборчим правом. При цьому законодавством держави, у якій проживають кандидати – громадяни інших держав Євросоюзу, повинні бути встановлені однакові вимоги для всіх претендентів незалежно від їхнього громадянства чи походження.

Актом про вибори не дозволяється суміщення мандата з посадами в інших органах ЄС (Раді ЄС, Комісії ЄС, Суді ЄС та в Рахунковій палаті), а також зі службою в органах виконавчої влади будь-якої держави-члена ЄС.

Дата проведення виборів може встановлюватись національним законодавством, але день голосування не може припадати на перші три дні тижня. Підрахунок голосів виборців у державах ЄС повинен розпочинатися лише після закриття останньої виборчої дільниці на території Союзу.

Склад Європейського Парламенту.

Після виборів у 2004 році Європарламент складається з 730 депутатів – представників держав-членів Європейського Союзу (для порівняння: Загальна асамблея Європейського об’єднання вугілля та сталі складалась з 78 депутатів, Парламентська асамблея в 1958 році – з 142 депутатів). При цьому чисельність депутатського корпусу не є сталою, оскільки включення нових держав до ЄС неодмінно призводить до змін квот представництва країн-членів та відповідного зростання кількості депутатів.

Рівень представлення тієї чи іншої держави залежить не лише від кількості її населення, але й від її впливу на вирішення спільних проблем держав ЄС. При цьому невеликі держави отримують дещо більше місць, ніж повинні були б отримати за умови пропорційного представництва. Так, якщо б мандати розподілялись між держави лише за ознакою їхньої густонаселеності, Федеративна Республіка Німеччина отримала б 137 депутатських мандатів, Великобританія – 98, тоді як Люксембург – 1 місце, а Фінляндія та Данія – по 9 місць. Відступ від пропорційного представництва має спрямованість на захист інтересів невеликих країн.

Депутати обираються прямим голосуванням. Чисельність парламентарів від кожної нації, що входить до складу Співтовариства, не залежить ані від кількості мешканців відповідної країни, ані від числа громадян, які мають право голосу в усіх країнах-членах. За голосом депутата від Німеччини стоїть приблизно 806 тисяч виборців, тоді як "вага" голосу бельгійського депутата складає лише близько 484 тисяч, а шести депутатів від Люксембургу - лише 63 тисячі виборців. Проте відносний дисбаланс у визначенні квоти голосів на користь малих націй не відіграє у повсякденній діяльності ЄП якоїсь помітної ролі, оскільки вирішальним фактором у роботі парламентарів є швидше транснаціональні фракції.

Таблиця 3