§ 3. Державно-правові концепції середньовічних мислителів і юристів

Наприкінці XI ст. центром розвитку юриспруденції став університет у Болоньї. Головна увага у вивченні права при­ділялася тлумаченню (глосам) кодифікації Юстиніана, особ­ливо Дигест. Звідси й назва цього напряму — школа глоса­торів.

Спочатку діяльність глосаторів обмежувалася лише тлу­маченням окремих незрозумілих слів, але на початку XII ст., коли цю школу очолив викладач риторики і діалектики Ірнерій (між 1055 і 1060 — до 1130), ця діяльність набула но­вого змісту.

-61-

З цього часу тлумачення не обмежувалось,, поясненням окремих слів, а робились спроби пояснити смисл усього тексту і систематизувати ці пояснення. Результатом тако­го тлумачення був коментар, який отримав назву Апарат (Apparatus), укладачем якого вважається учень Ірнерія Азо.

Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глоси всієї школи було видано в середині ХІП ст. Apparatus.

Діяльність глосаторів мала надзвичайно важливе значення для розвитку теоретичних знань про державно-правові явища. До глосаторів, як зазначав професор Санкт-Петербурзького університету М. М. Коркунов, вивчалася лише буква римсь­кого права. Глосатори почали здыйснювати вивчення смислу тексту, духовної природи права і забезпечили зв'язок діючо­го права й науки про нього зі Стародавнім Римом.

Коментатори (постглосатори), які заступили глосаторів у XIII—XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глос, а також виявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право як вічне й розумне право, що випливає з «природи речей», та обстоювали його примат і верховенство над по­зитивним правом.

Природне право в уявленні нової юридичної течії — пост-глосаторів — було правом вищої категорії, вимогам якого повинні були відповідати норми права, прийняті державою. Ідеолог цієї течії Луллій Раймунд (1234—1315) навіть радив юристам перевіряти на відповідність природному праву писані закони та, якщо останні йому не відповідали, не ко­ристуватися ними для відновлення справедливості, а керу­ватися принципом розумної необхідності. Деякі прибічни­ки цієї правової ідеології вважали природне право більш важливим у суспільному житті, ніж владу правителя.

Найбільш відомим постглосатором був італійський про­фесор Бартол де Саксоферрато (1314—1357), прибічники ідей якого називалися «бартолістами».

Характерними особливостями їх діяльності були уза­гальнення і систематизація правових понять, об'єднання та узгодження основних положень римського права з понят­тями сучасних їм офіційного (феодального), звичаєвого та канонічного права. Основою останнього були церковні пос­танови (канони), а також положення римського права. До цього церковне (канонічне) право не було предметом до-

-62-

сліджень світських юристів (лепетів), а розроблялося лише богословами (каноністами).

Помітною постаттю поміж середньовічних юристів був німецький знаток права Ейке фон Репков (бл. 1180 — піс­ля 1233), який на початку ХШ ст. упорядкував збірку норм звичаєвого права та судової практики північно-східної Німеччини з коментарями до них.

Квінтесенцією цієї праці, яка отримала назву «Саксонське зерцало», була ідея суспільної злагоди і миру, приборкан­ня феодальних міжусобиць, причиною яких Е. фон Репков вважав намагання церкви зайняти домінуюче становище в суспільстві і підкорити собі світську владу. Він пропонував запровадити «дні миру», якими слід вважати всі свята та вихідні дні - загалом 4 дні щотижня. Порушники миру по-нинні були притягатися до суворої відповідальності. Задля врівноваження відносин провідних на той час соціальних ін­ститутів — світської й церковної влади — мислитель розро­бив теорію «двох мечів», у якій, підкреслюючи авторитет Папи і церкви в суспільстві, він запропонував правові ме­ханізми забезпечення суверенітету глави світської вла­ди. Духовний меч Бог дав Папі, а світський — імператору. Обидва - для захисту християнства на Землі. Одна влада по­винна за допомогою суду (свого меча) стверджувати автори­тет іншої. В моральному плані Папа ставиться вище імпера­тора, але імператор незалежний від Папи, оскільки одержав свій меч від Бога. Тому Папа не може встановлювати ніякого права, яке б погіршувало право світське.

З метою обґрунтування незалежності світської влади від церкви Е. фон Репков викладає точку зору щодо поход­ження держави, зазначаючи, що німецькі держави (Прусія, Тюрінгія тощо) засновані Александром Македонським і пе­редані селянам за умови їх належності імператору.

Коментуючи в «Саксонському зерцалі» норми феодаль­ного права, Е. фон Репков висловлювався проти обмеження Індивідуальної свободи, належності однієї людини іншій на праві власності. Кріпосна залежність, писав він, має своїм джерелом примус, несправедливість насилля. Бог сгворив людину подібною собі та своїми пристрастями звільнив од-ного так само, як й іншого. До того ж, за німецьким правом, зазначав Е. фон Репков, узагалі ніхто не може передати себе v власність іншому.

-63-

Людина є Божим творінням і належить лише йому^а якщо хто присвоїть собі іншого, той вчинить дії проти Бога.

Ідеї суспільного переустрою, реформування феодаль­ного права і відмови від кріпацтва пропагував також французький правник Філіпп де Бомануар (1250 — 1296) у своєму творі «Кутюми Бовезі». Умовою суспільних змін він вважав удосконалення законодавства та правову кон­солідацію держави.

Водночас у XIII ст. з'явилися державно-правові вчення юристів, які ідеологічно забезпечували суспільні новації, а саме — процес формування станово-представницької мо­нархії, яка прагнула лімітувати публічно-владні повнова­ження одновладців. У них пропагувалася ідея про зверхність закону в системі механізмів соціального регулювання та під­корення короля закону. До того ж, висловлювалася думка, що закони не можуть бути результатом владної діяльності тільки одного короля. Такі погляди були викладені в 1256 р. у творі англійського правника Генрі Бректона «Про закони і звичаї Англії», де він зазначав, що силу закону має тільки те, що по справедливості встановлене і схвалене вищою владою короля або князя, за порадою і згодою магнатів і з загально­го схвалення держави.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходи­ли відображення та інтерпретацію у творчості всіх визнач­них представників правової думки Європи. Чимало сучас­них понять, термінів і юридичних конструкцій бере початок у працях римських авторів, у римському праві.

У цей час у Західній Європі заявилася значна кількість ре­месел, стрімко зростала кількість міського населення, фор­мувалися нові суспільні верстви, чиїм заняттям було виго­товлення товарів широкого попиту, торгівля, лихварство.

У суспільстві ставало дедалі більше багатих людей, які володіли нерухомістю, іншими матеріальними цінностя­ми та були зацікавлені у стабільній владі, яка гарантувала б їхню безпеку і створювала можливості для нових видів трудової діяльності. Представники цих верств населення виступали за впровадження нового законодавства, здатно­го регулювати нові суспільні відносини та забезпечити охо­рону власності від феодального свавілля. Відтак виявила­ся природною поява нових державно-правових концепцій, що пропонували значну корекцію суспільного устрою, по-

-64-

Іншому визначали роль і призначення держави з її інсти-тутами.

Одна з таких концепцій — вчення італійського мислителя Марсилія Падуанського (між 1275 і 1280—1343), викладене у творі «Захисник миру» (1324—1326 рр.). Автор заперечу­вав феодальну роздробленість тогочасної держави, а церк­ву вважав винною у багатьох вадах суспільства, пропонував підкорити її світській владі та обмежити сферу впливу, зву­зивши її до вирішення проблем духовного життя людей.

Мислитель уважав, що держава з'являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності: від сім'ї до роду, від роду до племені, від племені до міста. І остання стадія — суспільний договір про утворення держави.

Держава є виразником політичної влади, а її джере­лом — народ. Навіть більше, від народу йде не лише світсь­ка, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем.

Але Марсилій Падуанський як ідеолог багатих верств на­селення до категорії «народ» відносив не всіх людей, а лише «кращих» представників.

Такими він уважав військових, державних службовців і священнослужителів, оскільки їхня діяльність спрямована на загальне благо, а не тільки на задоволення своїх особис­тих інтересів, як у ремісників, рільників, торговців.

Політичний мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини. Виокремлював, зокрема, релігійні, моральні та правові норми. Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й конкрет­ними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої кате­горії, надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної влади.

Марсилій Падуанський у своєму вченні передбачав і ме­ханізм законотворчої діяльності за участю представників на­роду, що їх спеціально для цього обирають.

Важливою була думка мислителя про верховенство за­кону в державі. Йому повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі. Піддаючи аналізу форми державного устрою, найбільш вдалою, здатною убезпечити людей та їхні інтереси мислитель уважав монархію.

Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні посади. Ба більше — він уважав досконалі­шою державу, де монарх теж обирається, і роздумуючи

5 — 4-1115 -65-

про законодавчий процес і виконання законів, Марсилій Падуанський фактично підійшов до проблеми поділу цих двох гілок влади в державі. Причому зазначав, що обран­ці народу, які ухвалюють закони, тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади. Вона по­винна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю законодавця. Визначні положення вчення Марсилія Падуанського про природне походження держави, народ як джерело суверенної влади, верховенство закону і роз­поділ повноважень різних інститутів держави мали велике значення для формування і розвитку буржуазних державно-правових концепцій.

В історії вчень про державу і право з XVI ст. відома гу-маністична школа права, представники якої приділяли значну увагу дослідженню джерел римського права і погод­женню його з нормами чинного національного права, що регулювало якісно нові суспільні відносини. Прибічники цієї школи заперечували феодальну роздробленість, гене­рували ідею централізованої держави з єдиним кодифікова­ним законодавством; пропонували нормативно передбачи­ти загальну свободу, скасувати кріпосництво, забезпечити верховенство закону в суспільстві.

Політико-правові ідеї середньовічних юристів, зокрема представників гуманістичної школи права, багато в чому стали базою для становлення теорій буржуазного права.